Військова служба ставала монополією феодалів. При роздачі бенефіціїв, підданими васалів часто ставали вільні люди, що населяли ці землі: вони з підданих короля перетворювалися на залежних від приватних осіб селян.
Військова служба залишалася головною умовою володіння феодом, хоча останній і передавався у спадкове користування. Ленна система – розвинена форма феодального землеволодіння, на основі якої складався васалітет, феодальна ієрархія знаті.
Всі умови, які сприяли утворенню крупного землеволодіння (феодальні усобиці і війни проти інших племен), зумовили втрату свободи селянами-общинниками.
Розорений війною або неврожаєм селянин, не знайшовши захисту ні у общини, ні у королівської влади, вимушений був шукати заступництва місцевих сильних і багатих людей. Отримуючи від них земельну ділянку, він втрачав свободу і перетворювався на залежну або кріпосну людину. У свою чергу, землевласник забезпечував власне господарство робочими руками залежних від нього людей, що платили за землю і допомогу своєю роботою (панщина) і продуктами (оброк).
При низькому рівні розвитку продуктивних сил того часу було потрібно багато землі і робочих рук, щоб забезпечити достатню кількість продуктів сільського господарства. Пануючий клас був зацікавлений не в захопленні землі у селян, а в достатній кількості робочих рук. Захоплення землі феодалом полягало у тому, що алодист втрачав своє право власності на цю землю і перетворювався на утримувача на основі феодального права, тобто ставав зобов'язаним платити за неї ренту і нести повинності, що встановлювалися або звичаєм, або угодою. Ця зміна в положенні алодиста і складала зміст поняття верховної власності феодала на певні землі.
Захоплення феодалами громадської землі і селянських наділів набували з початку IX ст. масовий характер. Феодали всіма можливими способами доводили селян до розорення, примушуючи або продати, або передати землю крупному землевласникові.
Найбільш поширеною формою встановлення залежності бідняка від крупного землевласника була практика його перекладу на розряд так званих прекаріїв. Прекарій – дослівно «передане на прохання», умовне земельне утримання, яке крупний землевласник передавав або у тимчасове, або довічне утримання безземельному або малоземельному біднякові із зобов'язанням останнього нести на користь власника повинності і оброки. Існували три види прекаріїв: а) утримувач отримував всю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю крупному землевласникові і отримував її ж назад, але вже не як свою, а як ту, що надана йому землевласником за зобов'язання несення панщини і оброків і отримуючи при цьому заступництво і необхідну допомогу у разі потреби; в) віддаючи землю, утримувач отримував більшу кількість землі.
Система прекаріїв припускала залежність окремих селян від феодалів, причому ступінь залежності встановлювалася кожного разу індивідуально.
Селянське поселення могло відразу потрапити у залежність, якщо село входило до складу бенефіція. Король, даруючи бенефіцій і вимагаючи за нього несення військової служби, передавав бенефіціарію доходи жителів території, що при натуральному господарстві було єдиним способом винагороди за службу. Жителі ставали людьми, залежними від бенефіціарія, якщо раніше не потрапили у залежність. З перетворенням бенефіції на феод залежність жителів бенефіція зміцнилася, стала постійною.
Результатом зростання крупного землеволодіння було поступове зосередження в руках крупних землевласників судових, адміністративних, фіскальних функцій та функцій військового керівництва. Ці функції мали своє юридичне оформлення у вигляді так званого імунітету. Імунітет – це привілей, що захищає сеньйорів і їх землі від втручання короля і його представників у справи феоду.
Імунітет підтверджувався імунітетною грамотою. Імунітетні права землевласника включали: судову владу над підвладним населенням; виконання функцій государя на імунітетній території; право на збір всіх фіскальних сум (податків, штрафів і ін.).
Основою господарської організації франкського суспільства у VIII – IX ст. стала феодальна вотчина – сеньорія; її розміри були різними. Земля вотчини складалася з двох частин: землі, що знаходилася в господарстві самого феодала (домена) і селянських наділів (утримань). Земля домена складала, як правило, не більше 1/3 всіх селянських утримань, до її складу входили головним чином не орні землі, а ліси, пустки, болота та ін. При низькому рівні продуктивних сил необхідна праця, або праця, що витрачається на відтворення робочої сили безпосереднього виробника і його сім'ї, поглинала велику частину трудового часу селянина.
Феодал не міг отримати доходу від своєї землі інакше, як шляхом передачі цієї землі невеликими наділами до рук селян. Надходження феодальної ренти залежало від добробуту селянського господарства і селянської общини. Наслідком цього була відносна економічна незалежність і окремого селянського господарства, і селянської общини у цілому від господарства феодальної вотчини. Більш того, вотчина припускала існування общини-марки, як організації (корпорації) виробників. Виробництво в общині складало основу виробництва у вотчині.
Виробничий процес здійснювався за допомогою індивідуальних знарядь праці, саме виробництво залишалося дрібним, незалежно від величини вотчини. Прогрес у сільському господарстві виражався у збільшенні культурної площі шляхом меліорації, розчищення лісових масивів, яке оброблялося незмінними знаряддями праці. В умовах панування дрібного, малоефективного виробництва отримання додаткового продукту від економічно самостійного господаря можливо було тільки за допомогою позаекономічного примушення.
У середні століття розрізняли три види підпорядкування селянина сеньйорові – особисту, поземельну і судову. Кріпосним в Західній Європі була людина, що залежала від одного і того ж сеньйора відразу у трьох відносинах. Своїм корінням особиста залежність йде в античне рабство. Раб, посаджений на землю, залишався сервом. Він не мав права передавати по спадку наділ, не сплативши сеньйору особливого внеску, виплачував «поголовний податок», всі інші повинності не були фіксовані і стягувалися по волі сеньйора.
Поземельна залежність витікала з факту приналежності селянського наділу сеньйорові. Земля наділу складала частину вотчини, через що селянин повинен був нести різноманітні повинності пропорційно розмірам наділа і згідно звичаям, які закріплювалися традицією і були точно перераховані у кадастрах вотчини.
Судова залежність селянина витікала з імунітетних прав сеньйора. Ця залежність виражалася в тому, що населення повинне було судитися у суді імуниста, а всі судові штрафи, так само як і ті повинності, які раніше йшли королеві, тепер виплачувалися на користь сеньйора.
В результаті розвитку васалітету структура пануючого класу феодального суспільства була ієрархічними сходами. Кожен крупний землевласник вважався васалом короля і кожен феодал міг мати васалів шляхом поступки тому або іншому частини своєї землі з її населенням у якості феоду. Крупний феодал, передаючи бенефіцій або феод васалові, передавав йому і феодальну ренту (або частину її) з населенням феоду, яке таким чином ставилося у залежність від нового сеньйора, не втрачаючи залежності і від вищестоячого.
Встановлення васалітету, з одного боку, набувало характеру розподілу феодальної ренти між різними шарами феодалів, а з іншої – ставило виробників у залежність від багатьох сеньйорів, причому залежність від кожного з них виражалася в обов'язку сплати певний вид повинностей і платежів. Оскільки умови господарювання не змінювалися протягом довгого часу, феодальний утримувач і його нащадки несли на користь сеньйора одні і ті ж повинності, іноді впродовж сторіч. Сам розмір і характер повинностей ставали звичаєм. Ці повинності розглядалися і селянами, і сеньйорами як законні, а відступ від них – як порушення звичаю. Подібна незмінність породжувала ще одне характерне для феодалізму явище: перетворення певних відносин між людьми, у даному випадку відносин між сеньйором і його утримувачем, в юридичну якість самого утримання. За наділом, відданим кріпосному, закріплювалися всі повинності, властиві сервському утриманню. Вони зберігалися тоді, коли земля переходила, наприклад, особисто вільній людині. І навпаки, кріпосний міг мати вільне утримання, Ці відносини ще більше ускладнилися з розвитком товарно-грошових відносин, коли земля і окремі повинності залежних для феодала людей стали об'єктом купівлі-продажу.
У 843 р. Каролінгська імперія розпалася на Західно-франкське королівство, попередник Франції, Східно-франкське, що поклало початок Німеччини, та Середню Францію, що включала Італію і області уздовж Рейну і Рони. Розпад величезної і могутньої держави був свідоцтвом завершення процесу феодалізування франкського суспільства. Будь-яка країна в Європі у середні віки була системою вотчини, кожна з яких була по суті «суверенною» державою. Феодальна роздробленість – найважливіша ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізування – це перетворення алоду на утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних або кріпосних утримувачів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів.
4.2. Розвиток феодальної економіки Західної Європи у XI-XV ст.
Аграрна економіка. Визначальним чинником розвитку економіки Західної Європи у XI – XIII ст. було остаточне затвердження феодального маєтку як головної організуючої основи суспільства. У X ст. власники крупних маєтків (герцоги, графи) «осіли» на своїх землях, оскільки у цьому регіоні встановився тимчасовий мир (завершилися великі завойовні походи). Воїни давали клятву захищати Божий мир: селян, купців, дітей, жінок, домашніх тварин. На зміну їх ратним подвигам, що приносили військову здобич, приходила мирна господарська діяльність, направлена на отримання як можна більшого доходу із земельних володінь. Тому крупні землевласники прагнули зосередити у своїх руках всю повноту влади на своїх землях.