У міру подолання обмеженості моністичних підходів класичної школи та школи граничної корисності, суперечностей їхніх теорій цінності та ціни вдосконалювалися і самі економіко-математичні методи дослідження та запропоновані на їхній базі нові теоретичні підходи. Неоціненний вклад у цю справу вніс всесвітньо відомий український вчений-економіст, видатний математик і статистик, випускник Київського університету, а згодом (з 1911 до 1926 р.) викладач Київського комерційного інституту професор Є. Слуцький. Ще навчаючись в університеті, він написав працю «Теория предельной полезности» (не опубліковану), яка була удостоєна університетської золотої медалі. Коло його наукових інтересів було надзвичайно широке — від дослідження економічних поглядів У. Петті до аналізу теоретичних та методологічних засад маргіналізму, від найскладніших проблем математичної статистики до започаткування не тільки принципово нових підходів до розв'язання складних економічних проблем, а й нової галузі науки — праксеології (розробка принципів раціональної поведінки людей при різних комбінаціях умов).
У 1915 р. Є. Слуцький публікує в італійському журналі «Giornalle degli economisti revista di statistica» (Vol.L 1, № 1) працю «До теорії збалансованого бюджету споживача» (перевидану тільки в 1963 р. у Москві), яка започаткувала якісно новий етап у розвитку теорії попиту, визначила принципово нові підходи до розв'язання проблеми зв'язку між ціною, попитом та функцією корисності. Що ж нове вніс Є. Слуцький у розв'язання цієї проблеми в руслі математичної економіки порівняно з австрійською школою, неокласиками та математичною школою?
Послідовний прихильник ідей маргіналізму, він, проте, не поділяв поглядів його провідних представників, зокрема Є. Бем-Баверка, А. Маршалла й інших так званих кординалістів на можливість установлення величини граничних корисностей, тобто вимірювання суб'єктивних цінностей. Є. Слуцький відштовхується від ідеї про необхідність звільнити функцію корисності від чисто суб'єктивного трактування, використовує категорію віддання переваг споживачем як однієї з детермінант сукупного попиту, в якій і знаходить вираження корисність товару; виходить з можливості кількісного аналізу віддання переваги, їх порядкового зіставлення.
Слід зазначити, що цілий ряд попередників Є. Слуцького, зокрема, Л. Вальрас, В. Парето, В. Войтинський, зробили ряд важливих кроків, щоб звільнити теорію попиту і пропозиції від жорсткої прив'язки до поняття суб'єктивної цінності, зв'язати аналіз функції корисності з грошовими доходами, з споживчим бюджетом, тобто представити функцію корисності як певну систему віддання переваг споживача. Проте звільнити цю функцію від чисто суб'єктивного трактування, від уявлень про можливість визначення ступеня корисності благ, пов'язати функцію корисності з рухом цін та доходів їм не вдалося. Уперше це зробив саме Є. Слуцький у науковій розвідці, яка й стала основою сучасних економіко-математичних досліджень проблеми споживчого попиту.
Вважаючи, що кількісному аналізу підлягають віддання переваг, система яких становить основу поведінки споживача, він зосереджує увагу на чіткішій постановці питання про корисність наборів споживчих благ, які входять до бюджету індивідуума. Є. Слуцький переносить акцент з безперспективної у методологічному відношенні проблеми визначення ступеня корисності благ на проблему порівняння відносних рівнів корисностей різних благ. Отже. він доходить висновку, що корисність може визначатися відносно, через рух поверхней рівня функції корисності (а не шляхом визначення абсолютного значення цієї функції або її похідних, як вважали його попередники), що тільки цей рух у тому чи іншому напряму дає можливість врахувати реальний економічний зміст цієї функції.
У світовій економічній літературі утвердився погляд Є. Слуцького на корисність будь-якого сполучення благ як на величину, що може набувати тим більшого значення, чим кращим це сполучення виявляється для даного споживача. Виходячи з цього, Є. Слуцький дає своє вираження функції корисності і формулює основне обмеження (доход споживача) при визначенні максимуму цієї функції.
На основі застосування досить складного математичного апарату вчений виявляє ряд умов, за яких функція корисності досягає свого максимуму, пропонує способи обчислення її параметрів. Він розробляє цілий ряд формул, які дозволяють досліджувати поведінку функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і доходів, можливостей взаємозамінності та взаємного доповнення споживчих товарів тощо. Є. Слуцький виводить рівняння, в якому відбився його основний висновок щодо можливостей передбачення коливань у попиті, виразно представлені залежності цих коливань для компенсування змін ціни.
Ідеї, викладені Є. Слуцьким у публікації 1915 р., вважаються в сучасній зарубіжній економічній літературі основоположними у розвитку теорії поведінки споживачів як одного з важливих розділів економетрики. Дж. Хікс, який одним з перших використав у своїх дослідженнях ці ідеї, визначив, зокрема, що Є. Слуцький був першим економістом, який зробив значний крок уперед порівняно з «неокласиками». Сучасна математична теорія попиту, заснована на аналізі поведінки споживачів при заданих цінах і доході, теж широко використовує ідеї цієї праці Слуцького (праці Р. Аллена, Дж. Хікса, Х.Хауттакера, Ерроу, Ж. Дебре і ін.).
Таким чином, цілий ряд українських учених-економістів відіграли визначну роль не тільки у внесенні в економічну культуру України та Росії засад маргінальної школи політичної економії та її математичного напряму, а й у ряді випадків зробили значні кроки у їх подальшому розвитку. Вплив цього напряму на формування наукової економічної думки тут був надзвичайно великим. Саме на теоретичні висновки суб'єктивно-психологічної школи та її маргінального відгалуження дедалі більше спиралися представники й іншого, поширеного в Росії та Україні соціального напряму політичної економії, що базувався на концептуальних засадах інституціоналізму. Процес цей був тісно пов'язаний з переглядом і переоцінкою цілого ряду вихідних положень не тільки класичної школи політичної економії, а й передусім марксистської економічної теорії.
4. Марксизм в Україні, як і в Росії, мав своїх прихильників і стійких противників. Незважаючи на його величезну популярність в останній третині XIX — на початку XX ст. у громадських та наукових колах, послідовними противниками марксизму, його економічної, соціальної та політичної доктрини залишалися представники психологічного напряму у політичній економії. Так, головним достоїнством київської школи, яке прославило її, О. Білімович вважав те, .що в багатьох найважливіших питаннях як в економічній теорії, так і в економічній політиці вона різко розходиться з іншою школою російських економістів — марксистською в теорії і народницькою в політиці (Памяти Д. И. Пихно, СПб., 1913). Справді, за певних відмінностей теоретичних уявлень учених київського напряму та рівня цих уявлень, про які йшлося вище, єдність вихідного методологічного принципу (психологізму) у дослідженнях економічних 'явищ, послідовний еволюціонізм у поглядах на поступальний розвиток суспільства та певний прагматизм у розумінні ролі економічної теорії в цьому процесі тощо обумовлювали їхнє стійке протистояння марксизму від М. Бунге до О. Білімовича.
Теоретики київського напряму та їхні послідовники — маргіналісти не сприймали запропоноване марксизмом діалектико-матеріалістичне пояснення розвитку суспільства зміною суспільно-економічних формацій. Схему майбутнього суспільства, його економіки вважали абсолютно нереальною. Заперечували марксистське розуміння основних категорій політичної економії — праці, капіталу, прибутку, ренти, заробітної плати тощо. Р. Орженцький, зокрема, висловлював своє глибоке переконання в тому, що конкретні види праці методологічно неможливо звести до праці абстрактної, що праця не є єдиною спільною властивістю благ, які обмінюються: кількість праці — вимірювач цінності, а не її причина, подібно до того як термометр — це індикатор температури, а не її джерело. Виходячи з методологічних засад маргіналізму, його українські послідовники відкидали і трудову теорію цінності, а також додаткової цінності К. Маркса. Сприймаючи поступово засади неокласицизму, вони долали обмеженість австрійської школи на шляхах використання окремих елементів класичної школи, а не марксової економічної теорії. Цілий ряд моментів їх критики цієї теорії починали знаходити дедалі більше визнання в широких колах учених-економістів іншого, соціального, напряму політичної економії.
Багато з них, наприклад, П. Мігулін, 1. Янжул, О. Русов, Т. Осадчий, К. Воблий та інші, завжди були далекі від марксизму, не сприймали ні його теоретичних і методологічних засад, ні тим більше суспільно-політичних висновків. Так, наприклад, К. Воблий у цілому ряді праць — «Вопрос о методе в истории политической экономии» (1907), «Начальний курс политической экономии» (1918) та ін.—розцінював це вчення як неоригінальне, побудоване на цілому ряді ідейних та теоретико-методологічних запозичень з різних шкіл, течій і напрямів суспільно-економічної думки, починаючи від утопістів і кінчаючи класичною школою. Прихильний до історико-емпіричного методу дослідження, він по суті не зрозумів і тих раціональних моментів, які були в марксистській методології дослідження, метод К- Маркса розцінював як штучний, занадто абстрактний і схоластичний. Проте багато вчених-економістів цього напряму тою чи іншою мірою відзначали позитивні ідеї марксизму.