Революція 1848 р. вплинула і на державний устрій Австрії. Австрійська буржуазія пішла на союз із угорськими баронами і таким чином у 1867 р. було оформлено Австро-угорську дуалістичну монархію на чолі з імператором.
В Угорщині існував представницький орган – сейм, в якому засідали представники заможного дворянства і буржуазії. В Австрії існував двопалатний рейхстаг. У верхній палаті рейхстагу засідали представники земельної аристократії та особи вельможного панства. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей. Влада парламенту була незначною. Імператор міг сам видавати надзвичайні укази. Він же був главою виконавчої влади і главою держави. Міністри були відповідальними тільки перед імператором.
Між Прусією і Австрією точилася боротьба за главенство у Німеччині. Конфлікт між ними вирішився у війні 1866 року, яка розпочалася із-за герцогства Гольдштейн. У битві при Садовій австрійська армія зазнала поразки. Розгром Австрії знищив Німецький союз. Замість нього Прусія створила Північно-німецький союз.
У серпні 1866 р. прусський кабінет запропонував 17 дружнім Прусії державам проект тимчасової конституції «Північно-німецького Союзу». Органами Союзу були: 1) президент, права якого спадкове поєднувалися з прусською короною; 2) бундесрат, що складався з уповноважених окремих держав; 3) рейхстаг, що обирався на основі загального виборчого права і 4) канцлер.
Президент користувався правом військового придушення членів Союзу, командував союзною армією. Розпорядження президента контрасигнувались канцлером, який і ніс відповідальність за їх виконання. У бундесраті було 43 голоси, з них 17 належали Прусії. Головувала у бундесраті Прусія. Законопроекти рейхстагу набирали чинності після їх схвалення президентом Союзу і бундесратом.
Утворення Союзу було кроком на шляху до національного об'єднання Німеччини. Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південнонімецькі держави свободи вибору. Хоч-не-хоч, але вони мали заявити про свою згоду увійти до складу об'єднаної Німецької імперії. У 1871 р. Німецька імперія одержала конституцію. З невеликими змінами вона діяла до 1919 р.
До складу імперії ввійшло22 монархії, серед них 4 королівства, 11 великих герцогств, 7 князівств і 3 вільних міста.
У віданні загальноімперських органів знаходилось: законодавство про армію і флот, про податі і митні збори, систему мір, ваги, карбування монет, залізничні і водні шляхи, пошта, цивільне, кримінальне, процесуальне та інше законодавство. Для прийняття імперських законів необхідна була згода Союзної ради (бундесрату) і палати депутатів (рейхстагу). Права бундесрату були значними. Навіть у разі розпуску рейхстагу, це не обов'язково означало перерву у роботі бундесрату. Кількість голосів у бундесраті залежала від величини держави. Прусія, наприклад, мала, 17 із 58 голосів.
Головою Союзної ради був канцлер імперії – пруський міністр, що призначався королем. Для відхилення законопроекту досить було противаги у 14 голосів. Панування Прусії у бундесраті було настільки очевидним, що невеликі держави ухилялися від того, щоб посилати туди своїх представників.
Рейхстаг обирався шляхом загальних виборів таємним голосуванням із чоловіків, що досягли 25-річного віку, за виключенням військових. Один депутат обирався від 100 тисяч виборців спочатку на три, а пізніше на п'ять років. Проте створені виборчі округи, були однаковими: у 1912 р., наприклад, Шарлотенбурзький виборчий округ нараховував 338794 виборців, а округ Шаумбург-Ліппе -10709 виборців
Забезпечити головування Прусії мала і вся організація виконавчої влади Союзу. Президентом Союзу із титулом імператора було визнано пруського короля
Імператор був верховним головнокомандуючим, призначав Канцлера – голову бундесрату, призначав делегатів Прусії у бундесрат, і через них здійснював усі повноваження бундесрату у галузі зовнішньої і внутрішньої політики.
Канцлер був главою імперського адміністративного апарату. Федеральних міністрів не було, існували лише керівники імперських відомств – підлеглі канцлера.
За своїм характером Конституція 1871 р. виражала інтереси феодально-юнкерських землевласників і великої промислової буржуазії.
Інакше відбувалося об'єднання правової системи Німеччини.
На початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства з питань цивільного права не існувало, а було лише так зване «загальне право» і особливі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони.
У Німеччині римське право застосовувалось не у чистому вигляді, а з нарощеними на ньому тлумаченнями. Але якщо у тій чи іншій німецькій державі існував цивільний кодекс, то застосовувався він, а не римське право. Останнє було важливим у закритті прогалин у місцевому законі, тобто застосовувалось при вирішенні питань, які безпосередньо кодексом даної держави не регламентувалися.
Отже, у німецьких державах існували різні джерела права, і феодалізм чіплявся за цю різнобарвність правових систем, яка сприяла реакційним прагненням і збереженню феодальних порядків. Можна сказати, що німецьке законодавство мало метою врятувати із феодалізму все, що ще можна було врятувати.
Об'єднання німецького права почалося із торговельного права, серед інститутів якого у найбільшій мірі вимагав об'єднання вексель. У 1848 р. баварський вексельний статут було опубліковано як загальноімперський закон. З цього і почалося об'єднання німецького приватного права. Створення загальнонімецького торговельного права є свідченням того, що інтереси буржуазії уже мали у той час значний вплив на державний апарат.
Конституція 1871 р. не наділяла імперський парламент правом прийняття законів, що регулюють цивільно-правові відносини. Проте, уже у 1873 р. депутати рейхстагу домоглися внесення поправки до конституції, яка відкрила можливість для створення спільного німецького цивільного законодавства. Пункт 13 статті 4 Конституції 1871 р. декларував, що імперії належить «загальне законодавство у всьому цивільному праві і судочинстві».
Конституція Німецької імперії 1871 року значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори з південонімецькими державами шляхом ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на керування поштою і телеграфом. У Баварії зберігалася визначена самостійність в області керування армією і залізницями, до того ж в імперському комітеті з «армії і фортець» вона займала постійне місце, у той час як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет іноземних справ, що складався з уповноважених Саксонії, Вюртемберга, із включенням двох членів інших держав, що обираються щорічно, (гл. III, ст. 8 (8)).
Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили ту ж «тверду» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їхніми франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді – бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці і торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства й ін. При цьому Конституцією пропонувалося, що «імперські закони мають перевагу перед законами земельними» (гл. II, ст. 2).
У статті третього розділу Конституції 1871 р. «Союзна рада» включені положення, що закріплюють організаційну структуру досить своєрідної форми німецької федерації, яка одержала назву «союз нерівних». Рейхсрат, формально покликаний стояти на стражі інтересів суб'єктів федерації, не відповідав своєму призначенню, насамперед у силу нерівного представництва вхідних у федерацію держав.
Конституція 1871 р. не знала принципу «відповідальний уряд», що став гаслом ліберальної буржуазії, яка виступала проти «мнимого конституціоналізму» Німецької імперії, за парламентську монархію вестмінстерської моделі. На виконавчу владу по Конституції фактично не покладалося ніякої відповідальності.
Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру. Але під час підписання військових наказів, оголошенні війни, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв'язаний контрасигнатурой канцлера. Канцлер також повинний був щорічно представляти Союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (XII, 72), але звільнити його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність у функцію.
Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У Конституції при всій широті імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому для уряду не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.
Конституція 1871 р. не проголошувала навіть формально принципу «народного суверенітету», що заходив у повну суперечність з консервативними уявленнями правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є вищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб.
Рейхстаг, нижня палата, створювана на основі «загальних виборів з таємною подачею голосів», знаходився під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, чим бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світло без, твердження бундестагом, якому надавалися також повноваження на видання адміністративних розпоряджень і інструкцій, необхідних для проведення в життя імперських законів, як право розпуску рейхстагу при згоді імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. IV, ст. 19).