Так в надрах рабовласницької системи стали народжуватися феодальні відносини, тому що пекулій і колонат були вже формами, відповідними феодальним відносинам.
Але все це вже не могло врятувати Римську імперію. Для перемоги феодальних відносин були потрібні селяни, а римські селяни були розорені і їх розорення почалося ще при переході до крупних рабовласницьких господарств. Розорені селяни йшли у міста, але не для того, щоб знайти там роботу. Рабовласницькі відносини виховували уявлення, що вільній людині трудитися соромно, що праця – заняття для рабів. І у містах росло число людей, що не працюють, а що живуть на подачки знаті.
Разом з селянством зникла і велика римська армія. Тепер солдати набиралися переважно з тих же варварів-провінціалів, проти яких вони і повинні були воювати. Їм нічого було захищати.
Рим приходив в запустіння. І коли з півночі стали насуватися варвари, Рим не зміг встояти і ліг під їх ударами. Це відбулося в V в. н.е.
Тема 4. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.)
Перехід до феодалізму у різних суспільствах проходив по-різному. У деяких народів феодалізм слідував за рабовласництвом, у інших – за первіснообщинним устроєм. Германці, слов'яни, араби, кельти, народи тропічної Африки минули рабовласницьку стадію розвитку. Феодальна система формувалася на наступних принципах:
- пануванні крупної земельної власності і феодальної монополії на неї;
- безпосередній виробник – селянин – веде самостійне індивідуальне господарство на землі, отриманій від феодала в тимчасове або спадкове користування;
- позаекономічному примушенні, яке є формою залежності безпосереднього товаровиробника від феодала;
- рентних відносинах. Селянин платив феодалові ренту за користування землею; рентні платежі стягувалися в натуральній (панщина, оброк) або в грошовій формах;
- нерівноправності селян і феодалів (від судової і поземельної до особистої залежності);
- пануванні натурального господарства і дрібного виробництва;
- домінуванні аграрного сектора економіки;
- примітивному рівні техніки, яку використали у виробництві (особливого значення набувають індивідуальні виробничі навики);
- ієрархічному характері суспільства;
- ієрархічній структурі феодального стану;
- корпоративних відносинах.
Феодальні системи складалися у різних областях Європи, Азії, Африки нерівномірно. Єдиний по своїй суті процес генезису феодалізму в кожній країні мав значні локальні і регіональні особливості. Як основний критерій для виділення головних моделей (типів) цього процесу можна прийняти інтенсивність визрівання елементів феодалізму в надрах рабовласницького або первіснообщинного устрою.
4.1. Генезис феодалізму в Західній Європі
Європейський феодалізм – результат трьох варіантів (типів) генезису феодалізму. Перший тип народився безпосередньо з первіснообщинного устрою варварів, минувши стадію розвиненого рабовласницького суспільства. У Європі прикладом подібного варіанту є Англія, Скандинавія, Північно-Західна Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія.
Другий тип склався на основі синтезу елементів феодалізму у середині рабовласницького суспільства з феодальними відносинами, що формувалися на останній стадії розвитку первіснообщинного устрою варварів. Причому і ті та інші елементи у рівній мірі складали основу майбутнього середньовічного суспільства. Цей тип генезису феодалізму знайшов своє втілення в Північній Галії, у ряді південнослов'янських народів.
Третій тип зародився на базі синтезу елементів пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, що формувалися у варварських суспільствах з явним переважанням античних ідей. Цей шлях був характерний для Візантії, Південної Галії, країн Середньоазіатського регіону.
Східний феодалізм, що склався на базі «азіатського способу виробництва», успадкував усі його характерні риси: домінування державної феодальної земельної власності, збереження специфічних форм громадської організації селянства; розвиток особливих форм організації феодальної знаті і реалізації ними своїх монопольних прав головним чином через продуктову ренту; високий ступінь державної централізації.
Феодальна система в Західній Європі пройшла у своєму розвитку через декілька етапів:
V – IX ст. – епоха генезису і розвитку феодалізму, час поступового утворення крупної земельної власності, привласнення її незначною кількістю населення, перетворення вільних землеробів в залежних селян, встановлення васально-ленних відносин.
X – XV ст. – розквіт феодалізму у країнах Західної Європи, який характеризується економічним підйомом, заснованим на внутрішній колонізації (освоєнні нових земель), збільшенні збору сільськогосподарських культур, розвитку тваринництва; відродженні міст, що перетворилися на центри ремісничого виробництва та торгівлі. Розвиток товарного виробництва і товарно-грошових відносин супроводжувався комутацією ренти, появою ярмарків, кредитної справи, банків. В цей час упроваджувалися технічні нововведення – вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування і ін., формувалися централізовані держави.
Кінець XV – XVII ст. – криза феодальної системи та зародження капіталізму. Поширювалися товарно-грошові відносини, знищувалася особиста залежність селян, почався процес первинного накопичення капіталу, розвитку мануфактурного виробництва і, як наслідок, загострювалися соціальні суперечності, що переростали в буржуазні революції.
Зміни відбувалися не тільки в економічному, але і в політичному житті. У ранньофеодальний період держава було крупним, але неміцним об'єднанням (наприклад, імперія Карла Великого). У X – XII ст. переважали дрібні політичні утворення – князівства, герцогства, графства, що мали в своєму розпорядженні значну політичну владу над своїми підданими. Іноді вони були повністю самостійними, іноді номінально об'єднувалися під владою слабкого короля (так званий період феодальної роздробленості). У XIII – XV ст. у багатьох країнах йшов процес централізації держави, що завершився оформленням феодальної монархії. У цих державах відносно сильна королівська влада поєднувалася з існуючими станово-представницькими зборами. Лише у Візантії у період середньовіччя зберігалася сильна централізована держава. Нарешті, у XVI – XVII ст. феодальна держава прийняла свою останню, найбільш централізовану форму абсолютної монархії.
Становлення феодальної економічної системи в Західній Європі традиційно розглядають на прикладі Королівства Франків, що виникло в Північній Галії в 486 р. Франки – одна з конфедерацій германських племен, які скористалися ослабленням Західної Римської імперії у IV – V ст. через нашестя гунів і експансію слов’янських племен разом з англосаксами, лангобардами, вандалами, остроготами та ін. розгромили Західну Римську імперію і утворили на території римської провінції Галлія декілька так званих варварських королівств. У V – VII ст. франками правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. – династія Каролінгів.
Основні відомості про господарство франків в епоху раннього феодалізму містяться в судебнику «Саллічеська правда» (названою так від салічеських, тобто «морських» франків, що займали територію нинішньої Бельгії та північної частини Франції). Згідно документу, франки були осілими землеробами, вони сіяли зернові культури, застосовували двопілля, використовували плуг із залізним лемешем, борону, а як тяглову силу використовували биків та коней. Право розпоряджатися землею у селі належало общині – марці. Землю франки обробляли індивідуально, великими сім'ями. Громадські угіддя знаходилися у нероздільному користуванні селян. Господарство франків носило натуральний характер. У франків ще не склалися класи, але вже зароджувалося майнове розшарування.
Однією з найважливіших передумов розвитку феодальних відносин з'явився дуалізм франкської общини. Дуалізм общини – це поєднання громадського землеволодіння з приватним селянським господарством. Вже з V – VII ст. вона стала поземельною, територіальною, сусідською, а земля все частіше перетворювалася на алод. Алод – вільно відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, тобто приватна власність на наділ громадської землі. Селяни привласнювали отримані від общини наділи у приватну власність як тільки для цього з'являлася можливість. Поява алоду стала передумовою формування крупної феодальної власності.
Процесу концентрації земельної власності та соціальному розшаруванню сприяло втручання державної влади. Державний земельний фонд, що складався з маєтків римських рабовласників, державних земель, земель бунтівників, конфіскованих під час численних громадянських війн, роздавався королівською владою наближеним, дружинникам, церкві у формі алоду. Державний земельний фонд швидко скорочувався, тому довелося змінити принципи плати за землю.
У VIII ст. у Королівстві Франків були проведені важливі реформи. За Карла Мартелла у результаті військової реформи селян усунули від військової служби. Основою війська стала рицарська кіннота. Озброєння кінного лицаря коштувало дорого. Витрати на військо і спорядження лицарів лягли на плечі селян. Військова реформа зажадала змін. Була введена бенефіціальна система землекористування. Бенефіцій – форма земельного володіння феодала, обумовлена певними обов'язками (платежі і військова служба) і терміном (зазвичай довічним). Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, бенефіцій приносив сеньйорові клятву вірності і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір.