Уявимо собі двох капіталістів, що мають грошовий капітал по 10 тис. фунтів стерлінгів кожний. Перший вкладає капітал, скажемо, у пивоварний завод, сидить у конторі, стежить за роботою. Підсумок року: тисяча фунтів прибутку, чи 10% на капітал. Другий капіталіст теж має 10 тис. фунтів стерлінгів, але він не любить сморід пивної браги і конторську суєту. Разом з тим він не хоче витратити свої гроші на новий будинок, екіпаж і т.п. Він звертається до першого капіталіста з пропозицією: "Приєднай мої 10 тис. до твого капіталу, розшир свій завод, а мені виплачуй 5% у рік, 500 фунтів". Перший капіталіст погоджується. Очевидно, чужий капітал приносить йому точно таку ж норму прибутку, як і свій: адже гроші, як говориться, не пахнуть. Але половину цього прибутку він віддає власнику капіталу.
Міг би другий капіталіст витратити свої гроші на перераховані і будь-які інші блага? - запитують автори теорії "помірності". Міг би. Але він утримується, він воліє почекати рік і одержати відсотки на свій капітал, почекати два роки і ще раз одержати відсотки (причому капітал залишається цілий і як і раніше при бажанні може бути витрачений!). Людині по його внутрішній природі властиво надавати перевагу дійсним благам майбутнім.
Погоджуючись відмовитися від дійсних благ заради майбутніх, наш капіталіст приносить жертву і тому здобуває право на винагороду.
А перший капіталіст? Він теж міг би продати свій пивоварний завод і прожити гроші. Він цього не робить і тому має точно таке ж право на .нагороду за помірність. Але він вигідно відрізняється від свого побратима тим, що "сам" варить пиво. За цю працю він повинний одержувати свого роду заробітну плату. Виходить, на свій власний капітал він одержує, по суті, не прибуток у тисячу фунтів, а два різних доходи: відсоток за помірність - 500 фунтів і заробітну плату за керування - ще 500 фунтів.
Прибуток як економічна категорія тут узагалі зникає. Альфред Маршалл був по-своєму логічний, коли через півсотні років замінив тріаду (праця, капітал, земля) комбінацією чотирьох факторів: праця - заробітна плата, земля - рента, капітал - відсоток, "організація" - підприємницький доход. "Помірність" (abstіnence), що звучав не зовсім пристойно (мільйонер, бачите, утримується від витрати своїх грошей і не цілком задовольняє свої нестатки!), він замінив більш пристойним "чеканням" (waіtіng). Тоді ж були зроблені спроби пояснити на основі нових, суб’єктивно-маржиналістських теорій, як визначається розмір винагороди кожного фактора. Інші економісти виділили ще один елемент капіталу - ризик і відповідно ще одну форму винагороди капіталіста - свого роду плату за страх. Дотепер сперечаються, чи входить винагорода за ризик до складу позичкового відсотка чи підприємницького доходу (чи до складу того й іншого).
Яке рішення проблеми дав Маркс? Розподіл прибутку на відсоток і підприємницький доход зовсім реально, і з розвитком кредиту це явище здобуває усе більше значення. У результаті і капіталіст, що використовує власний капітал, умовно розділяє прибуток на дві частини: плід капіталу як такого (Маркс назвав його капітал-власність) і плід капіталу, безпосередньо зайнятого у виробництві (капітал-функція). Але це зовсім не виходить, що в цих обох формах капітал - помірністю, чи працею - створює вартість і законно привласнює створену їм частину. Це двуєдинство капіталу є необхідна умова експлуатації капіталом праці, виробництва прибавочної вартості. Коли прибавочна вартість створена і перетворена процесом конкуренції в середній прибуток, встає питання про її поділ між власниками капіталу і капіталістами, що фактично застосовують його (якщо це різні особи). Але це питання важливе лише з однієї точки зору: як два роди капіталістів поділяють між собою плоди неоплаченої праці робітників.
Теза про те, що прибуток зводиться до позичкового відсотка і "заробітній платі керування", спростовується практикою акціонерних товариств, особливо сучасних монополій. Вони оплачують відсотки на позиковий капітал, видають дивіденди акціонерам (це теж рід позичкового відсотка) і платять дуже високі оклади найманим керуючим, що керують виробництвом, збутому і т.д. Але крім того, вони мають нерозподілений прибуток, що йде на нагромадження. Я вже не говорю про податки, виплачуваних державі. Пояснити з погляду буржуазних теорій прибутку, відкіля беруться гроші на нерозподілений прибуток і податки, досить важко.
3. Сісмонді та його послідовники
У роботі "До характеристики економічного романтизму (Сісмонді і наші вітчизняні сісмондисти)" В. І. Ленін писав: "...в історії політичної економії Сісмонді займає особливе місце, стоячи осторонь від головних течій... він гарячий прихильник дрібного виробництва, що виступає з протестом проти захисників і ідеологів великого підприємництва...".
Ім'я й ідеї Сісмонді виявилися в центрі боротьби, що вели в 90-х роках російські революційні марксисти проти ліберальних народників. Народники заявляли, що капіталізм у Росії не може і не повинний розвиватися, тому що народ занадто бідний, щоб споживати маси товарів, що будуть вироблятися капіталістичними підприємствами. На відміну від інших країн, що раніш вступили на шлях промислового розвитку, Росія не може розраховувати і на збут товарів на зовнішніх ринках: ці ринки вже давно захоплені. Народники висловлювалися за те, щоб Росія пішла "особливим" шляхом розвитку: до соціалізму, минаючи капіталізм, через дрібне кустарне виробництво і селянську громаду. При цьому вони, власне кажучи, повторювали дрібнобуржуазні, утопічні ідеї Сісмонді, що пророкував у свій час крах капіталізму від "недоспоживання" і теж покладав надії на кустарів і селян.
Російські марксисти, спираючи на навчання Маркса, і зокрема на його теорію відтворення, доводили, що капіталістичний шлях розвитку для Росії закономірний і прогресивний. Невірно, що бідність населення виключає розвиток капіталізму. Він сам створює для себе ринок: зростаючі фабрики пред'являють попит на засоби виробництва, що вийшли із селян робітники змушені купувати споживчі товари, що вони раніш самі для себе робили. Ріст капіталізму йде через кризи і потрясіння, але він йде! І чим більше розвиває капіталізм продуктивні сили, тим вірніше готує він умови для соціалістичної революції. У цьому - історична місія капіталізму. Віддаючи належне Сісмонді як критику капіталізму, марксисти вказували на утопічність і реакційність його економічних поглядів, що у нього сприйняли народники.
Особлива позиція, що займав у політичній економії Сісмонді в противагу як англійській класичній школі, так і "школі Сея", дозволила йому побачити й у відомій мері проаналізувати ряд важливих сторін капіталізму з великою оригінальністю і проникливістю. Сісмонді був першим великим економістом домарксового періоду, що поставили під сумнів аксіому про природність і вічність капіталізму. Він намагався ввести в політичну економію історичний і соціологічний елемент. У політичній економії Сісмонді бачив у першу чергу не науку про буржуазне багатство, а науку про удосконалювання соціального механізму в інтересах людського щастя. Він був талановитим критиком капіталізму і буржуазної політичної економії свого часу. У творах Сісмонді, що відрізняються яскравим і живим літературним стилем, відбилася його особистість гуманіста і радикала, що щиро співчував трудовому народу і по-своєму шукав рішення гострих соціальних проблем.
Соціально-економічні ідеї Сісмонді склалися у 1815 – 1819 роках. Він виклав їх в опублікованій у 1819 р. книзі "Нові початки політичної економії, чи Про багатство в його відношенні до народонаселення". Це головний внесок Сісмонді в економічну науку. Книга незабаром зробила його економістом з європейською популярністю. У 1827 р. Сісмонді випустив друге видання, де його полеміка зі школою Рікардо в Англії і "школою Сея" у Франції ще більш загострена. Економічну кризу 1825 р. він вважав доказом своєї правоти і помилковості представлень про неможливість загального надвиробництва. У передмові до цього видання є ноти торжества над опонентами. Це не заважало йому, утім, завжди відноситися до Рікардо з великою повагою.
Книга ця, як пише Сісмонді, виникла не стільки в результаті заглибленого вивчення праць інших учених, скільки виросла з життєвих спостережень, що переконали його в невірності самих основ "ортодоксальної" науки, тобто навчання Сміта, як воно було розвинуто, з одного боку, Рікардо, а з іншого боку - Сеєм. Як ми знаємо, Рікардо розглядав усі суспільні явища з погляду інтересів виробництва, росту національного багатства. Сісмонді заявив, що виробництво не самоціль, що національне багатство, по суті, не багатство, тому що від нього переважній більшості населень дістаються жалюгідні кріхти. Шлях великої промисловості згубний для людства. Сісмонді вимагав, щоб політична економія бачила за своїми абстрактними схемами живу людину.
Ідеалом для Сісмонді є не напівнатуральне рабовласницьке господарство, а патріархальне господарство незалежних фермерів і ремісників.
Критика капіталізму з боку Сісмонді була дрібнобуржуазною. Це не слід розуміти примітивно. Навряд чи крамар, чи кустар представлялися Сісмонді вінцем утвору. Але він не знав іншого класу, з яким міг би зв'язати свої надії на краще майбутнє людства. Сісмонді бачив нещастя промислового пролетаріату і чимало писав про його важке положення, але він зовсім не розумів його історичної ролі. Сісмонді виступив в епоху, коли формувалися ідеї утопічного і дрібнобуржуазного соціалізму. Сам він ні в якій мірі не був соціалістом і не менш негативно, чим Рікардо, відносився до утопій Оуена й ін. Але сама епоха додала сісмондистській критиці капіталізму, усупереч його бажанню, соціалістичний характер. Сісмонді виявився родоначальником дрібнобуржуазного соціалізму, насамперед у Франції, але у відомій мірі й в Англії. Маркс і Енгельс відзначили це вже в 1848 р., у "Маніфесті Комуністичної партії".