У цьому плані ринкова угода, контракт, побудований на класичному принципі “купівлі-продажу”, давав більше простору поторгуватися на переговорах з приводу продажу робочої сили, заробітної плати, умов праці обом сторонам. І за відомої професіональної та політичної організації трудящих, єдність їх дій допомогала добитися більш сприятливого клімату для роботи у порівнянні з неорганізованими загонами робітників.
Сьогодні можна відзначити, що процес поєднання робочої сили із засобами виробництва у командно-адміністративній системі був більш суперечливішим, аніж в ринковій економіці. Насправді, засвоєння індивідом з дитячих років ідеологічних символів, нібито всі засоби виробництва у нашій країні є загальнонародною власністю, що людина є господарем своєї долі, приходило у протиріччя з реаліями життя, особливо у процесі виробництва, де, по суті, працівник трудився за вказівкою згори (від найближчого начальника до керівників, що знаходяться на висхідній ієрархічної піраміди), результати ж праці не належали йому, а також розподілялися згори. Це протиріччя доповнювалося у сфері розподілу, коли проголощуваний принцип по кількості й якості праці фактично здійснювався у формі нееквівалентного обміну трудового внеску на заробітну плату, котра встановлювалася згори і була нерідко нижчою від витрат необхідної праці. Остання не завжди і не у всіх відшкодовувалася із суспільних фондів споживання.
До цього варто додати, що формально за Конституцією колишнього СРСР людині було визначено право вільно розпоряджатися своїми здібностями. Це створювало загальну юридичну передумову становлення до робочої сили як до особистої (індивідуальної) власності. Щоправда, заперечення власності на робочу силу, товарно-грошових відносин не пройшло безслідно для практики, воно породило байдужість до праці, загальмувало темпи прискорення НТП та підвищення ефективності виробництва. По суті, робоча сила залишалась поза економічними відносинами, в котрих вона трудилася. Все багатство трудових відносин зводилося переважно до відносин з державою. Це слугувало основою заперечення інституту приватної власності працівника на робочу силу і визнання права держави на цю власність.
З переходом до ринкової економіки офіційно проголошено свободу працівника і визнано його право на робочу силу. У новій Конституції України (стаття 43) підкреслюється: ”Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”.1 Це означає, що створено або створюються правові умови для вільного розпорядження працівниками своїми здібностями до праці включаючи їх продаж.
Для реалізації цього права існує два шляхи. Один з них пов’язаний з перетворенням робочої сили на товар. Другий – передбачає утвердження інституту приватної власності на робочу силу як домінуючу форму і подолання відчуження працівника від результатів своєї праці, колективної праці і засобів виробництва.
Як вже відзначалося, у тієї моделі народного господарства, котра склалася в колишньому СРСР у 30-ті роки, багато що було скопійовано іншими країнами, що ставали, як вважалося, на шлях будівництва соціалізму. Відповідь на питання про форму власності на робочу силу залишалася дискусійною. Існували уявлення про робочу силу як про особисту, суспільну, суспільно-особисту власність і про відсутність власності на робочу силу. Особливо активно стало обговорюватись це питання наприкінці 60-х – на початку 70-х років, коли розроблялись проблеми розвинутого соціалізму. Не дивлячись на велику увагу, яка приділялася проблемі власності на робочу силу у цей період, єдності думок з цього приводу не було. Одні, виходячи із визначальної ролі загальнонародного інтересу і одержавлення економіки як невид’ємної властивості економіки розвинутого соціалізму, обгрунтовували положення про суспільну власність на робочу силу. В цьому твердженні є значна частка істинного становища індивіда в суспільстві. Він був суцільно залежним від держави і, значить, у цьому сенсі рівним зі всіма іншими членами суспільства. Інші притримувалися позиції особистої власності на робочу силу, посилаючись на відсутність товарного характеру робочої сили і економічної свободи. Не вдаючись у деталі інших точок зору, відзначимо, що вони займали проміжне становище між першими діаметрально протилежними позиціями.
При короткій констатації вказаної теоретичної суперечки може видатися, нібито вона має надто віддалене відношення до ринкового механізму мотивації. Насправді це не так. З дискусії про власність на робочу силу можна, виходячи з нинішнього бачення цього питання, зробити кілька висновків, які мають принципове значення для формування мотивацій, що активізують трудову діяльність. Перш за все, слід визначити те, що працівник був відокремленим від засобів виробництва, які були власністю держави і якими розпоряджалася номенклатура. По-друге, значна частина результатів праці відчужувалася на користь держави і розподілялася переважно не у відповідності з працею. Така практика, що реально складалася безпосередньо у процесі виробництва, “переносилась” у сферу відносин “держава - працівник” і тим самим послабляла трудову мотивацію.
Темпи зростання суспільних фондів споживання у порівнянні з фондом розподілу по праці відносно звузили сферу трудових відносин, що складалися між працівником і державою. По-третє, і це головне, працівник був позбавлений економічної самостійності і реалізація його власного інтересу в цілому залежала від здійснення колективного та суспільного (а точніше – державного) інтересу. Все це і багато що інше, пов’язане з цим, не могло не викликати кризи моралі праці, слабку заінтересованість у результатах праці. Як наслідок націоналізації, колективізації і тотального одержавлення економіки склалися трудові відносини, функціонування яких до переходу до ринкового господарювання суперечили таким процесам світової економіки, як утвердження пріоритетності індивідуальних інтересів, домінуючої ролі праці та ліквідацію відчуження від власності.
При розвинутих відносинах привласнення в силу певної самостійності, автономності, обособленості людини від суспільства, його суспільних осередків власність на робочу силу не може виступати інакше, ніж індивідуальна. При сучасному трудовому законодавстві, високій культурі населення і глибоких змінах в структурі виробництва, необхідність у привласненні робочої сили з боку власників засобів виробництва послаблюється і має тенденцію до зникнення. У таких напрямках повинні будуватися взаємовідносини між власниками засобів виробництва та власником робочої сили в Україні.
Еволюція приватної власності, що складає традиційну основу ринкової економіки, виразилася у перетворенні її у різні види соційованої приватної власності, перш за все акціонерної, а останнім часом у посиленні її деперсоніфікацїї, інституалізації та кооперації. Так, навіть найбільш розповсюджена із цих форм, акціонерна, не усуває відчуження праці від капіталу, і привласнення працівника обмежене його власністю на робочу силу, а не всією працею. Створюваний в акціонерному підприємстві ефект, джерелом якого є колективна продуктивна сила, зусилля сукупного працівника, не розподіляється між його творцями, за винятком дивіденда на акції.
Треба відзначити, що економічні перетворення в Україні пішли шляхом відродження приватної власності на робочу силу і найманої праці, характерних для приватно-підприємницького типу ринкової економіки. Але це відродження відбувається в процесі руйнування попередніх форм поєднання робочої сили із засобами виробництва, заснованими на державній власності на них, ліквідації гарантованості праці й захищеності, котрі забезпечувала держава. У процесі ринкового реформування соціалістична форма відчуження на засоби виробництва була змінена приватною та асоційовано-приватною формою, а праця, підпорядкована державі та номенклатурі – на найману працю. По суті, відбувся своєрідний “обмін” влади держави (номенклатури) над працівником на надання цій владі економічної свободи для привласнення державної власності небагатьма, що не має під собою ні економічних, ні правових основ. Така трансформація не могла позначитися позитивно на соціальному та економічному статусі працівника, на всьому зарплато-стимулюючому блоці і призвести до іншого результату тому, що в процесі її здійснення були проігноровани специфіка перетворюваної соціально-економічної реальності, закономірності загально-світового розвитку, пов’язані з подоланням найманої праці, возз’єднанням праці і власності, посиленням взаємозв’язку економічних і соціальних відносин, інерційністю багатьох потреб та інтересів, зі складністю і трудністю сприйняття нових цінностей та цільових установок.
Коли мова велася про еволюцію економічних поглядів на людину, було наголошено, що подальший процес суспільного виробництва все більш неможливий без руйнування традиційної системи найманої праці і поступового витіснення її працею працівника-власника, що володіє незрівнянно більш важливою трудовою мотивацією, заінтересованістю у творчій діяльності. Формування працівника-власника служить дієвою формою розв’язання протиріч між системою виробничих відносин, заснованих на найманій праці, відчуженні і сучасним рівнем розвитку продуктивних сил, все більше пов’язаних з науковоємними технологіями, підвищенням освітнього і професійного рівня працівника, всесторонньої реалізації його здібностей, інтелекту та посилюваної кооперації праці.