Текстильне виробництво у містах північно-західної частини Європи, особливо у Фландрії і Північній Італії, завдяки випуску дорогих тканин, тонкого сукна, шовку, оксамиту досягло майже індустріальних масштабів, стимулювало розвиток суміжних виробництв, наприклад виготовлення рослинних фарбників (марена, вайди, пурпуру). Велика частина цих товарів експортувалася.
У Англії суконне і фарбувальне виробництва стали швидко розвиватися тільки з початку ХІV ст. завдяки нідерландським ремісникам, що переселилися сюди.
У містах Франції текстильне ремесло було представлене виробництвом бавовняних і льняних тканин, темних і яскраво-червоних сукон, що експортувалися на схід. Виробництво шовку стало помітно прогресувати тільки після виписки Людовиком XI грецьких і італійських ткачів у кінці XV ст.
З розвитком національної промисловості ці види продукції стали доступними для небагатих верств населення, при цьому споживання іноземної продукції зменшувалося.
Найважливішими галузями міського ремесла були також металургія і металообробка. Вони були поширені у всіх країнах. Індустріального масштабу металообробка досягла в німецьких містах.
Велика частина металу призначалася для виробництва озброєння. На цивільні потреби – виготовлення серпів, кіс, лопат, сошників, цвяхів, посуду і іншої продукції – металу постійно не вистачало.
Розв’язування війн зажадало виробництва нового вигляду зброї і військової амуніції. Розвиток з ХІV ст. артилерії, вживання цільнометалевих обладунків замість кольчуг зумовили підвищення попиту на метал, що викликало підйом металургії. В цій галузі стала застосовуватися нова техніка: плавильні печі з міхами, які приводилося в дію енергією води.
Винахід пороху і вогнепальної зброї був найбільш значущим технічним досягненням в індустріальній сфері. Перші гармати з'явилися на початку XIV ст., трохи пізніше – ручна вогнепальна зброя. В кінці XV ст. у італійському місті Пістоє був винайдений курок. Тому склалася думка, що саме цьому місту пістолет зобов'язаний своєю назвою.
Найважливішим феноменом економічного розвитку Західної Європи в середні віки є грандіозний розмах будівництва кам'яних споруд (церков, замків, міських стін, будинків, мостів). Він викликав необхідність у становленні нових і розширенні традиційних ремесел, що виробляли інструменти, необхідні для будівництва, допоміжні матеріали (гати, замки, скло). Мистецтво будувати перетворювалося на науку. Архітектори, що зводили знамениті кафедральні собори, виходячи з складних розрахунків, протиставляли себе каменярам; їх величали «метрами». Вони намагалися добитися привласнення вчених звань – «магістрів кам'яної будови».
У середньовічних портових містах значний розвиток отримало суднобудування. На півночі Західної Європи споруджувалися кораблі, призначені для перевезення об'ємних вантажів – зерна, лісу. У XII – XIII ст. з'явилися судна підвищеної вантажопідйомності – ганзейські коги. У Венеції будували так звані галеаси – торгові кораблі крупних розмірів. Їх максимальна водотоннажність складала 200 т.
Вищим досягненням технічного прогресу в період середньовіччя було застосування водяних млинів у багатьох видах виробництв: виготовленні сукна, дубленні шкір, пивоварінні, у виплавці металів, мукомельній справі і т.д.
Організаційною формою міського ремесла був цех, який представляв об'єднання виробників однієї і тієї ж професії. У місті людина існувала як член тієї або іншої корпорації – верствової, професійної, або такої, що виникла за інтересами. Крім ремісничих об'єднань у містах функціонували союзи купців, викладачів університетів, перукарів, жебраків, повій, лікарів (наприклад, «Братерство хірургів Святої труни»). У італійських містах знатні молоді люди об'єднувалися з метою проведення концертів, театральних постанов, маскарадів тощо.
Корпоративний устрій міського ремесла був викликаний необхідністю захисту від свавілля феодалів, від конкуренції у своєму середовищі і з боку сільських ремісників.
Виникнення цехових організацій сходить до X ст. Вперше вони з'явилися в Італії. У Франції першим цехом було об'єднання паризьких свічників, створене у другій половині XI ст. Остаточне оформлення цехів (отримання спеціальних хартій від королів, запис цехових статутів і т. д.) відбувалося в пізніші часи.
На чолі цеху стояв виборний магістр (або староста), що виконував функції менеджера. Одиницею організаційної структури цеху була майстерня. Вона очолювалася повноправним членом цеху – майстром, разом з яким працювали один або два підмайстри, а також декілька учнів.
Цех функціонував на основі статуту, виконання якого контролював магістр. Згідно статуту жорстко регламентувався весь цикл виробництва і реалізації продукції. Сировина купувалася централізовано, рівно розподілялося між виробниками. Строго дотримувалася одноманітність виробничого процесу – кількість підмайстрів, учнів, час роботи, набір інструментів, знарядь виробництва. Обмежувався обсяг випуску продукції, визначалися єдині вимоги до її якості, встановлювалися ціни продажу, одноманітні умови збуту (однакова довжина і ширина прилавків, заборона усілякої реклами). Метою жорсткої регламентації було усунення конкуренції між виробниками однорідної продукція. В умовах вузькості ринку тільки таким шляхом можна було забезпечити існування дрібного товарного виробництва.
Цехова організація охоплювала усі сторони життя середньовічного ремісника. Цех представляв і військову організацію, що брала участь в сторожовій службі і військових діях. Кожен його член повинен був мати зброю для захисту міста. Саме у містах раніше всього стала складатися регулярна армія з найманців. Ними ставали перш за все молодші сини в селянських сім'ях, що опинилися «зайвими» при розділі майна, ремісники, що розорилися та ін. Найманці служили за гроші тому, хто платив. Члени цехової організації, як правило, селилися на одній вулиці, ходили в одну церкву (і навіть в лазню), мали свою будівлю, де проводилися асамблеї (збори). Крім того, цех був організацією взаємної допомоги ремісників. У разі хвороби або смерті члена цеху його сім'ї видавалася матеріальна допомога із коштів від вступних внесків, штрафів і інших платежів.
Спочатку цехова організація міського ремесла грала прогресивну роль: сприяла підвищенню якості продукції, що випускалася, її стандартизації; стабілізації цін; виховувала відповідальність за кінцевий результат, готуючи висококваліфікованих працівників; привчала до організованості і дисципліни. Оскільки розподіл праці в майстерні був відсутній, кожен працівник виробляв кінцеву продукцію, тому були високі вимоги до професійної майстерності. Наприклад, при вступі до ковальського цеху у Німеччині необхідно було виготовити підкову для коня без зняття мірки. Для виконання подібної роботи необхідна була тривала підготовка.
З часом жорстка цехова регламентація, направлена на збереження дрібного виробництва, ставала серйозним гальмом для розвитку науково-технічного прогресу, підприємницької активності, організації крупних виробництв.
Заборонялося застосування технічних нововведень (самопрядок, сукновальних млинів і т. п.), не можна було вводити раціональніші методи організації виробництва (післяопераційний розподіл праці), укрупнювати його. Винахідники суворо переслідувалися, аж до винесення їм смертних вироків.
Разом з цим ускладнювалися умови вступу до цеху. Збільшувався грошовий внесок, подовжувався термін учнівства, непомірно підвищувалися вимоги до професійної майстерності.
Розвиток торгівлі, грошової, кредитової, податкової систем. Прогрес сільського господарства, успіхи в розвитку міського ремесла зумовили становлення стійких ринкових зв'язків між окремими територіями західноєвропейських держав. Цей процес виражався у розвитку торгівлі між містом і селами, що оточували його, формою організації якої були міські ринки, сільські ярмарки, а також торгівлі між окремими місцевостями, що відбувалася на обласних ярмарках.
До чинників, що стримували внутрішню торгівлю, слід віднести слабку купівельну спроможність основної маси населення, що складалося переважно з селян; феодальну роздробленість, через яку на території кожної сеньйорії збирали мита; відсутність доріг і безпеки. При провезенні товарів по річці Луарі (Франція) мито стягувалося 70 разів. Власники земель з метою поборів будували мости, переправи, дороги, які вели «в нікуди», займалися прямим грабежем купецьких возів.
Для взаємного захисту у дорозі і на ринках, в цілях усунення взаємної конкуренції за допомогою угод з приводу умов збуту (цін, мір ваги, довжини) купці об'єднувалися в гільдії. Найбільш могутніми з них були об'єднання, що монополізували торгівлю сукном. Існували гільдії мілких торговців, торговців їстівних запасів, торговців, що займалися продажем предметів повсякденного вжитку.
У XI – XV ст. найбільшого розмаху досягла зовнішня торгівля, що проходила за трьома основними напрямами. Перший напрям – торгівля зі Сходом, яку здійснювали італійські міста, перш за все Генуя і Венеція. Купці цих міст надавали хрестоносцям кораблі, що давало їм можливість вільного доступу у східні порти. Вони засновували у містах цього регіону свої факторії, отримували різні привілеї. Венеція, наприклад, мала право безмитної торгівлі зі всіма грецькими містами. Італійські купці; монополізували торгівлю зі Сходом, отримували досить високі доходи. Норма торгового прибутку тут складала 25 – 40%. До Західної Європи ввозилися предмети розкоші, прянощі, основними споживачами яких були вищі верстви дворянства, духівництва, міст. Оскільки вивозити з цього регіону ліс, метал, зброю, зерно, смолу, дьоготь, кораблі забороняв Ватикан, вважаючи їх стратегічними товарами, з Європи на схід переправлялося золото і срібло.