Основним твором Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605 – 1680) є “Новоторговий устав 1667 року”. Основне завдання, яке стоїть перед російською державою – це досягнення позитивного зовнішнього балансу. На думку автора для цього необхідно: захищати інтереси купецтва; привабити в країну і утримати в ній дорогоцінні метали; сприяти вітчизняній торгівлі. В Росії торгівля не була дуже розвиненою. Причина цього у недостатньої кількості капіталу та у засиллі іноземних купців.
Практичне відображення ідей російського меркантилізму можна знайти у відомих економічних реформах Петра І. Заохочування державою деяких видів виробництва та промислів супроводилося обмеженням за допомогою системи мита та штрафів випуску „непотрібних” товарів. Петро І широко використовував політику протекціонізму, яка була направлена на боротьбу за самостійний розвиток Росії.
Певні риси меркантилізму були властиві й українській економічній думці. Ще в XVII ст. економічна політика Б. Хмельницького мала деякі елементи меркантилізму: держава активно втручалася господарське життя, обмежувала вивезення коштовностей, заохочувала експорт товарів, було установлено мито, яке захищало вітчизняного виробника, а також були введені пільги для купців, які займалися внутрішньою торгівлею. Українські торговці заключали довгострокові угоди з іноземними купцями, що сприяло піднесенню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.
Феофан Прокопович (1681 – 1736) – історик, письменник, політик, ректор
Київської академії. Він аналізував господарський та торговельний баланс. Досягнення такого балансу можливо лише розвитком промисловості, торгівлі, удосконаленням державного управління. Ф. Прокопович підтримував реформи Петра І, вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.
5.6. Розвиток сільського господарства в країнах Європи
Починаючи з 1750 р. у Франції було опубліковано багато агрономічної літератури. Спочатку це були переклади англійських авторів. Згідно з урядовим розпорядженням, чиновники безкоштовно роздавали ці книги місцевим землевласникам. У першому томі, що з'явився в 1751 р., «Енциклопедії» Дідро виділяє сільське господарстві як нову самостійну науку
У економічній науці школу меркантилістів змінила французька школа фізіократів, яка на відміну від меркантилізму вважала джерелом багатства нації не зовнішню торгівлю, а землеробство. Стало модним любити сільське господарство, і навіть фаворитка короля маркіза Помпадур одягалася молочником.
З другої половини ХVIII ст. у цьому не відставали від Франції і німецькі держави, особливо Пруссія. Фрідріх Великий рекомендував землевласникам «англійську систему господарства» і навіть посилав їх синів на стажування до Англії. Крім того, він запрошував до Пруссії колоністів з Франції і Голландії, виписуючи з Іспанії мериносових овець, з Італії насіння люпину, наказував розводити в маєтках картоплю.
Продуктивність сільського господарства Західної Європи значно збільшилася. Зміни в європейській агрикультурі стимулювали зміни соціальних відносин у сільському господарстві. Ці зміни відбувалися неоднаково в різних країнах. Якщо у Західній Європі йшов поступовий перехід до капіталістичного фермерського господарства, то в Східній Європі прагнення поміщиків до інтенсифікації сільського господарства привело до нового посилення кріпацтва.
Знищення особистої залежності селян в Англії, Північній Італії, окремих областях Іспанії і Швейцарії починається ще в епоху пізнього середньовіччя. З ХVI ст. цей процес розповсюджується на Францію, французьку Швейцарію і західнонімецькі держави.
Услід за звільненням селян відбувається розкладання общини. Раніше всього, з XV ст., цей процес починається в Англії. Значним стимулом руйнування общини став розвиток вівчарства у зв'язку з підвищенням попиту на шерсть на світовому ринку, яке почалося з другої половини XV ст. Вівчарство розповсюджується на обгороджених, тобто виділених з громадського користування землях, тому в Англії перехід від общинного до приватного землеволодіння отримав назву «огороджування». Цей процес йшов різними шляхами. Перш за все це торкнулося копигольдерів (селян-орендарів) і в основному тих, у кого орендні договори (копія) були юридично не оформлені або оформлені недбало. Лорд міг використовувати силу закону для вигнання селян із землі. Що стосується фригольдерів (вільних селян-общинників), то у виході з общини і веденні інтенсивного господарства були зацікавлені найбільш заможні з них, які нерідко на додаток до своєї землі орендували пасовища у лорда. Програвали ж бідні члени общини, які втрачали право пасти худобу на громадських землях, і їх маленькі господарства ставали неконкурентноздатними або навіть збитковими. Тому нерідко вони самі продавали свої землі і поповнювали ряди сільськогосподарських або промислових робочих.
До XVIII ст. цей процес йшов поволі, але у ХVIIІ ст. він прийняв масовий характер, і англійське селянство в колишньому, феодальному сенсі слова зникло. Таким чином, нова система землеробства спричинила за собою зміну соціальних відносин в англійському селі, соціального складу селянства, законодавства, регулюючого ці відносини.
Розвиток сільськогосподарської культури у Франції також супроводжувався боротьбою з громадськими порядками, але відбувалося набагато менш успішно, ніж в Англії. У XVI – XVII ст. сеньйори приступили до розділу сільськогосподарських угідь, привласнюючи собі третину земель. За вихід з общини виступали заможні селяни, які нерідко орендували частину поміщицьких земель. Бідні селяни, навпаки, виступали за збереження общини, зокрема за право пасти худобу на всіх громадських землях, що знаходяться під паром, збирати колоси після жнив на всіх полях.
Нова агрикультура, що замінила пар травосіянням, вступала у суперечність з громадськими порядками. Випас селянами худоби на ділянках, що засівалися кормовими культурами, завдавав збитку власності багатих землевласників, які в результаті теж почали, як і в Англії, займатися огороджуванням своїх земель. Але у порівнянні з Англією процес розпаду общини у Франції йшов дуже повільно. І тоді як в Англії в XVIII ст. система крупних ферм стала пануючою, у Франції в кінці XVIII ст. вона тільки зароджувалася, а в цілому зберігався колишній аграрний лад з громадськими землями і правом випасу худоби після збирання врожаю. Крім того, зберігалися різні феодальні повинності і платежі селян сеньйорам. В другій половині XVIII ст. у Франції спостерігається спроба сеньйорів відновити багато в чому втрачену феодальну залежність селян. Але ця спроба не мала успіху.
5.7. Зародження класичної політичної економіки.
Школа фізіократів
Предметом дослідження економістів раннього етапу класичної політичної економії виступають закономірності зростання доходності у сфері виробництва. Метод дослідження являє собою поєднання емпіризму з началами теоретичного аналізу (абстракція, кількісний аналіз у В. Петті, дедукція у Ф. Кене).
Вільям Петті (1623 – 1687) – професор медицини, засновник одного з найбагатших родів англійських лендлордів. Основні твори – “Трактат про податки і збори”(1662 р.),“Слово мудрим”(1664 р.), “Політична арифметика”(1676 р.). В. Петті здійснює перехід від спостереження і опису форми прояву економічного процесу до аналізу його сутності, тим самим застосовує абстрактний метод дослідження, використовує кількісний аналіз економічних явищ. Предметом дослідження політичної економії вважає закони зростання багатства у сфері матеріального виробництва. “Купці не постачають ніякого продукту, а виконують лише роль вен і артерій, що розподіляють кров та поживні соки державного тіла, а саме продукцію сільського господарства і промисловості”. На думку економіста, вартість мають гроші. Та кількість грошей, яку можна отримати за продукт, визначає його вартість, причому визначає не прямо через затрати праці, а опосередковано, через витрати на виробництво грошей – золота і срібла. „Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого”. Ця природна ціна і є вартість. Одиницею виміру вартості вважає денну пайку продуктів робітника, оскільки саме вона є природним мірилом рівності між факторами утворення вартості – працею та землею. В. Петті визнає наявність двох основних видів доходів – заробітної плати та ренти. Заробітна плата – природна ціна праці. Розмір заробітної плати повинен тяжіти до обсягу необхідних для життя людини засобів існування. Низька заробітна плата гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження капіталу. Рента (додатковий продукт) – надлишок над заробітною платою виробника і відшкодуванням витрат капіталу. Джерело ренти – різне місцезнаходження ділянок землі відносно ринків збуту, а також різна родючість землі та продуктивність застосованої на ній праці. Виходячи з цього, розглядає лише диференційну ренту. Автор вбачає, що ціна землі повинна дорівнювати певній сумі річних рент, оскільки землю купують заради одержання доходу. Вирішуючи питання про кількість річних рент, Петті звертається до смертних таблиць Граунта і розраховує середню тривалість життя трьох поколінь, яка становить 21 рік. Звідси: ціна землі = 21 х величину річної ренти.