Державна податкова адміністрація України.
Академія державної податкової служби України
З предмету: «Менеджмент»
на тему:
“Суб’єкти, засоби та методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності”
Виконала:
Студентка групи ФБ-313
Мельникова А.Г.
Перевірила:
Новицька О.В.
м.Ірпінь 2000
Сукупність економічних функцій держави реалізується через механізм державного регулювання, котрий являє собою втручання адміністративних органів у підприємницьку діяльність з допомогою різних форм та методів переважно економічного характеру. Основунаціональної системи регламентування зовнішньоекономічної діяльності становить набір допустимих засобів і методів обмеження експорту й імпорту з допомогою тарифних або нетарифних елементів та валютно-кредитних засобів, способів стимулювання експортного виробництва, а також технічних норм, стандартів і вимог до товарів, що ввозяться.
Торгово-політичні засоби впливу на зовнішню торгівлю будь-якої країни набувають форми або самостійних односторонніх актів її уряду, які встановлюють режим зовнішньої торгівлі цієї країни, або угод з урядами інших країн, що регулюють торговельні взаємовідносини.
Звідси два основні правові джерела торгово-політичних засобів: національне законодавство, котре встановлює режим експорту та імпорту товарів, і торговельні договори й угоди (дво- і багатосторонні) уряду однієї країни з урядами інших країн.
Митні тарифи будь-якої країни являють собою переліки товарів, що на них встановлюється мито. Щ товари об'єднані в групи за ознакою походження (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем оброблення товару. Навпроти кожного товару (чи товарної позиції) вказується розмір установленого мита. Для групування товарних позицій використовуються класифікації, розроблені ООН.
Мито — це податок, що сплачується у зв'язку із ввозом іноземного товару в країну. Воно стягується під час випуску товарів митницями на внутрішній ринок. Економічна дія мита полягає в тому, що воно збільшує ціну іноземного товару, що ввозиться в країну, і створює різницю в ціні того самого товару на світовому ринку і в межах цієї країни.
Мито в тарифі встановлюється двома методами. Один із них — це визначення розміру (ставки) мита у вигляді відсотка до ціни товару. Мито, виражене в такий спосіб, називаєтьсямитом від ціни, абоадвалорним. Інший метод — це встановлення розміру мита безпосередньо у грошовому виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, обсягу чи одиниці товару. Мито, виражене в такий спосіб, називаєтьсяспецифічним митом.
У сучасних митних тарифах використовуються обидва види мита. Однак адвалорне та специфічне мито по-різному реагують на зміни рівня цін на світовому ринку. У разі підвищення цін ефективнішим виявляється адвалорне мито, у випадку зниження — специфічне. Оскільки у післявоєнний період ціни на товари постійно зростали, то в сучасній митній політиці промислове розвинених країн спостерігається тенденція до підвищення ролі адвалторного мита у тарифах.
За своїм походженням мито може бути автономним чи конвенційним.Автономне мито створюється постановою державної влади даної країни незалежно від будь-яких угод з іншими країнами.Конвенційне мито виробляється у процесі укладення угоди чи договору з іншою країною і фіксується в цьому договорі. Воно не може змінюватися протягом строку його дії. Конвенційне мито зникає з митного тарифу тоді, коли договори, за якими воно було надане, припиняють свою дію.
Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) та складні (багатоколонні) тарифи.
Прості митні тарифи встановлюють одну ставку мита для кожного товару незалежно від походження цього товару.
Складний митний тариф передбачає дві та більше ставок мита для кожного товару. Найвища ставка називається максимальною, чи генеральною. Вона використовується для товарів тих країн, з якими немає торговельних угод. Найнижча, мінімальна ставка застосовується до товарів тих країн, з якими підписано торговельні договори й угоди і, що особливо важливо, яким надано режим найбільшого сприяння.
Оскільки кожна країна має свою національну структуру тарифу, то протягом багатьох років держави намагалися уніфікувати митні тарифи. До певної уніфікації тарифів спонукали численні багатосторонні угоди, укладені після другої світової війни — ГАТТ (Генеральна угода з торгівлі й тарифів), ЄЕС (Європейська економічна співдружність), НАФТА (Північно-Американська угода про вільну торгівлю) тощо, які вимагали зіставлення тарифів різних країн. У 1950 році у Брюсселі було підписано конвенцію про уніфікацію номенклатури митних тарифів і створено так званубрюссельську схему митного тарифу. За цією схемою в основу уніфікації покладено поділ товарів за виробничим принципом. Товари, які належать до певної галузі виробництва, починаючи з сировини і закінчуючи готовим продуктом, об'єднані в один розділ. Відповідно до цієї схеми нині встановлено митні тарифи Англії, Франції, Німеччини, Італії та інших західноєвропейських країн, а також митні тарифи багатьох країн, що розвиваються.
Рівень митних ставок, як правило, зростає з підвищенням ступеня оброблення, науко- та техноємності: на сировину встановлюється низьке мито або взагалі не встановлюється, за техноємні ж, готові товари та послуги стягується високе мито.
Кількісні обмеження. Поряд із митом у зовнішній торгівлі з метою боротьби за ринки використовуються також і кількісні обмеження. Основні форми кількісних обмежень імпорту — це так зване контингентування та ліцензійний порядок імпорту.
Контингентування — обмеження державною владою ввозу товарів певною кількістю чи сумою на встановлений період часу. Контингенти можуть установлюватися шляхом укладення двосторонніх угод. У такому разі контингенти дійсні тільки для країн, що підписали цю угоду. В іншому разі уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент, що його можуть використовувати всі країни. Загальний контингент дає імпортерові країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як двосторонній контингент обмежує вибір імпортера тільки тією країною, якій цей контингент надано.
За ліцензійної системи вільний увіз тих чи інших товарів забороняється. Імпорт таких товарів може здійснюватися тільки за спеціальним дозволом — ліцензією.
Ліцензія — це дозвіл, який дає право імпортерові ввезти певну кількість товару в країну. Ліцензії звичайно видаються урядовими органами найбільшим імпортерам товарів. Ліцензії, як правило, використовуються у формі генеральних чи індивідуальних ліцензій.
Індивідуальна ліцензія — це переважно разовий дозвіл на ввіз певного товару, дійсний протягом обмеженого терміну.
Генеральна ліцензія являє собою список товарів, що їх дозволяється ввозити вільно протягом зазначеного в ній часу. Генеральна ліцензія звичайно публікується в офіційних виданнях країн. Багато країн світу застосовують кількісні обмеження і щодо експорту.
Поряд із прямими обмеженнями ввозу товарів у вигляді мита та кількісних обмежень промислово розвинені країни використовують цілу систему заходів непрямого протекціонізму. До них належать різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, що стосуються використання іноземних товарів, та ціла низка інших положень, котрі прямо не перешкоджають імпорту, але, по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів. Так, поширеними формами непрямого протекціонізму є внутрішні податки й акцизні збори.
Торгово-політичні засоби розширення експорту товарів. Сьогодні існують два основні напрями торгово-політичних методів розширення експорту, що їх застосовують промислове розвинені країни.
Один із них —кредитування експорту в різних формах із метою розширення збуту товарів. У цю групу торгово-політичних засобів входять експортні кредити, державні гарантії щодо експортних кредитів, державні методи фінансування вивозу товарів за програмами допомоги іноземним державам.
Другий напрям у розвитку торгово-політичних засобів розширення експорту —продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни, встановлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові ціни, у підсумку — за демпінговими цінами.
Субсидування експорту — форма державної політики, яка дає змогу продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за більш низькими цінами, які часто є нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді навіть і від витрат виробництва. У 80-х роках застосування субсидій промислове розвиненими країнами спричиняло гострі торгово-політичні конфлікти.
Експортні премії також є одним із торгово-політичних засобів розширення експорту. Експортні премії можуть бути у прямій чи непрямій формі.
Прямі експортні премії здійснюються шляхом надання експортерам прямих разових субсидій під час експорту товарів. Вони видаються з фондів державного бюджету і дають змогу експортерам знижувати ціни товарів, що вивозяться, і таким чином розширювати експорт.
Податкові пільги — непрямі експортні премії, коли експортерам надаються різноманітні фінансові пільги. Дуже часто це — звільнення компаній, які експортують товари, від сплати внутрішніх податків чи надання податкових пільг. Одна з давно практикованих форм непрямих експортних премій — це система звільнення від мита чи його повернення компаніям, котрі застосовують імпортну сировину для виготовлення експортних товарів (так званий умовно безмитний ввіз і повернення мита). Суть цієї системи полягає в тому, що для розширення вивозу товарів експортерам повертають мито під час вивозу товарів, яке було сплачене за ввіз імпортної сировини чи напівфабрикатів, використаних для виготовлення цих товарів.