Як передбачено законодавством, інвестори можуть виступати в якості:
– покупців (якщо вони купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків і т.д.);
– продавців;
– замовників (під час укладення договору-підряду на будівництво);
– кредиторів.
Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повноважень відповідно до їх економічної самостійності. Це, перш за все, визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності (рис. 2.1). Законодавством передбачена заборона втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності.
Рис. 2.1. Класифікація суб’єктів інвестування
Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об’єктами.
2.2. Економічні засади взаcмодії різних груп інвесторів
Інвестиційні можливості економіки, що нормально функціонує, визначаються мотивацією різних груп інвесторів.
В основі інвестиційної діяльності приватних інвесторів лежить їх ставлення до рівня власного добробуту та заощадження.
На початку 20-го сторіччя Ірвіном Фішером була розроблена теорія заощаджень та добробуту, який зробив ряд припущень щодо заощадження та споживання домогосподарств.
1. Початковий добробут, потік та процент прибутку є головними чинниками, що визначають пересічне життєве споживання домогосподарств і визначають усі життєві ресурси.
2. Споживання не залежить від тимчасової структури прибутку.
3. Зміни у прибутку за певний рік можуть лише несуттєво впливати на всі життєві ресурси, а, отже, і на споживання у будь-якому році.
4. Майбутній прибуток матиме значення для поточного споживання і впливає на всі життєві ресурси.
5. Домогосподарства будуть розподіляти свій життєвий прибуток між роками так, щоб одержати найбільше задоволення.
Мілтон Фрідман (теорія перманентного прибутку) у 50-і роки додав до теорії Фішера припущення про те, що домогосподарства бажають мати сталий рівень споживання весь час і, зрозуміло, хочуть мати його настільки великим, наскільки можуть це дозволити. Найбільший рівень споживання, що можуть собі дозволити домогосподарства, – це ануїтет (щорічні постійні грошові надходження) усіх життєвих ресурсів.
Цей ануїтет Фрідман назвав перманентним прибутком і довів, що щорічне споживання домогосподарств буде дорівнювати їх перманентному прибутку.
Заощадження, за Фрідманом, є різницею між щорічним прибутком, що спостерігається (дійсним) і перманентним прибутком. Перманентний прибуток є константою (як і всі життєві ресурси), тому споживання теж є постійним. Флуктуації прибутку, що спостерігаються, викликають зміни не у споживанні, а у заощадженні. Високоприбуткові роки, в які прибуток, що спостерігається, вищий перманентного, будуть також роками високого рівня заощаджень, і навпаки. Добробут буде зростати у високоприбуткові роки та зменшуватися у низькоприбуткові.
Франко Модігліані (гіпотеза життєвого циклу) припустив, що домогосподарства бажають розділити своє споживання рівномірно протягом усього життя, але з тенденцією до підвищення. Він також припустив, що трудові прибутки домогосподарства протягом життя мають вигляд горба з пологим і крутим боками. Прибутки зростають до виходу господарів на пенсію, після – знижуються досить різко.
Домогосподарства мають від’ємне заощадження та малоприбуткові роки на початку трудової діяльності господарів, високе заощадження та високоприбуткові роки у середині, від’ємне заощадження та малоприбуткові роки з виходом господарів на пенсію. Добробут на початку падає нижче нуля, бо домогосподарства позичають під майбутні прибутки, після цього піднімається до піка, потім – падає до нуля.
Сьогодні всі три теорії утворюють єдину перманентно-прибуткову теорію життєвого циклу, яка є теоретичною основою вивчення інвестиційної діяльності приватних інвесторів.
Розглянемо дві основні теорії, що застосовуються для пояснення інвестиційної діяльності нефінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність), – теорію граничної ефективності інвестування (теорію Кейнса) та теорію Тобіна.
При поясненні інвестиційної діяльності фірм Кейнс у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» виходив із припущення, що фірми намагаються максимізувати прибуток у будь-якому році, що розглядається. З точки зору інвестування, фірма повинна знайти для себе такий рівень активів та заборгованості, який буде максимізувати її прибуток. Фірма обмежена у виборі цього рішення двома чинниками.
По-перше, рівень її заощаджень є постійним протягом короткого терміну, тому, купуючи додаткові активи (інвестуючи), фірма змушена запозичати кошти.
По-друге, у фірми є тільки обмежений список нових активів, про які вона має достатню інформацію. Якщо фірма розмістить усі свої потенційні активи у порядку їх прибутковості, а вартість запозичених коштів на період інвестування буде постійною, то інвестиційна діяльність фірми може бути представлена графіком, зображеним на рис. 2.2.
Рис. 2.2. Інвестиційна діяльність фірми за теорією граничної ефективності
Похила випукла лінія на графіку відома як лінія граничної ефективності інвестування. Вартість ресурсів (фондів) фірми показана горизонтальною лінією, де ro – процентна ставка кредитного ринку.
Фірма, що максимізує прибуток, буде інвестувати у нові активи та позичати для цього нові ресурси, поки прибуток від кожного нового активу буде більшим, ніж вартість позичених коштів. Тому будь-яка фірма буде нарощувати інвестиції до того обсягу, який відповідає тій точці на графіку, де лінія граничної ефективності інвестування перетинає лінію вартості позичених коштів (лінію вартості ресурсів). Ця точка буде визначати оптимальний рівень інвестицій фірми.
Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію. Він припустив, що менеджери фірм намагаються максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного прибутку.
Ринкова вартість власного капіталу фірми визначається як різниця між ринковою вартістю активів та всіх боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник дорівнює добутку кількості акцій на їх ринкову ціну. Економісти визначають вартість власного капіталу фірми через ринкову оцінку всіх очікуваних прибутків акціонерів, тобто дисконтовану вартість поточних та майбутніх прибутків фірми.
За теорією Тобіна, фірма може намагатися знайти такий обсяг активів та боргів, який буде максимізувати ринкову вартість її власного капіталу. При цьому вона матиме такі ж обмеження, що й у теорії Кейнса: скінчену множину активів, про які фірма добре інформована, та необхідність фінансування додаткових активів шляхом запозичення капіталу.
Фірма буде підтримувати покупку активів (інвестувати) та запозичати капітал, поки кожний новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу.
Це твердження може уточнюватися за допомогою так званого коефіцієнта Тобіна (звичайно позначається символом q), що є відношенням ринкової вартості активів фірми (інвестиційних проектів) до ціни їх купівлі (дійсної вартості витрат на інвестиції). Фірма буде додавати активи доти, поки їх коефіцієнт q буде більшим 1,0. Якщо фірма розташує покупку нових активів за порядком їх коефіцієнтів q, тоді інвестування фірми можна представити графічно (рис. 2.3).
Рис. 2.3. Інвестиційна діяльність фірми за теорією Тобіна
Як видно з рис. 2.3, фірма буде купувати нові активи доти, доки коефіцієнт q не досягне одиниці. Додаткова ринкова вартість акціонерного капіталу, одержана від інвестування, еквівалентна площі між кривою q та горизонтальною прямою q = 1.
Інвестиційна діяльність фінансових інститутів, як і діяльність нефінансових фірм, також може описуватися за допомогою теорій Кейнса або Тобіна. Суттєва відміна цієї групи інвесторів полягає в тому, що вони інвестують не у матеріальні, а фінансові активи. Такі фірми можуть максимізувати прибуток шляхом нових кредитів (або купівлі фінансових активів) до певної межі – на графіку до тієї точки, де горизонтальна лінія термінових депозитів (позикового капіталу) буде перетинати лінію прибутку за новими фінансовими активами.
Розрізняють економіки з нульовими чистими інвестиціями, чисті інвестиції з достатніми та від’ємними величинами. Суспільство з нульовими чистими інвестиціями характеризується умовами, при яких економіка не зростає і запаси капіталу залишаються сталими. В економіці з достатніми сталими інвестиціями відбувається класичне розширене відтворення, повністю відтворюються елементи основного та оборотного капіталу, а також капіталізується частина національного доходу. А якщо чисті інвестиції становлять від’ємну величину, тоді в економіці не забезпечується відтворення зношених засобів виробництва новими, відбувається скорочення товарних запасів, суспільство споживає більший за обсягом чистий продукт, ніж виробляє. Сучасна економіка України якраз і відображає стан суспільства з від’ємною величиною чистих інвестицій.
2.3. Держава як суб’скт інвестиційної діяльності
Держава виступає в ролі інвестора за наступних умов:
– як інвестор – бере на себе функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до законодавства може вироблятися на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;