Монополістична конкуренція - це конкуренція, яка виникає між монополіями. Вона може бути внутрішньо- та міжгалузевою, а також міжнародною. На відміну від вільної конкуренції, в умовах панування монополій конкуренція контролюється і певною мірою обмежується. Ступінь обмеження конкуренції залежить від масштабів монополізації виробництва й ринку. Основною ознакою монополії є можливість фірми (монополії) впливати на ринкові ціни та розвиненість нецінової конкуренції.
Монополістична конкуренція у трактуванні сучасної зарубіжної економічної теорії - це така модель ринку, для якої властивою є відносно велика, але значно менша, ніж за умов чистої конкуренції, кількість підприємств, що випускають диференційовану продукцію. Це дає змогу порівняно легко проникати в галузь, але вимагає від фірми значних зусиль для реклами та використання торговельної марки.
Олігополія (від гр. «oligos» - незначний; «poleo» - продаю) є конкуренція, при якій декілька великих фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції і ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію.
У США олігополію найчастіше утворюють чотири провідні фірми галузі, які продають на ринку до 60% всієї продукції. При цьому монополізація виробництва може досягати іще більших масштабів. Прикладом може бути автомобільна промисловість США, де три гіганти - "Дженерал моторс", "Форд" і "Крайслер" - виробляють більше 90% всієї продукції.
Отже, конкуренція - двигун економічного прогресу. Лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк говорив, що суспільство, яке покладається на конкуренцію, більш успішно, ніж інші, досягає цілей і що саме конкуренція показує, як можна ефективніше виробляти речі. У цьому, без сумніву, позитивна роль конкуренції у суспільному розвитку.
«Економіка» у класичному розумінні - це наука про вміння раціонально вести домашні справи. Таким домом можна назвати і регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю [5, с.293].
Найважливіша характеристика регіону - його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.
Поняття «регіон» пов’язане з терміном «регіональна економіка» - науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття «регіональна економіка» та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше прив’язана до поняття «регіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загально регіональними проблемами.
Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Адже регіон - це об’єкт регіональної політики, тому велике значення має економічне районування країни, тобто відокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.
Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село.
Економічне районування країни - непроста проблема. Треба зазначити, що різні автори у своїх роботах вирішили її по-різному. Найбільш привабливим, на мій погляд, є районування автора В. Поповкіна [3]. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував пять макроекономічних районів.
Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України. Але назви цих районів більш привабливі у авторів роботи [5, с.299]:
1. Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області).
2. Донецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області).
3. Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).
4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим).
5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).
1.2. Теоретичні засади дослідження конкурентоспроможності регіонів
Розгляд регіону як системи припускає можливість знаходження його місця в сукупності аналогічних систем як усередині державного утворення, так і за його межами. Основною рисою сучасного регіону виступає його здатність реагувати на зміни зовнішніх і внутрішніх умов, на загрози, що виникають з боку різних джерел; сприяти не тільки збереженню, але й поліпшенню регіональних позицій у найважливіших сферах громадського життя. В загальному вигляді парадигма “регіон-система” розуміється як деяка сукупність елементів продуктивних сил, прямо чи побічно взаємозв’язаних у сфері суспільного виробництва, географічно розташованих у межах певної (достатньо великої) території (простору) і пов’язаних між собою господарськими, технологічними, інформаційними та іншими зв’язками. Об’єктивна реальність змушує розглядати регіон як економічну систему, що є одночасно й об’єктом, і суб’єктом. Як об’єкт регіональна економічна система виступає у відносинах з національною державою і міжнародними державами й організаціями, а як суб’єкт – у взаєминах з іншими регіонами й окремими господарюючими суб’єктами (підприємствами, організаціями й установами). Відмітною рисою регіональної економічної системи як суб’єкта є її здатність вступати в конкурентні відносини з іншими регіональними економічними системами, що виявляються в наявності конкурентних переваг і забезпечують привабливість відповідних територій. Для того щоб докладніше розібратися в умовах і факторах конкуренції між регіонами, є необхідність уточнити, в чому, власне, полягає сама конкуренція як економічний феномен.
Проявом конкуренції у відносинах регіональних економічних систем стає або зростання (кількісне збільшення використання окремих факторів суспільного виробництва), або розвиток (якісні зміни у використанні окремих факторів суспільного виробництва) відповідних територій, а, як наслідок, поява і посилення територіальної диференціації. Стверджується, що територіальна диференціація сама по собі несе позитивний заряд, якщо не призводить до дезінтеграції економічного простору країни, чи до згортання економічних процесів на окремих територіях. Оцінкою прояву конкуренції між регіонами виступають рейтингові оцінки, у яких відбивається здатність кожного регіону продемонструвати визначені позиції, кількісні та якісні відмінності від інших регіонів. Здатність створювати кращі умови для розвитку територій, заснована на можливостях суб’єктів регіональних відносин – місцевих органів влади, недержавних організацій і підприємств – спільно формувати і реалізовувати відповідні стратегії розвитку, залучати до цього процесу кращі інтелектуальні, технічні, технологічні та інші ресурси і раціонально їх використовувати, розуміється як конкурентоспроможність регіону.
Поряд з конкурентними можливостями у кожному регіоні є обмеження і негативні чинники. Вони здатні знизити результативність реалізації сприятливих конкурентних можливостей, а також ускладнюють використання соціально-економічного потенціалу в інтересах розвитку ринкових відносин у регіоні. До таких обмежень і негативних чинників можна віднести:
- екстремальні умови виробництва і життєдіяльності населення;
- слабку екологічну вивченість і науково обґрунтовану підготовку території регіону;
- низький рівень виробництва товарів і послуг та недостатній обсяг виробництва продуктів сільського господарства;
- віддаленість від економічно розвинених регіонів країни, відсутність розвиненої транспортної системи;
- низьку якість продукції та послуг, що різко знижують їхню конкурентоспроможність;
- високе економічне напруження, що породжує серйозні обмеження в розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил;
- недостатній розвиток виробничої та соціальної інфраструктури як стримуюча обставина для інвестування і створення нових робочих місць.
Перелічені обмеження і негативні чинники впливають на використання можливостей регіону. Це породжує ситуації, що вимагають еластичних методів управління розвитком регіону.
У результаті проведеного аналізу встановлено, що значення показників інвестиційної привабливості змінюються від 0,6949 (Донецька область) до 0,2436 (Тернопільська область). Найбільш привабливими регіонами для інвестування відповідно до результатів розрахунків, представлених у таблиці 1, є Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Харківська й Запорізька області, що перебувають на найменшій відстані від створеного еталона інвестиційної привабливості (значення показників інвестиційної привабливості - від 0,4247 до 0,6949). Інвестиційний клімат у цих регіонах характеризується високим соціально-економічним потенціалом за рахунок розвитку промислового виробництва, а також найбільшим рівнем урбанізації населення й забезпеченістю кваліфікованими кадрами. Регіони мають досить високу місткість ринку споживчих товарів і факторів виробництва. Найбільш кращими для інвестування є основні галузі промислового виробництва, житлове будівництво, транспорт і зв'язок, торгівля, побутове обслуговування, медицина й страхування.