Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого компромісу із соціальними системами та реформами, звести її до обмеженої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засновником політекономії як прикладної науки.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля “Принципи політичної економії” (1848) протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й витонченою філософською картиною економічного устрою суспільства, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою “примирити” Рікардо та його критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.
Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робота в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Батько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався вихованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, "у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька “Історія Британської Індії”, а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні принципових політекономічних проблем.
Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.
Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні великих класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогресивності розвитку були особливості, притаманні його країні.
Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була дешевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.
Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім'ї ірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії. Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добру освіту.
Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально незалежне майбутнє і в 42 роки зайнявся наукою. Він був добре обізнаний з історією, соціологією, психологією, математикою, філософією, біологією, хімією та фізикою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, і серед них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.
Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфлетних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є “Нариси про норму заробітної плати” (1835) у трьох томах, тритомник “Принципи політичної економії” (1837—1840), “Минуле, сучасне, майбутнє” (1843), “Гармонія інтересів” (1850), “Основи соціальної науки" (1858—1859), “Принципи соціальної науки” (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.
Політична економія Кері була поєднанням обгрунтованої критики існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної тргівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих класичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.
Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він визнає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що “причина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю” . Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Кері пропонує орієнтувати на витрати виробництва.
Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну властивість: “Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збільшенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному” .
Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взає-мообміну. На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар більше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки витрати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.
Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.
Положення про те, що вартість продуктів сільськогосподарського виробництва з часом має зростати, бо зменшується кількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, а отже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилається на той факт, що більш родючі землі — це такі, які потребують більших зусиль (якщо вони більш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, там провадились меліоративні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). “Найбагатша земля є прокляттям для першопрохідця”, і тимчасово, до отримання віддачі від неї, він оселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою3.
Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише для американських піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переконаний, що для обробітку земель люди об'єднують свої зусилля і переносять їх на ліпші ділянки вже після того, як оброблено гірші.
Різниця полягає лише в тім, що витрати на старих землях знецінюються, тому встановлення вартості відбувається за сучасними мірками. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але його висновки, зроблені на підставі особливостей розвитку землеробства в Америці, збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість має тенденцію до зниження.
Кері зазначає, що основою вартості й ренти є ті труднощі в протистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долають у даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість — це оцінка товару з позиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірюється суспільними витратами. А вартісні відносини мають значення, як об'єкт політекономії лише тому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з погляду виробництва сама вартість є результатом об'єднання зусиль усього суспільства.
Теорія “гармонії інтересів”. Сприйнявши елементи теорії витрат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічного протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на підвалинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням інтересів, а суспільством керують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базуються неправильні висновки про те, що виживання людини в економічному просторі є її приватною справою.
Теорія Кері базується на думці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспільний інтерес має стати визначальним.
Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які він аналізує, характерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були в меншій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди він поділяв. Дослідження закономірностей розвитку національного господарства й аналіз продуктивної сили єдності суспільства забезпечили йому визнання німецької національної школи, яка вважала предметом політичної економії національне господарство. Згодом Кері використає ці ідеї.
Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільних інтересів та продуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті — розвитку суспільного виробництва.
Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулює відносини ооміну та споживання.