– залишкова та відновлювальна вартість основних засобів;
– загальний обсяг чистого і балансового доходу;
– рентабельність;
– стан сировинної бази;
– розмір земельної площі, яку займає підприємство.
Оскільки оцінка компанії за цими показниками характеризує його інвестиційну привабливість не повною мірою, то для більш поглибленого аналізу привабливості підприємства у світовій практиці використовується система відносних показників, які характеризують:
– ліквідність;
– платоспроможність;
– дохідність;
– ефективність використання активів.
Заощадження сімейних господарств у замкненій економіці є єдиним джерелом надходження коштів на грошовий ринок. Тільки за рахунок цього виробництво може збільшити свої інвестиції, а уряд – закупки понад доходи від податків, тобто профінансувати дефіцит. Якщо формування заощаджень уповільнюється або зовсім зупиняється, починається «проїдання» раніше нагромадженого капіталу. Така ситуація виникає в умовах тривалої інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і навіть витрачає попередні під загрозою їх втрати.
Зазначені процеси проявилися в економіці України в 1992 – 1994 рр., коли внаслідок гіперінфляції заощадження населення повністю знецінилися, а нові заощадження в національних грошах не створювалися. Інвестування в розвиток виробництва у цей час припинилося, за винятком незначних вкладень за рахунок централізованих коштів.
Зв’язок між заощадженнями та інвестиціями можна формалізувати наступним чином:
Ір = З – Дп,
де Ір – інвестиційні ресурси, що знаходяться в розпорядженні фірми;
З – загальна маса заощаджень, що надійшли на грошовий ринок;
Дп – сума приросту державних позик, розміщених на грошовому ринку.
У проблемі «заощадження – інвестиції» важливе значення має не тільки нагромадження достатнього обсягу заощаджень у сімейному секторі, а й їх повна трансформація в інвестиції. Грошовий ринок покликаний створити відповідний ефективний механізм.
Представники різних економічних шкіл по-різному ставляться до необхідності та можливості створення та дії подібного механізму.
Монетаристи виходять із того, що грошовий ринок має механізм, який одночасно впливає на підприємства та сімейні господарства, стимулюючи їх інвестувати і заощаджувати рівноцінні маси грошових коштів. Таким механізмом є динаміка процентної ставки як плати за використання грошових заощаджень. Зміна процентної ставки одночасно впливає як на заощадження (пропозицію), так і на інвестиції (попит), тільки в протилежних напрямах. Якщо процентна ставка зростає, посилюється стимулювання заощаджень, бо на кожну заощаджену грошову одиницю власник одержить додатковий дохід. А послаблюється стимулювання інвестицій, коли зростають витрати на кожну одиницю інвестицій.
Проте процес розбалансування системи триватиме недовго. Дефіцит попиту на грошові кошти змусить продавців знизити процентні ставки до рівня, який відповідатиме новому перетину кривих попиту і пропозиції. Отже, у випадку непроцентного порушення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями механізм грошового ринку теж здатний самостійно її відновлювати.
Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а сама змінюється під впливом не тільки попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень. Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження та інвестиції приймають різні економічні суб’єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями. Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується, перш за все, можливістю одержати прибуток. Сама процентна ставка цікавить інвестора лише у зв’язку з визначенням затрат та реалізацією інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити.
Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населення – не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бути «поточні каси» населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сімейних господарств.
По-перше, банківська система у своїй грошово-кредитній політиці повинна виходити з того, що економічні межі її кредитно-інвестиційної діяльності визначаються національними заощадженнями. Порушення цієї межі загрожує порушенням економічної рівноваги та інфляцією.
По-друге, у своїй економічній і соціальній політиці держава повинна виходити з того, що таке важливе завдання, як нарощування інвестицій, повинно вирішуватися у нерозривній єдності з нарощуванням заощаджень. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, активно і успішно повинні формуватися і заощадження. Політика сприяння заощадженням стає одним із пріоритетних напрямів економічної політики в цілому і політики доходів зокрема.
По-третє, взаємозв’язок «інвестиції – заощадження» повинен враховуватися в бюджетно-фіскальній політиці держави. Оскільки при розподілі національного доходу вилучення податків передує формуванню заощаджень, зміни в оподаткуванні викликають зрушення в останніх, а, отже, впливають на інвестиції.
Бюджетний дефіцит впливає на процес «заощадження – інвестиції» через механізм монетаризації дефіциту. Урядові позики для покриття дефіциту зменшують масу заощаджень, які спрямовуються на інвестиції. Цей процес отримав назву «ефект витіснення інвестицій». Оскільки обсяги національного продукту і його частини, яка йде на споживання, фіксовані, то обсяг інвестицій зменшиться настільки, наскільки збільшиться обсяг державних закупок, якщо останній не має інвестиційних елементів.
Механізм дії ціни рівноваги полягає в наступному. Інвестор, що вкладає кошти чи засоби, розраховує отримати максимальний дохід при мінімальних затратах. Він віддає перевагу найбільш дохідним активам (інвестиційним товарам) із найбільшою нормою прибутку при вкладенні капіталу. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу, що призводить до структурних зрушень на ринку інвестиційних товарів.
Попит на товари починає перевищувати пропозицію, а їх ціни підвищуються. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій (доходу).
Перелив інвестицій у вказану галузь призведе, в кінцевому результаті, до розширення пропозиції даного інвестиційного товару і, як наслідок, до зниження його ціни. Інвестиції ж спрямовуються до нових високодохідних видів інвестиційних товарів.
Економічна теорія та практика країн з ринковою економікою відпрацювала різноманітні комплекси заходів впливу, що стимулюють або обмежують інвестиційний попит і пропозицію.
1.4. Інвестиційний клімат та фактори, що його утворюють
Інвестиційний клімат формується під впливом політичних, правових, економічних і соціальних чинників. Значимість кожного чинника в окремо взятій країні різна, оскільки це залежить від рівня економічного розвитку, історичних та національних тенденцій.
Для оцінки можна використати наступні узагальнюючі синтетичні показники:
– політична і фінансова стабільність;
– рівень загальноекономічного розвитку країни;
– рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури;
– ємність внутрішнього ринку;
– вартість робочої сили;
– купівельна спроможність населення;
– рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.
П. Самуельсон звернув увагу на тісний взаємозв’язок та взаємозалежність заощадження і нагромадження (інвестування). Розглядаючи історичні особливості слаборозвинених країн, він зазначав «збереження старих феодальних традицій» щодо торгівлі, промисловості та ощадливості, в яких «якісна структура інвестицій часто хибна з точки зору національного розвитку». Багато обмежених заощаджень йде на створення скарбів із золота та коштовностей, розкішні житлові будинки, спостерігаються «…тенденції багатих прошарків накопичувати свої заощадження за кордоном – легальними і нелегальними шляхами», що робить недоступними їх використання національною економікою для внутрішнього розвитку.
Увесь комплекс чинників, що визначають інвестиційний клімат, можна поділити на три групи.
1) Інституціональні: внутрішня і зовнішня політична стабільність, національне законодавство в цілому і політика держави щодо іноземних інвестицій, господарське і фінансове право, міцність державних інститутів, український менталітет, ступінь державного втручання в економіку, культура.
Поведінка суб’єктів господарювання формується не тільки в умовах правового економічного поля, а й під впливом рівня усвідомленості, доступу до інформації і знань, культури та менталітету. Однією з особливих рис поведінки людини у нашому суспільстві, що протягом багатьох століть успадковується, є розкрадання. Ще Василь Розанов писав, що в Росії власність складається з таких понять, як «випросив», «подарував» або «обібрав»; власної праці тут дуже мало, і тому вона не має ваги і не шанується.
Економічну основу розповсюдження розкрадання як традиційного відтворювального елементу господарювання становить відсутність масової дрібної приватної власності. Історична практика цивілізованих країн Заходу засвідчує, що тільки поступовий, еволюційний відтворювальний процес формування приватної власності має майбутнє. Формування дійсно трудової приватної власності потребує часу. Пояснюється це тим, що нагромадження капіталу на базі трудової приватної власності досягається за рахунок заощаджень трудових доходів та їх розширеного відтворення протягом кількох поколінь. На базі трудової приватної власності формується філософія середнього класу, про яку так багато писали Макс Вебер, Тоуні і Зомбарт.