У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме стабiлiзацiiї нацiональної економiки. Так, у державi можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до гальмування iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться негативнi наслiдки централiзованої моделi регулювання. “Заморожування” цiн i заробiтної плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiлової активностi, стримуватиме зростання доходiв.
У 80-ті роки деякі країни обрали метод індексації, щоб пристосуватися до негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно коливанням цін, тобто вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищаються від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населеннянезнижується.
Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики, є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3—5% за рік. Ці економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції пропозиції.
Інша група економістів уважає, що рецепти монетаристів є надмірно болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як уже зазначалося, передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн у 70-ті роки, але, на думку багатьох фахівців, вона була малоефективною[6].
Представники основного потоку макроекономіки виходять із того, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.
Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона грунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.
У зв'язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюютькоефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.
Величина коефіцієнта дезінфляційних втрат дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних втрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.
Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості заробітної плати (у них коротший строк дії колективних договорів) коефіцієнти дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції.Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який розвивається внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань. Водночас світовий досвід підказує, що ці очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві умови.
По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка споживачів, у ній зникають інфляційні мотиви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного попиту.По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання інфляції та користуватися довір'ям більшості населення. Рівень довір'я до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов'язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий рівень довір'я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань [8].
Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання обсягу національного виробництва і без зростання безробіття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфляцію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно надлишкова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чинника.
Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляєантиінфляційну стратегію, основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.
Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирости грошової маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного продукту.
Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.
Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень пропозиції[3].
Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічнаполітика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпорту. Отже, можемо зробити висновок про те , що перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зростання загального рівня цін в країні у близькій і віддаленій перспективі. Тому актуальним є питання їх ефективності, що і розглядаєтся у наступному розділі.
3.3. Антиінфляційна політика в Украінї.
Основними причинами інфляції в Україні сьогодні є:
1. Стрімке зростання цін на продовольство - зернові, м'ясо, молоко, овочі та фрукти.
2. Збільшення доходів населення (інфляція зарплат) та обсягів споживчого кредитування. У січні-лютому 2009 року номінальні доходи населення (тобто в грошовому виразі) зросли на рекордні за останні три роки. Це зумовлено загальним підвищенням зарплат, збільшенням соціальних виплат (допомоги, пенсій, рівня мінімальної зарплати), а також погашенням боргу радянського Ощадбанку.