Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму — професора Київського університету О. Білімовича. Послідовник Київської психологічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.—Л. Г.),—писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «Квопросу о расценке хозяйственных благ» (1914),—лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, притаманних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. Пов'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії.
Теорію граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф.Візера, Є. Бем-Баверка,Дж.Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маргіналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами факторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,— писав О. Білімович у праці «Социальнаятеорияраспределения» (1916),—відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,— логічно неможлива».
Отже, розподіл учений теж вважав складовою загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що сплачується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявляється окремим випадком загальної теорії розцінки». Відзначаючи особливості «оплати» кожного з факторів виробництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперішніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує Ного як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ставить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів.
До останнього часу у вітчизняній історико-економічній літературі такий підхід, що розглядав усіх учасників виробництва як рівноправних партнерів незалежно від їхнього класового походження, таврувався як відкрита й злісна апологія капіталістичного способу виробництва. Лише в останні роки окремі дослідники доходять висновку, що саме такий підхід відбивав формування системи розгалужених механізмів інтегрування пролетаріату у буржуазне суспільство, яке розпочалося на рубежі століть і було пов'язане з могутнім динамізмом у поступальному русі капіталізму, інтенсивному наростанні нових явищ і модифікаційних процесів у господарській системі і т. ін.
На думку учених-маржиналістів, забезпечити ефективність цього поступального руху можна було лише шляхом раціонального використання основних факторів виробництва—праці й капіталу, що, в свою чергу, неможливо без гармонізації відносин між ними, досягнення їхньої єдності і взаємодії. Вони не були противниками соціальних реформ, лише вважали, що останні повинні здійснюватися в межах заходів, які б не порушували основ існуючого господарського ладу, що базується на принципі госпрозрахунку, не стримували економічного поступу. «Нагромадження капіталів і підвищення продуктивності людської праці,— писав О. Білімович у праці «Піднесення товарних цін у Росії» (1909),—були і залишаються тим основним фоном, на якому тільки й могло розгорнутися таке характерне для XIX століття... піднесення робітничих мас у західноєвропейських державах. У створенні їх і у нас лежить головним чином запорука тривкого поліпшення матеріального становища робітників».
Під впливом соціальної теорії розподілу, розробленої М. Туганом-Барановським незалежно від теорії ціни й цінності, О. Білімович доходить висновку про слушність ідеї регулювання рівня заробітної плати через сферу розподілу національного доходу і про можливість поступового включення ряду соціально-психологічних елементів у схеми теорії розцінки: «Навіть вплив таких умов, як розвиток самосвідомості у робітничого класу і пов'язані з ним згода чи небажання... працювати за певну плату,— писав він у праці «Социальнаятеорияраспределения»,— може бути включена у теоретичну схему шляхом введення даних про суб'єктивну обтяжливість праці для робітника і певну інтенсивність його потреб у різних господарських благах».
Ще однією характерною рисою формування і розвитку маргінального напряму в Україні була добра обізнаність його представників з досягненнями математичної школи як на Заході, так і в Росії, плідне їх використання і розвиток. Вважається, що саме Білімович дав в економічній літературі того часу найбільш детальне висвітлення всіх аргументів за і проти застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Сам учений при цьому заперечував можливості застосування математичного методу для аналізу економічних явищ, розглядав його тільки як метод викладення тих чи інших положень економічної теорії.
Проте математичний метод поступово виходив за межі ілюстративності і перетворювався на вагоме знаряддя економічного аналізу, знаходження нових шляхів вирішення ряду важливих економічних проблем. Застосування методологічних підходів математичної школи та математичного апарату значною мірою сприяло виявленню і подоланню обмеженості теоретичних підходів у руслі моністичного пояснення ряду важливих економічних проблем як з позиції класичної теорії трудової вартості, так і не менш популярної тоді теорії граничної корисності.
Переконливим свідченням цього є творчість А. Маршалла, який прагнув перетворити економічну теорію на математичну науку, будував свій аналітичний метод (метод «часткової рівноваги») на широкому використанні та розвитку здобутків математичної школи. Застосування функціонального аналізу дозволило вченому сформулювати ряд перспективних ідей, які змінили саме бачення економічної ситуації, що до того грунтувалося на уявленні про закон спадної родючості землі, поширений і на капітал. Він сформулював принцип зміни віддачі всіх факторів виробництва залежно від розумної їх комбінації, яка сама перетворюється на один з факторів зростання.
Як зазначалося вище, у тому ж 1890 р., коли вийшли у світ «Принципи політичної економії» А. Маршалла, подібну ідею синтезу трудової теорії цінності з теорією «граничної корисності» і власний закон пропорційності трудових витрат граничним корисностям та відповідну його формулу запропонував М. Туган-Барановський. Недосконалість вихідної бази та формули запропонованого ним закону долалися саме на шляху застосування економіко-математичних методів. Так, у 1902 р. відомий математик Столяров представив на засіданні Київського фізико-математичного товариства аналітичний доказ теореми М. Тугана-Барановсько-го (Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г. М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовим стоимостям. К., 1902). Завдяки застосуванню диференційного обчислення Столяров зумів певною мірою подолати обмеженість запропонованого у теоремі чисто суб'єктивного розуміння корисності: у Столярова граничні корисності господарських благ виступають як частинні похідні функції суспільної корисності. До речі, вважається, що саме він вперше у світовій літературі виразно сформулював цю функцію.
На цьому ж шляху В. Дмитрієвим була доведена доцільність урахування впливу на ціну всіх елементів виробничих витрат або факторів виробництва, вдосконалене формулювання концепції витрат виробництва Д. Рікардо тощо; українськими вченими Р. Орженцьким, В. Арнольдом й іншими використовувалася і модифікувалася система рівнянь Дмитрієва, пропонувалися власні аналітичні вираження для структури ціни (Арнольд В. Ф. Политико-экономические этюды. Одесса, 1904).