Когнатичної споріднення виникало з переходом агнатами (агнаткі) в іншу родину або з виділом з родини. Так, дочка домовладики, що вийшла заміж, підпадала під владу чоловіка (або свекра, якщо він був) і ставала когнаткой щодо своєї кровноспоріднених родини.
Когнатом ставав і виділився з родини син (з дозволу батька).
Навпроти, усиновлений і тим самим прийнятий у родину, ставав по відношенню до неї агнатами - з усіма пов'язаними з тим правами, в тому числі і на законну частину спадщини.
Агнатичної спорідненість мало безсумнівну перевагу над спорідненістю кровноспоріднених, когнатичної, в чому не можна не бачити релікт, пережиток родових відносин.
Здавна в Римі існували три форми укладання шлюбів: два найдавніших і одна порівняно нова. Найдавніші відбувалися в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку (confarreatio) шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався поїданням спеціально виготовлених коржів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком. Друга форма (coemptio) шлюбу полягала у формі покупки нареченої (в манціпаціонной формі).
Але вже Закони XII таблиць знають бесформальную форму шлюбу - "sine manu" - тобто "без влади чоловіка". Можна припустити, що цей шлюб диктувався злиднями збіднілих патриціанських сімей в союзі з багатими плебейськими, але це тільки припущення. Як би там не було, але саме в цій формі шлюбу - sine manu - жінка знайшла собі значну свободу, включаючи свободу розлучення (якої вона не мала в "правильному шлюбі"). З розлученням жінка забрала своє власне майно, внесене в спільний дім як придане, як також і набутих після вступу в шлюб.
З часом саме шлюбу sine manu було забезпечено найбільше поширення, тоді як "правильні" форми шлюбу все більш зникали, зберігаючись головним чином у жрецьких і патриціанських прізвищах.
Специфічною особливістю шлюбу sine manu було те, що його слід було поновлювати щорічно, інакше на підставі Законів чоловік отримував усі права як у шлюбі conventio in manum в силу давності володіння. Для збереження шлюбу у формі sine manu дружина у призначений день на три дні йшла з мужньо будинку (до батьків, друзів) і тим переривала термін давності (VI.4.).
Витрати на утримання сім'ї лежали, природно, на чоловіка, бо шлюб був патріархальним, за чоловіком, звісно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю.
За переказами, перший розлучення в Римі мав місце в 231 р. до н.е., проте, очевидно, що родини в Римі розпадалися і раніше. Так в Законах XII таблиць вже зустрічається стаття, яка регулює цю сферу сімейно-шлюбного права.
Розлучення був доступний чоловіка при всіх формах шлюбу, для дружини тільки в шлюбі sine manu. Для формального розлучення чоловікові достатньо було вимовити дружині "Бери свої речі і йди геть" і забрати ключ (IV.3.).
Також Законам XII таблиць відомий і інститут опіки, що встановлювалася над жінками ( "VI: ... внаслідок властивого їм легковажності ..." 1, неповнолітніми, божевільними і марнотратами (V.7. А.Б.).
II. Основні види деліктів в Законах XII таблиць
Приватним правопорушенням (delictum privatum) вотлічіе від кримінального злочину (crimen publicum) в Римі називалося таке правопорушення, яке розглядалося як порушення головним чином прав та інтересів окремих приватних осіб (а не прав та інтересів держави в цілому) і тому породжувало зобов'язання особи, яка вчинила делікт , сплатити потерпілому штраф або принаймні відшкодувати збитки.
Треба відмітити, що в коло приватних правопорушень римське право включає й такі, які, з сучасної точки зору, є тяжкими кримінальними злочинами (наприклад, каліцтво, крадіжка та ін.)
Зобов `язання з правопорушень є найдавнішим видом зобов'язань. У глибоку давнину їх санкцією була приватна помста з боку потерпілого та його родичів. У міру зміцнення держави та ускладнення господарського життя стали практикуватися угоди між правопорушником та потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом; ці угоди були санкціоновані правом (система добровільних композицій). Подальший розвиток призвело до того, що застосування помсти було заборонено і було встановлено, що єдино допустимим наслідком є штраф і винагорода потерпілого за шкоду і образу.
Система деліктних зобов'язань характеризувалася в Римі тим, що існував певний, вичерпний перелік випадків, у яких виникали такі зобов'язання, але не було встановлено загального правила, що всяке недозволене дію, що порушує чиї-небудь права або інтереси, породжує зобов'язання особи, яка вчинила таку дію в відносно потерпілого. У найдавнішому праві правопорушення супроводжувалося встановленими для нього наслідками незалежно від наявності суб'єктивної вини яка вчинила делікт (у цьому позначався пережиток епохи приватної помсти, при якій до правопорушення підходили з точки зору потерпілого). У подальшому розвитку права наявність суб'єктивної вини яка вчинила делікт, стало необхідною умовою для визнання в конкретному випадку приватного делікту.
Таким чином, закінчене поняття приватного делікту передбачало три елементи: а) об'єктивний шкоду, заподіяну протизаконною дією однієї особи іншій; б) провину особи, яка вчинила протизаконна дія (умисел або хоча б необережність); в) визнання з боку об'єктивного права даної дії приватноправових деліктом , тобто встановлення приватноправових наслідків даного діяння, що застосовуються в порядку цивільного процесу.
Закони XII таблиць визначають низку зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, і розглядають їх не як правопорушення, а як посягання на права приватної особи (приватні делікти), який ставив оби?? чика в положення боржника потерпілого.
До категорії таких приватних правопорушень ставилися особиста образа, яка каралося штрафом у 25 асів (VIII. 4.). Особливо жорстоко каралася наклеп або ганебні слова (смертна кара) (VIII.1a; VIII. 1б). Зобов'язання у вигляді штрафів або відшкодування заподіяного збитку належало у разі порубки чужих дерев, необережного знищення чужого майна, зберігання крадених речей, лихварство, пред'явлення суду підроблених речей, потрава або крадіжка врожаю в нічний час (для неповнолітніх).
При цьому поряд зі штрафами зберігається найдавніший принцип таліона ( "VIII.2. Хто заподіє членоушкодження та не помириться с (потерпілим), то нехай і йому самому буде спричинено те ж саме").
Законам XII таблиць відомі та публічні делікти, пов'язані перш за все до зазіхань на державу. "IX.5. Закон XII таблиць велить зраджувати страти того, хто підбурює ворога (римського народу до нападу на Римська держава), або того, хто зраджує ворогові римського громадянина" 1
Однак, незважаючи на досить широкий спектр злочинів, карається смертною карою, рішення про позбавлення життя римського громадянина могло бути прийнято тільки в центуріатних коміції.
Історичним походженням приватних деліктів пояснюється ряд особливостей, властивих деліктних зобов'язаннях в класичному римському праві, на відміну від договірних зобов'язань.
Договірне зобов'язання (чи йде мова про його активній моменті - право вимоги кредитора або про пасивне - обов'язку боржника) було одним з елементів майна і тому переходило у порядку спадкоємства (див. розд. VIII) на спадкоємців як кредитора, так і боржника; < br /> цього не бувало тільки в тих договорах, які припускали особливу особиста довіра або особливі особисті якості боржника, як, наприклад, mandatum, договір доручення. Позови з деліктних зобов'язань надавалися спадкоємцям кредитора, за винятком тих, які, за римським висловом, "дихають помстою" (vindictam spirantes), наприклад, позов про особисту образу дається тільки скривдженому, але не його спадкоємцю. Спадкоємець боржника за деліктних зобов'язань взагалі не відповідав, а проте до нього міг бути пред'явлений позов, якщо в його майно надійшло щось отримане в результаті делікту, і тоді спадкоємець правопорушника відповідав у межах свого
збагачення.
Якщо в договірному зобов'язанні брали участь декілька осіб на тій чи іншій стороні, то сума вимоги або боргу або ділилася між ними по часткам, або встановлювалося солідарне зобов'язання. У деліктних зобов'язаннях штрафна відповідальність нерідко покладалася на кожного з винуватців, і не в певних частках і не за принципом солідарної відповідальності, а за принципом кумуляції (множення стягнення); наприклад, штраф, що справляється за actio furti з злодія, в разі вчинення крадіжки кількома особами стягувався з кожного з них у повному розмірі.
Дієздатність до вступу в договірні зобов'язання і до несення відповідальності за делікти не завжди збігалася;
наприклад, неповнолітні (impuberes) були нездатні укладати договори без участі піклувальника, а за делікти відповідальність несли. В області деліктів підвладних дітей і рабів склалася (як відгомін епохи приватної помсти) не відома договірному праву ноксальная відповідальність: у разі вчинення делікту рабом або підвладним особою давався так званий ноксальний позов проти домовладики винної особи або раба; по ноксальному позовом домовладики надавалося (за його вибором) або відшкодувати потерпілому збитки від делікту, або видати йому винного для відпрацювання боргу.
У процесі історичного розвитку йшла деяка асиміляція договірних і деліктних зобов'язань. Штрафи з деліктів стали нерідко замінюватися відшкодуванням збитків, внаслідок чого рідше стало застосовуватися множення відповідальності і т.п. Однак в основному зазначені риси відмінності договірних і деліктних зобов'язань залишилися.
Iniuria. Термін iniuria вживався і в загальному сенсі неправомірної дії (omne quod non iure fit - все, що відбувається не по праву), і в спеціальному сенсі особистої образи. Ще законами XII таблиць були відомі окремі види особистих образ: а) пошкодження кінцівок людського тіла (membrum ruptum), що карається по початку "око за око", якщо тільки сторони не досягнуть угоди про викуп; б) пошкодження внутрішньої кістки (os fractum), карається штрафом (на користь позивача); в) інші особисті образи дією, також караються штрафом на користь позивача.