Хоча формально програма приватизації надавала трудовим колективам три варіанти пільг, однак її форми і методи вступали у протиріччя з проголошуваною метою. По-перше, вона, тобто приватизація, була жорстко спрямована на створення акціонерних товариств відкритого типу, у той час як у всьому світі підприємства з власністю працівників є акціонерними товариствами закритого типу (АТЗТ). По-друге, пільгі, надані програмою приватизації, насправді створювали серйозні перешкоди для передачі підприємств у власність працівникам. По-третє, програма приватизації мала серйозні обмеження як за часткою акцій, придбаних працівниками підприємств, так і за кількістю передаваного їм акціонерного капіталу. По-четверте, і це найголовніше, придбання акцій не пов’язувалося з трудовою участю та з формуванням частки капіталу працівника, що неминуче породжувало концентрацію власності, нерівність у процесі її перерозподілу.
Головний недолік приватизації полягає у тому, що вона з самого початку не була орієнтованою на підвищення заінтересованості працівників працювати краще, на створення стимулів до більш продуктивної праці. Для цього, як показує світовий досвід, необхідно зруйнувати систему найманої праці як форми трудових відносин і змінити її працею власника, який володіє незрівнянно вищою мотивацією.
Приватизація за своїми цілями, формами і методами здійснення вступила у явне протиріччя з таким магістральним напрямком, як посування від більшої нерівності до більшої рівності. Економічні реформи в Україні, супроводжувані прискореним розшаруванням суспільства на багатих і бідних, сприяли переходу від меншої нерівності до більшої, послабленню державного втручання в економіку, розширенню меж свободи індивідуума. Формальність загальнонародного характеру засобів виробництва, відчуження праці від її результатів, відсутність почуття господаря і демократизація виробничого життя, а також невдоволення пересічних громадян послужили для радянської еліти сприятливим грунтом безбольового проходження переділу власності, перерозподільчого процесу, отримання у власність фабрик і заводів вищими управлінцями. Розширення сфери економічної свободи відбулося за рахунок посилення соціальної нерівності, порушення балансу рівності та свободи, утвердження та розширення відносин “найманої праці-капіталу”.
Українські реформатори взяли на озброєння неоліберальну доктрину, яка зводить роль держави до мінімуму. Але в Україні ця “мала” роль стала виконуватися зрослою армією управлінців. Держава, відмовившись від багатьох економічних та соціальних функцій, зосередила свою увагу на розподілі суспільної власності та створенні приватних власників на засоби виробництва без усякого зв’язку з працею її суб’єктів.
В умовах найжорстокішої кризи, хворобливого виживання підприємств, гострота суперечностей між працею та капіталом, що виникає у ході проведення економічних реформ, буде зростати у міру наростання стабілізаційних тенденцій. Справа в тім, що багато негативних моментів, пов’язаних зі спадом виробництва, стимулюванням працівників, демократизацією суспільного та економічного життя, інституціональним забезпеченням, соціальним розшаруванням населення, а також різким поглибленням прірви між багатими і бідними, що чітко проявилася за вiсiм років проведення економічних реформ, більшою частиною населення “списувалися” на рахунок трансформаційного періоду, сприймалися за неминучі втрати ринкового реформування. Ця ілюзія посилилася такими “завоюваннями”, як плюралізм думок, свобода слова, економічна свобода. Однак рано чи пізно ця більшість усвідомить, а практика її у цьому переконає, що за реформи, за ринок з його перевагами “оплачено” величезними втратами, у той час, як небагато хто з реформаторів, номенклатура гігантськи збагатилися у цей трансформаційний період. Виражаючись словами К.Маркса, експропріація експропріаторів, здійснена незначною меншістю над переважаючою більшістю, навряд чи надихне останніх на творчу, продуктивну працю. Вона, швидше за все, посилить соціальну напругу, суттєво звузить рамки економічних та соціальних відносин.
Ринкові реформи, створивши антагонізм між працею і капіталом, із засобу активізації економічного зростання, підвищення ефективності виробництва, розширення економічної свободи працівника можуть перетворитися у свою протилежність. Щоб цього не сталося, необхідно принципово змінити економічний курс. Серцевиною нового курсу повинне стати інституціональне забезпечення “священності” права власності на робочу силу і розвиток власності працівника. З цією метою необхідно вирішити наступні завдання. По-перше, надати працівникам, які створили АТЗТ або ТОВ (товариство з обмеженою відповідальністю), переважаюче право викупу акцій своїх підприємств за реальною їх вартістю у розстрочку. По-друге, у зв’язку з важким фінансовим станом підприємств та держави дозволити працівникам приватизовуваних підприємств викуповувати на першому етапі в розстрочку обігові кошти з одночасною орендою основних фондів, які залишаються у державній власності, з наступним їх викупом. По-третє, надати працівникам приватизовуваних підприємств аналогічні системі ЕСОП податкові пільги з викупу державного майна, а також можливості створення інвестиційних рахунків тощо. По-четверте, активніше формувати підприємства з власністю працівників, для котрих характерні такі ознаки, як подолання найманого характеру праці, розподілення прибутку пропорційно до вкладеної праці, наділення працівників часткою власності у статутному капіталі виключно лише за рахунок прибутку, надання права їм отримати ринкову вартість цієї частки тільки при звільненні з підприємства, можливість участі працівників-співвласників у голосуванні за принципом “одна людина – один голос”, незалежно від розміру належної їм частки власності.
Вирішення цих завдань дозволить багатомільйонній армії працівників скористатися вигодами та перевагами ринку і ринкового господарювання у своїх інтересах та підвести під подальші ринкові перетворення міцний, диєвій механізм трудової мотивації.
Із сказаного попередньо зі всією очевидністю випливає, що переваги ринкового господарювання найбільш повно розкриваються не тільки в певному інституціональному та соціокультурному середовищі, але й в умовах послідовного розвитку виробничого демократизму. З подоланням найманої праці, утвердженням власності на здібності людини як домінуючої форми власності, створенням частки власності у колективному використанні засобів виробництва, виробнича демократія виконує роль цементувального начала усіх складників механізму активізації трудової діяльності. Про це переконливо свідчить Мондрагонська модель, котра успішно функціонує в Іспанії, розвиток у США різних нових форм колективної власності, найбільш популярною з яких є так звана “Програма акціонерної власності для робітників та службовців” (ЕСОП), котра детальніше розглянута попередньо, а також досвід країн з посиленою соціально-орієнтованою ринковою економікою.
Як відомо, в умовах планово-розподільчої системи можливості для розвитку виробничої демократії були суттєво обмеженими. Це було викликане тим, що основні економічні агенти були позбавлені господарсько-правової самостійності і в своїй економічній діяльності повністю підпорядкованими командам “зверху”. Вони діяли у відповідності з економічними рішеннями, що приймалися централізовано. Ініціатива трудових колективів та окремих працівників допускалася у межах централізовано прийнятих рішень та завдань. Усяка підприємливість поверх цього найчастіше розглядалася як неприйнятна, а іноді навіть трактувалася як кримінально покаральна.
Приблизно (найшвидше, для аналогії) така ж ситуація з виробничою демократією складається в умовах ринкової економіки, основаної на антагонізмі між працею та капіталом, відчуженні праці від власності на засоби виробництва та її кінцевих результатів. При такій системі, на противагу плановому господарству, економічні рішення приймаються децентралізовано, однак вони ініціюються головним чином капіталом, як панівним суб’єктом, або ж його представниками. Дії найманого працівника обмежуються у такому випадку рамками вартості товару робоча сила.Все “суспільне”, породжене кооперацією праці, осуспільненям виробництва стає властивістю капіталу, відчуженості від праці безпосередніх виробників. За таких умов у кращому випадку можуть виникнути лише елементи виробничої демократії, для її всестороннього розвитку відсутні необхідні передумови.
На жаль, доводиться констатувати, що проводжувані в Україні перетворення і реформа не тількі не сприяють, але й стримують, чинять перепони розвиткові виробничої демократії, без котрої не можна забезпечити механізму активізації трудової діяльності працівників підприємства. Щоб це твердження було не голослівним, треба сказати про те, у яких випадках демократія можлива і які суперечності виникають у процесі її розвитку. При цьому дуже важливо, аби ці питання розглядалися не самі собою, а в плані розвитку трудової активності.
З самого початку варто підкреслити, що виробнича демократія є необхідною умовою активізації праці людей, вона дає змогу поряд з іншими моментами сучасної економіки реалізовувати здібності до праці, активніше включитися у більш широкий спектр економічних та соціальних відносин. Без розвитку виробничої демократії не можлива демократія в суспільстві, і навпаки.