на тему: "Державно-правовий розвитокНімеччини (друга пол. 19 ст.)"
Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південно-німецькі держави свободи вибору. Хоч-не-хоч, але вони мали заявити про свою згоду увійти до складу об'єднаної Німецької імперії. У 1871 р. Німецька імперія одержала конституцію. З невеликими змінами вона діяла до 1919 р. Забезпечити головування Прусії мала і вся організація виконавчої влади Союзу. Президентом Союзу із титулом імператора було визнано прусського короля. Але незважаючи ні на що, об'єднання країни сприяло її розвитку в різних галузях.
Отже, у 1871 р. була прийнята Конституція Німецької імперії, що значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори з південонімецькими державами шляхом ряду конституційних новацій. За своїм характером Конституція виражала інтереси феодально-юнкерських землевласників і великої промислової буржуазії.
Що стосується правової системи Німеччини, то на початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства з питань цивільного права не існувало, а було лише так зване «загальне право» і особливі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони.
У Німеччині римське право застосовувалось не у чистому вигляді, а з нарощеними на ньому тлумаченнями. Але якщо у тій чи іншій німецькій державі існував цивільний кодекс, то застосовувався він, а не римське право. Останнє було важливим у закритті прогалин у місцевому законі, тобто застосовувалось при вирішенні питань, які безпосередньо кодексом даної держави не регламентувалися.
Отже, у німецьких державах існували різні джерела права, і феодалізм чіплявся за цю різнобарвність правових систем, яка сприяла реакційним прагненням і збереженню феодальних порядків. Можна сказати, що німецьке законодавство мало метою врятувати із феодалізму все, що ще можна було врятувати.
Деякі з нормативно-правових актів Німеччини, зазначеного періоду, будуть розглянуті в даній роботі, а саме Німецький кримінальний кодекс 1871 року та Цивільне Уложення 1900 року.
Німеччина пізніше за інші європейські країни вступила на шлях капіталістичного розвитку. Більша частина її населення займалася землеробством. Разом з тим промисловість і торгівля у кінці XVIII на початку XIX ст. одержали подальший розвиток. Окрім природного економічного процесу цьому у значній мірі сприяли, висловлюючись словами Мерінга, «…ненаситні грошові потреби деспотизму на утримання двору і флоту, його зростаючі податі і державні борги, його господарювання, базоване на монополіях, привілеях і протекціонізмі». Економічна політика урядів німецьких країн – меркантилізм, змушувала їх у боротьбі один з одним заохочувати все, що сприяло збільшенню експорту, а значить, розвиток усіх видів обробної промисловості.
Окупація у 1806–1810 рр. наполеонівською армією значної частини Німеччини, особливо прирейнських областей, які були поставлені під безпосереднє управління Франції, призвела до знищення кріпосного права та феодальних привілеїв. Отже, у підкорених Наполеоном німецьких державах було у значній мірі підірвано феодальні пережитки.
Певні реформи були проведені і в неокупованих німецьких державах. Зокрема, реформами Гарденберга-Штейна у Прусії скасовувалось кріпосне право, усім станам населення дозволялось обирати будь-який рід занять, а дворянам – продавати свої землі іншим станам населення. Через чотири роки селяни були звільнені від феодальних повинностей. Під час викупу землі селяни мали залишати поміщикові від третини до половини своєї землі. Орендарі мали сплатити 25 кратну річну вартість усіх повинностей і платежів. Ця реформа тяглася аж до революції 1848 року. Отже, поміщик одержував гроші, робочу силу колишніх кріпаків, що не викупилися. Так були створені умови, що зміцнювали економічну могутність пруського юнкерства.
За словами Гарденберга реформи мали внести «принципи демократії у монархічний уряд». Замість «колегій директорів», що керували державою без суворого розмежування кола ведення окремих колегій, було введено міністерства на чолі з міністрами і точно визначеною відомчою компетенцією (справи військові, іноземні, внутрішні, фінансові, юстиція). Введено було посаду державного канцлера, який очолював Раду міністрів.
У містах вводилося самоврядування, скасовувались торговельні монополії і цехові обмеження, і тим самим було покладено початок свободи торгівлі і промисловості. Органами місцевого самоврядування у містах були муніципальні ради, але участь у їх виборах брала незначна кількість населення. Функції цих органів самоврядування зводились до управління місцевим фінансовим господарством. У адміністративному відношенні Прусія поділялася на вісім провінцій, а провінції – на області і округи. Незважаючи на реформи, королівське самодержавство залишалося принципово і фактично у повній силі.
У зв'язку з окупацією Францією деяких німецьких земель, у Німеччині спостерігалось зростання національних почуттів. Літературним проявом патріотичного руху вважаються «Промови» Фіхте до німецької нації. У них Фіхте закликав усіх німців до боротьби за свободу, але разом з тим вдавався до крайнього шовінізму, ідеалізуючи усе німецьке на противагу чужинському. Він запевняв, що реальне розуміння усіх зовнішніх проявів думки і глибини життя дано лише німцям, що тільки німці є нацією моралі на противагу англійцям і французам, які нібито базують мораль і всю суспільну філософію на егоїстичних почуттях А тому загибель німців означала б загибель усього духовного життя людства.
Боротьба з іноземним пануванням підвищила національну свідомість німецької буржуазії і розбудила прагнення національного об'єднання. Буржуазія виступила проти розпорошення Німеччини на велику кількість держав, проти феодальних пут, що стримували розвиток сільського господарства, промисловості і торгівлі, проти надокучливого нагляду буржуазії. Разом з тим, розпорошеність по чисельних німецьких державах послаблювала буржуазію і перешкоджала у цій боротьбі. У свою чергу буржуазія бажала демократизації суспільного і політичного ладу Німеччини.
Поразка у 1814 р. Наполеона не спричинила відновлення старої німецької імперії. Паризьким трактатом 1814 р. було утворено так званий Німецький союз. Венський конгрес 1815 р. не усунув роздрібненості Німеччини, проте кількість самостійних німецьких держав зменшилась до 38 (34 монархії і 4 вільних міста). Найбільшими серед них були Прусія, Австрія, Саксонія, Баварія, Ганновер. Конгрес зобов’язав усі німецькі держави увійти до складу Німецького союзу. Єдиним органом Союзу вважався Союзний сейм (бундестаг), який складався із уповноважених 34 держав. Для вирішення питань вимагалась одностайність усіх членів Сейму, а для звичайних рішень – кваліфікована більшість у дві третини голосів. Уповноважені держав з кожного питання мали запитувати думку своїх урядів.
Німецький союз був рихлою конфедерацією, у якій були відсутні спільна армія, союзний суд, спільний дипломатичний орган. Головував у сеймі уповноважений Австрії, що мало підкреслити її гегемонію у Німецькому союзі.
Деякі із німецьких держав мали конституції (Баварія, Вюртемберг, Саксен-Веймар, Гессен-Дармштад та ін.), у яких, проте, перевага монарха над представницьким органом була досить явною.
Прусія, одна з найбільших держав Німеччини, була абсолютною монархією. З певних причин ця країна на середину XIX ст. стала наймогутнішою у Німецькому союзі державою, з найсильнішою військовою організацією і відлагодженим централізованим бюрократичним апаратом. Це призвело до того, що певні прошарки німецької буржуазії, що справедливо вважали возз'єднання Німеччини необхідною умовою її капіталістичного розвитку, стали покладати надії на Прусію, як на єдину німецьку державу, що спроможна здійснити це возз'єднання.
Революція 1848 р. у Німеччині вплинула на розвиток як Німеччини, так і окремих німецьких держав. Король Прусії дарував конституцію, яка проіснувала до 1919 р. Конституція встановила двопалатну систему з виборною нижньою палатою і наполовину виборною верхньою палатою. Законодавча влада надавалась королю спільно з цими двома палатами, за якими пізніше закріпилась назва ландтагу. Король мав право абсолютного вето, а ландтаг мирився з роллю законодорадчого органу при уряді.
Верхня палата називалася палатою панів і її члени призначалися королем довічно. Депутати нижньої палати обирались виборцями за досить складною трьохкуріальною системою. До першого розряду належали найзаможніші платники податків, до другого – середнього статку і до третього – вся решта жителів віком більше ЗО років. Встановлення такого майнового цензу дозволяло (не дивлячись на те, що кількість виборців у першому розряді була майже у 20 разів меншою), мати однакову кількість виборців, тобто голос виборця першого розряду платників податей був рівним майже 20 голосам виборців третього розряду.
Роль ландтагу Прусії обмежувалась, обговоренням бюджетів і проектів деяких законів. Міністри уряду не були підзвітні ландтагові, вотум недовіри був їм не страшний. Вони не знали, що таке колективна відповідальність, їх реальним главою був король, він їх призначав і зміщував.
Конституція Прусії 1849 р. проголошувала рівність громадян перед законом, свободу слова, зборів, союзів, недоторканість особи. Разом з тим було зроблено все для того, щоб цими свободами не можна було користуватися. Свобода зборів, наприклад, була обставлена умовою: тільки у закритому приміщенні. Це робилося для того, щоб перешкодити збиратися тим, у кого не було грошей, на оренду приміщення.
Прусська конституція була однією з найреакційніших конституцій у Європі, оскільки вона виражала інтереси прусського юнкерства і великої буржуазії.