Сьогодні вже не можна не визнати той тривожний факт, що поряд з онкологічними захворюваннями та СНІДом над людством нависла грізна тінь недостатньої рухової активності, або гіподинамії (від грец. гіпо – зменшений, недостатній, малий і динамос – рухливий), та породжених нею “хвороб цивілізації” (атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця, інфаркту міокарда, остеохондрозу, ожиріння, неврозів та ряду інших хвороб). Ці захворювання вийшли на “перше місце” і в близько 50% випадків є причиною смертності населення індустріальних країн.
В природних умовах в тваринному світі боротьба за існування нерозривно пов’язана з рухом, тобто здатність до руху є природно зумовленою необхідністю. У пошуках найсприятливіших умов свого існування (місця поширення), їжі, порятунку від хижаків тварини постійно рухаються, долаючи значні відстані і “встановлюючи” рекорди швидкості.
Наші далекі предки в боротьбі за життя також перебували у постійному русі. Їх годували ноги і руки. Людина виконувала значну м’язову роботу, щоб здобути собі “хліб насущний”. За тисячі років біологічна природа людини майже не змінилася, а умови життя змінилися колосально.
Науково-технічний прогрес зумовив малорухомий, психічно і емоційно напружений характер виробництва. Адже за історично короткий час (всього 50 – 60 років) частка тяжкої м’язової праці в процесі виробництва скоротилася майже у 200 разів!
Навіть діти відчувають це на собі. Збільшення навчальних програм і предметів зумовлює зростання навчального навантаження в школі і вдома. Школяр вже більшу частину доби сидить або лежить. Такий малорухомий спосіб життя особливо небезпечний у молодшому шкільному і підлітковому віці, коли закладається фундамент здоров’я на все життя. Гіподинамія зумовлює переважання процесів гальмування в центральній нервовій систем над процесами збудження, що може спричинити сповільнення фізичного і психічного розвитку школярів.
Впроваджені в США та країнах Європи загальнонаціональні програми, спрямовані на боротьбу із серцево-судинними захворюваннями внаслідок залучення населення до занять фізичною культурою, а також пропаганду і виховання навичок раціонального харчування та на відмову від шкідливих звичок, привели до значного зниження смертності.
В Японії інтенсивним фізичним тренуванням (велосипед, плавання, біг, спортивна ходьба) займається близько 80% дорослого населення. У раціоні японців переважає рослинна їжа, риба та продукти моря. І як результат – в цій країні найвища в світі тривалість життя і найнижча смертність.
Значну увагу активному відпочинку приділяє населення й інших країн.
У Канаді та США заохочується активна рухлива поведінка дорослих, дітей та підлітків у вільний від роботи та занять час. Так, у школах під час перерв, особливо під час великої обідньої перерви (lunch break), яка триває одну годину, школярам видають бадмінтонні й тенісні ракетки, м’ячі, влаштовують міні-турніри між командами класів з баскетболу, футболу, волейболу тощо.
На жаль, в Україні популярність активного руху людини значно нижча. Ми рідко можемо побачити людей, які б їхали на роботу чи навчання на велосипеді або на роликових ковзанах, спортивні майданчики і зали часто порожні. На це є об’єктивні та суб’єктивні причини. Важливим завданням педагога-валеолога як раз і є популяризація здорового способу життя, сприяння розвиткові здорової та гармонійної фізично і духовно особистості.
Попередженню паління, пияцтва та наркоманії в нашій країні традиційно приділялася досить значна увага. Але акцентування на порушеннях здоров’я, які з’являються внаслідок пристрасті до наркотичних речовин часто не досягають своєї мети – створення запобіжного ефекту; у підлітків (а переважна більшість наркоманів – особи молодого і підліткового віку) досить великою є мотивація “взяти від життя якнайбільше”, спробувати усе що тільки можливо, а заборонений плід, як відомо, солодкий. Важко знайти підлітка чи молоду людину, які б нічого не чули про небезпеку пристрасті до тютюну, алкоголю, наркотичних речовин, але все ж таки бажання спробувати, “відчути кайф” часто перемагає над здоровим глуздом. Чому? Річ у тим, що наркомани-початківці не усвідомлюють повною мірою закономірність і невідворотність виникнення пристрасті до наркотиків. “Я думав, що побавлюся й кину”, “Я гадав – спробую один раз і все” – такі визнання типові серед наркоманів зі стажем. Між тим, роз’яснення фізіологічних аспектів звикання, науково обґрунтована аргументація очевидного факту: наркозалежність – це хвороба, а не погана звичка, наркоман не владний позбутися її самостійно – може утримати багатьох підлітків від кроку у безодню. Саме за допомогою таких науково-популярних бесід-лекцій і повинен педагог-валеолог проводити профілактику наркозалежності серед підлітків і молоді, на противагу тим безликим, часто формальним тезам і гаслам санітарно-просвітницької роботи радянського зразку, що часто й досі (і без належного ефекту) використовуються при роботі з молоддю.
На сьогоднішній день фізіологічні аспекти звикання до наркотичних речовин вивчені наукою досить добре. В організмі існує власна протибольова (антиноціцептивна) система, представлена структурами гіпоталомічної області, лімбічних структур, середнього, продовгуватого і спинного мозку. По-перше, завдання цієї системи – забезпечити усунення певного роду больових відчуттів, які можуть бути викликані подразненням рецепторів внутрішніх органів, суглобів, м’язів; по-друге, в основі функціонування протибольової системи лежить виділення гіпоталамічною областю мозку власних морфіноподібних речовин, називаних ендорфінами і енкефалінами. Знеболюючий ефект ендорфінів є надзвичайно потужним, набагато сильніше штучних морфіноподібних речовин, але механізм їхньої дії схожий з таким самим препаратів морфію.
І ось тут виникає порочне коло: отримуючи морфіноподібні речовини ззовні, організм перестає виробляти свої власні, їх виробництво гальмується надлишком екзогенного (введеного ззовні) морфіну. При спробі відмовитися від введення морфіноподібних речовин, виробка власних ендорфінів починається далеко не одразу. І власна протибольова система припиняє своє функціонування. Виникає стан “ломки” – коли найменший рух, світло, звук – усе сприймається як біль. Дія інших (неморфіноподібних) наркотиків аналогічна. Так, наприклад, ЛСД імітує серотонін, амфетаміни – природні медіатори центральної нервової системи – норадреналін і дофамін та ін. Усі наркотичні речовини дуже схожі за будовою на регулюючі дію центральної нервової системи природні хімічні агенти: медіатори, біологічно активні речовини, гормони. Наркоман потребує все більшої дози наркотику для блокування власної протибольової системи. Мотивація його отримання стає в один ряд з мотивацією голоду або спраги – те, від чого організм відмовитися надовго не може.
Слід мати на увазі, що деякі підлітки вже мають певний досвід спілкування зі своїми однолітками і старшими товаришами, які вживають наркотики. Часто такі люди ззовні не проявляють себе як наркозалежні, ведуть звичайний спосіб життя. Це також аргумент для педагога-валеолога “не згущати фарби”, утримуватися від погроз і афористичних сентенцій типу “одна крапля нікотину вбиває коня”. Слід акцентувати увагу на тому, що хоча період звикання до наркотичних речовин не однаковий (і часом досить тривалий) для різних людей і різних наркотиків (для маріхуани, наприклад, він може тривати до двох років, для алкогольних напоїв – п’ять, вісім і навіть більше років, в той же час для наркотиків опійної групи – від тижня до двох місяців), результат завжди один – фізична і моральна деградація особистості.
Медицина традиційно декларувала здоров’я в якості своєї основної мети. Однак, якщо це дійсно так, показники охорони здоров’я повинні були б ґрунтуватися на даних про зменшення числа лікарняних місць, закритті (як непотрібних) лікарень і станцій швидкої медичної допомоги, перекваліфікації частини лікарів в консультантів по здоровому способу життя. Зараз же медицина бачить свої заслуги в збільшенні числа відвідувань поліклінік, обсягів госпіталізації і швидкої медичної допомоги. Все це свідчить, що кількість хворих не зменшується, а збільшується.
Однак шляхом переважно лікувальної медицини йти більше не можна. Потрібно повернутися обличчям до ще здорових людей і зайнятися первинною профілактикою як найголовнішою справою медицини і охорони здоров’я, залучити до неї усі сили держави і суспільства. Задача ця не вкладається в рамки медицини, тому потрібна інша, не альтернативна, а споріднена медицині наука. Саме такою наукою є валеологія. На сьогоднішній день можна констатувати, що перший (багато в чому природний) період неприйняття валеології, недовіри до неї минув. Настав період плідної праці, втілення валеологічних принципів в життя суспільства, подальший розвиток теоретичних і практичних засад цього наукового напрямку. Як раз в цьому і полягає зміст і сенс діяльності педагогів-валеологів на сучасному етапі. При цьому в даному загальному завданні можна з певним ступенем умовності виділити наступні конкретні функції педагога-валеолога:
1. Забезпечувати первинний моніторинг і дослідження стану здоров’я дітей, підлітків і учнівської молоді.
2. Активно пропагувати і втілювати здоровий спосіб життя, вести роз’яснювальну роботу щодо причин захворювань і основних засобів їхнього уникнення.
3. Заохочувати своїх вихованців до фізичної культури і спорту, впроваджувати інші види морального і фізичного вдосконалювання (загартовування, західні й східні оздоровчі системи та ін.).
4. Попереджувати такі негативні явища підліткового середовища як розповсюдження тютюнопаління, вживання алкоголю та наркотиків.
Звичайно, це далеко не повний перелік функцій педагога-валеолога в процесі управління здоров’ям, та й самий цей процес не можна звести лише до зусиль окремих спеціалістів: валеологів, гігієністів, лікарів, спортивних і фізкультурних тренерів тощо. Педагог-валеолог повинен дбати насамперед про створення мотивації до здорового способу життя, валеологічної світоглядної позиції, адже саме така позиція здатна забезпечити щасливе життя нинішнім і прийдешнім поколінням, майбутнє нашої нації, світлі перспективи Української держави.
1. Брехман И. И. Валеология – наука о здоровье. – М., 1990.
2. Тель Л. З. Валеология. – М., 2001.
3. Царенко А. В., Яцук Г. Ф. Валеологія. – К., 1998.
4. Чумаков Б. Н. Валеология. Избранные лекции. – М., 1997.