“Руська правда” приділяє особливу увагу захисту власності феодалів, перш за все князів та бояр, у чому проявлялась класова природа законодавства Київської Русі. Більшість статей “Руської правди” захищає приватну власність князів та феодальної знаті на землю, кріпосних селян, утверджує право на отримання податків і натуральних повинностей.
Безпосереднім виробництвом у вотчинному господарстві займаються робочі люди. “Руська правда” виділяє серед них такі категорії: рядовичі – недавні общинники, що потрапили у феодальну залежність в результаті розшарування общини і входять до складу князівської челяді; смерди – робочі люди, які мають свій наділ і господарство, засноване на власній праці; закупи – смерди, які втратили свої засоби виробництва і вимушені брати їх в позику у феодала; холопи – повністю залежні від феодала селяни на основі кріпосного права. Наявність феодальної експлуатації та позаекономічного примусу до праці у Київській Русі підтверджують дані про рентні відносини. Головними платниками данини та ренти згідно з “Руською правдою” були смерди.
Деякі статті “Руської правди” декларують торгові взаємовідносини. Відзначається наявність перших феодальних товариств, де товарно-грошові відносини базуються на взаємній довірі учасників. Про розвиток товарно-грошових відносин у Київській Русі свідчить наявність лихварства. ”Руська правда” сповіщає про забезпечення майнових інтересів кредиторів. Беручи гроші в кредит (борг), необхідно було сплачувати процент, розмір якого регулювався законодавством. Залежно від предмета позики виділяються такі різновиди процента: “рез” (гроші), “присоп” (жито), “настав” (мед).
“Руська правда” встановлювала і розміри процентів. Місячний “рез” сплачувався при короткострокових позиках і мав норму 20%. При позиці на рік утримувався високий “рез” – “в третину”, тобто приблизно 60%. Деякі статті свідчать про наявність верств населення, які віддавали великі суми грошей лихварям під проценти ( такі гроші дістали назву “істо” ), а також про наявність у Київській Русі двох різновидів кредиту: грошового та комерційного.
“Руська правда” – багатогранний твір, що поєднав у собі правові та юридичні ідеї з економічними, дав можливість нащадкам зрозуміти економічний і політичний стан Київської Русі.
Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.)
5.1. Передумови становлення нової моделі господарського розвитку: ренесанс та реформація
З XV ст. у соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувся ряд суспільних змін, що ознаменувало початок нової епохи, яка увійшла до історії як Відродження (Ренесанс). Нова епоха була періодом відродження античної культури, античного способу життя, звідси і пішла назва Ренесанс, тобто Відродження. Насправді, ренесансна культура була синтезом античності і середньовічної культури.
Відродження було підготовлене всім ходом загальноєвропейського розвитку, а також впливали історичні і економічні регіональні особливості. У XIV – XV ст. широкий розвиток отримали товарно-грошові відносини, з'явилися елементи нової капіталістичної господарської системи. Італія першої вступила на цей шлях і причиною цього були високий рівень урбанізації Північної і Центральної Італії, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, торгівлі, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Багате, процвітаюче італійське місто стало базою для культури Відродження.
Зміни у настроях суспільства були пов'язані перш за все з процесом секуляризації – звільнення від впливу релігії і церковних інститутів на культурне і суспільне життя. Самостійність по відношенню до церкви набували не тільки економічне і політичне життя, але і наука та мистецтво. Спочатку цей процес здійснювався дуже повільно і протікав у різних країнах по-різному.
Ідеологією Відродження став гуманізм як комплекс знань про людину, його місце у природі та суспільстві. У подальші століття зміст гуманізму значно розширився і ускладнився. Народження гуманізму відбулося перш за все в Італія – у Флоренції, Неаполі, Римі, де виникли кружки гуманістів, а потім він розповсюдився по всій Європі. Видними представниками гуманізму були Леон Альберта (1403 – 1472), Леонардо Боуні (1370 – 1444), Джованно піко делла Мірандола (1463 – 1494), Еразм Роттердамській (1469 – 1539), Іоганн Рейхлін (1455 – 1522).
Розвиток гуманістичних ідей в Італії, що посилився в перші десятиліття XVI ст. завдяки книгодрукуванню, перервала католицька церква, відношення якої до ренесансної культури різко змінилося. Якщо спочатку римсько-католицька церква сприяла розвитку новому мистецтву і не перешкоджала гуманістичному руху, то з середини XVI ст. вона виступала як ярий ворог культури Відродження. Такий різкий поворот у позиції церкви був неминучим, оскільки нова ідеологія і культура багато в чому суперечили принципам релігійно-теологічного світогляду, церковній ідеології і культурі.
Головним у гуманістичному світогляді стало визнання високої гідності людини як особистості та її творчих здібностей. Гуманістична ідея активної життєдіяльності людини ніяк не співпадала з проповіддю пасивності та терплячого очікування милості божої. Знання, як основа творчості, проголошувалося гуманістами головною метою людського буття. Система церковного доброчинства на чолі з вірою поступилася місцем розуму – знанню, мудрості, розсудливості.
Гуманізм рішуче порвав з аскетичною етикою католицизму. Ідеї зневаги до плоті заради свободи релігійного духу протиставлялися теорії гармонії тіла і душі, відчуття і розум – досконалості людської природи та вищого прояву творчих здібностей людини. Складалася мораль, що виправдовувала «чесне збагачення», радощі мирського життя, вінцем успіху вважався престиж сім'ї, пошана співгромадян. Всі гуманісти визнавали високу етичну роль праці, цінували творчу роль людини. Саме у праці, діяннях самої особи, а не в знатності походження, бачили вони основу її благородства і гідності. Гуманісти, бажаючи того чи ні, були послідовними критиками тих, що панували у той час феодальних поглядів на етичних категорій і норми.
Новим було і рішення гуманістами проблеми багатства. Вони виправдовували заощадження. На їх думку, багатство приносить користь суспільству і служить основою гідного життя його членів. На відміну від середньовічної традиції вони не вважали бідність атрибутом етичного життя. Але безумовному засудженню підлягали лихварство, пристрасть до здирництва, непомірне марнотратство. Розкішному життю паразитуючого дворянства протиставлялася бережливість, чесні методи збереження грошей, щедрі витрати на освіту, меценатство. Таким чином, більшість гуманістів стояли на антифеодальних позиціях. Їх ідеї готували основу для формування буржуазної етики.
Але якщо новий світогляд суперечив багатьом важливим принципам пануючої католицької ідеології, то відношення гуманістів до релігії і церкви не завжди знаходилося відповідно до їх ідей. Більшість італійських гуманістів ніколи не поривали з католицькою церквою, відносилися до неї лояльно у повсякденному житті, але до питань культу і віри проявляло повну байдужість.
Гуманізм сформувався в перехідну епоху, що відокремлювала середньовіччя від нового часу. Об'єктивно його завдання полягало у тому, щоб підготувати основу для вільного розвитку науки, відокремивши її від релігії, що привело до соціального та економічного прогресу у країнах Європи. Проте завершити цей процес стало можливим лише в епоху нового часу, у XVII – XVIII ст., і не в Італії, де він був перерваний католицькою реакцією і загальним занепадом країни, а в інших, країнах, що встали на шлях капіталістичного розвитку.
XV – XVI ст. – час створення централізованих держав в Західній Європі, час, коли католицька церква прагнула встати над світською владою, що викликало обурення та ненависть у різних шарах суспільства. У ряді держав папські права були обмежені. Особливо гостро ці проблеми проявилися в Німеччині. У політично роздробленій країні представники вищого католицького кліру відчували себе повними господарями. Світські князі бажали обмежити всевладдя князів церкви, але не мали для цього ні реальної сили, ні необхідної твердості. Питання про звільнення Німеччини від папського свавілля стало національним завданням. Необхідність церковної реформи визнавалася усіма соціальними шарами країни.
Складне внутрішнє положення Німеччини, зокрема бурхливий економічний і соціальний підйом, в обстановці несприятливих умов національного розвитку з'явилося причиною Реформації – загальної події для низки європейських країн, але для Німеччини ця подія прийняла характер широкого суспільного руху.
Ідеологом Реформації в Німеччині був Мартін Лютер (1483 – 1546), що кинув виклик католицької релігійної концепції в «Тезах проти індульгенцій» (1517). Лютер критикував зловживання і зіпсованість нравів католицького духівництва, відстоював ідею про те, що роль церкви повинна зводитися тільки до повчань християн у дусі благочестя, відкидав роль церкви як посередника між Богом і людьми, вимагав надання мирянам права ведення церковних справ.
На першому етапі Реформації опозиція в Німеччині об'єдналася навколо Лютера, перетворившись на могутню революційну силу. Лютер став виразником загальнонаціональних інтересів.
У 1520-і роки положення змінилося. Єдина опозиція почала розпадатися. Кожен стан визначив свою мету у загальній боротьбі, своє розуміння характеру Реформації. Оформилися два основні напрями: послідовники Лютера і народна Реформація на чолі з Т. Мюнцером і М. Гайсмахером.