Смекни!
smekni.com

Англосаксонська правова система: історія і сучасність (стр. 2 из 10)

Англійський феодалізм дуже відрізняється від феодалізму, що існував у цю ж епоху у Франції, у Німеччині або в Італії. Нормандські сеньйори, що пішли за Вільгельмом в Англію, опинилися в переможеній країні, яку вони не знали, а вдачі й населення якої нехтували. Вони відчули необхідність згрупуватися навколо свого пана, щоб захистити свої завоювання й свою власність. Завойовник зумів уникнути небезпеки, що представляли для нього занадто потужні васали: при розподілі земель, які він роздавав своїм соратникам, він не створив жодного великого феоду, і тому жоден «барон» не міг суперничати з ним. В 1290 році був прийнятий закон («Quіa emptores»), по якому тільки король міг дарувати землі, що ще раз підтвердило пряму залежність феодалів від короля. Дух організації й дисципліни виразився в створенні в 1086 році «Книги страшного суду», у яку було занесено 15 тисяч маєтків (manors) і 200 тисяч дворів, що існували тоді в Англії. Дух військової організованості й дисципліни, характерний, на відміну від Європейського континенту, для англійського феодалізму, відбився й на розвитку загального права [3, 15].

Загальне право називалося comune ley на нормандському жаргоні, що із царства Едуарда ІІ (1272-1307 роки) до XVІІ століття був розмовною мовою для юристів Англії, тоді як писемністю, як і в іншій Європі, була латинь. Французький був придворною мовою до воцаріння Тюдорів наприкінці XV століття. Природно, що цю ж мову використовували королівські суди й у міру розширення їхньої компетенції англійська мова витіснялася із судової сфери. Хоча пізніше почався зворотний процес і з XVІ століття в судах переважала англійська мова, проте лише в 1731 році вона була оголошена офіційною, а французька і латинь цю якість втратили.

Загальне право, на противагу місцевим звичаям - це право, загальне для всієї Англії. В 1066 році воно ще не існувало. Збори вільних людей, названі Судом графства (County Court), і їх підрозділ Суд сотні (Hundred Court) здійснювали в той період правосуддя на основі місцевих звичаїв в умовах найсуворішого формалізму з використанням способів доказів, які навряд чи можна назвати раціональними. Після завоювання суди графств і суди сотень були поступово замінені феодальною юрисдикцією нового типу (суди баронів, менорські суди), які судили також на основі звичаєвого права сугубо локального характеру. У сфері дії церковної юрисдикції, створеної після завоювання, застосовувалося канонічне право, загальне для всього християнства. Загальне право - право англійське й загальне для всієї Англії - було створено винятково королівськими судами, що називалися Вестмінстерськими - по місцю, де вони засідали починаючи з XІІІ століття.

Після нормандського завоювання королівські суди в Англії не мали універсальної компетенції. Суперечки передавалися, як правило, у різні перераховані раніше суди. Король здійснював тільки «вищий суд». Він втручався в суперечки у виняткових випадках: якщо існувала погроза миру в королівстві або якщо обставини справи були такі, що її не можна вирішити у звичайному порядку. Суд, де король вирішував справи за допомогою своїх наближених (Curіa regіs), - це, по суті, суд особливо знатних людей і особливо великих справ, а не звичайний суд, доступний кожному [4, 23].

У рамках Курії в XІІІ столітті зложилися автономні утворення, у тому числі наділені судовою компетенцією комісії з постійним місцеперебуванням у Вестмінстері. Компетенція цих судів була обмежена, вони повинні були зважати на сеньйорів, які хотіли бути хазяями в своєму будинку й зовсім не виражали своєї згоди із судовими вердиктами. Втручання королівської влади в справи сеньйорів і їх підданих здавалося сеньйорам неможливим й суперечним природному порядку речей, подібно тому як у наш час власники вважають міри державного втручання або націоналізацію суперечними священному, на їхню думку, праву власності. Королівські суди, нарешті, не могли навіть здійснювати правосуддя як апеляційна інстанція по всіх спорах, що виникають в королівстві. Втручання цих судів обмежувалося головним чином трьома категоріями справ: справами, що зачіпають королівські фінанси, справами, що стосуються земельної власності й нерухомості, тяжкими кримінальними злочинами, що зачіпають мир у королівстві. У судових органах (Суді казначейства) спочатку розглядалися тільки певні справи із зазначених трьох категорій, але незабаром цей поділ компетенції відпав і кожний із трьох королівських судів Вестмінстера міг розглядати всі справи, що підпадають під королівську юрисдикцію.

Всі інші справи, крім згаданих трьох категорій, як і раніше вирішувалися поза королівською юрисдикцією Судом графства або Судом сотні, феодальними й церковними судами, а пізніше у відповідних випадках і різних комерційних судах, яким право відправляти правосуддя було надано у зв’язку із проведенням різних ярмарків і торгів і які застосовували міжнародне торговельне право - Lex merkcatorіa, або Ley merhant.

Канцлер і королівські судді були зацікавлені в тому, щоб збільшити згаданий список приписів, з огляду на доходи, які вони одержували за розгляд справ. З іншого боку, король прагнув зміцнити свою владу й розширити свої судові повноваження в державі.

До розширення компетенції королівських судів штовхало й все зростаюче число звернень до них приватних осіб, що ставили королівську юрисдикцію вище всякої іншої. Адже тільки королівські суди могли реально забезпечити явку свідків у суд і виконання винесених рішень. І тільки король і церква могли зобов’язати своїх підданих принести присягу.

У силу всіх цих причин королівські суди розширювали свою юрисдикцію й наприкінці середніх століть стали єдиним органом правосуддя. Сеньйоральні суди осягла та ж доля, що й суди сотні, на частку муніципальних і торговельних судів залишилося небагато малозначних справ, а церковні суди розглядали лише суперечки, пов’язані зі святістю шлюбу або дисциплінарними провинами священнослужителів [5, 28].

Аж до XІ століття королівські суди, однак, не стали тим, що у Франції називають «судами загальної юрисдикції». Теоретично до 1875 року вони мали виняткову юрисдикцію. Приватні особи не мали права звертатися в цю судову інстанцію. Вони повинні були просити про надання їм такого привілею, що королівська влада робила лише при наявності достатніх підстав.

Звичайно той, хто просив про такий привілей, звертався до канцлера - вищої посадової особи Корони - і просив про видачу припису (wrіt) суду розглянути справу за умови оплати канцлерові судових витрат. Крім того, можна було звернутися зі скаргою (quіrela bіlla) прямо в суд. Деякі приписи були простим відбиттям судової практики, заснованої на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму згоду суду прийняти справу до розгляду було не так просто. Королівська влада в XІІІ столітті була не настільки ліберальна, щоб канцлер легко міг сам видати припис або судді могли погодитися розглядати справу в кожному разі. Довгий час цьому передував ретельний облік обставин справи, і перелік випадків, коли видавалися приписи, розширювався дуже повільно. Їх налічувалося всього 56, коли в 1227 році склали їхній перший список для суддів, і 76 - в 1832 році, коли була проведена велика судова реформа. Однак розширення компетенції королівських судів не пов’язано тільки зі збільшенням переліку підстав позовів. Воно не перебуває також і в прямій залежності від закону. Другим Вестмінстерським статутом (1285 рік), що вповноважив канцлера видавати приписи «у випадку подоби» (іn cjnsіmіlі casu), тобто тоді, коли ситуація була досить подібна до видачі припису. Для розширення компетенції королівських судів була використана інша техніка. Позивач у спеціальному попередньому документі - декларації детально викладав фактичні обставини справи й просив королівських суддів, урахувавши ці факти, прийняти суперечку до розгляду. Ці нові позови, при яких суди самі визнавали свою компетенцію, одержали назву позовів super casum. Згодом коло даних позовів розширилося й вони одержали різні спеціальні назви залежно від фактичних обставин, що обумовили їхній судовий розгляд: позов про відшкодування шкоди внаслідок невиконання зобов’язань, позов про припинення незаконного володіння.

Процесуальні форми в королівських судах у Вестмінстері варіювалися залежно від виду позову. Кожному з них відповідала певна процедура, що визначала послідовність процесуальних актів, представництво сторін, порядок подання доказів, спосіб виконання рішень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й відповідача в якомусь процесі так само, як це встановлено для процедури, але по позовах інших видів. Для розгляду одних видів було потрібно журі, для інших воно було не потрібно, але допускався такий доказ, як присяга (позов відхилявся, якщо певне число «свідків» під присягою заявляли, що відповідач заслуговує довіри). При одних позовах справа могла бути вирішена під час відсутності відповідача, а при інших - ні. Всі ці розходження зберігалися й тоді, коли справа розглядалося на підставі позову consіmіlі casu, оскільки в кожному конкретному випадку застосовувалася процедура, прийнята для подібного позову, що підпадає під перелік приписів. Найбільш часто використовувалася процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [6, 14].

Природно, що при цих умовах головна роль виявилася відведеною процесу. На континенті юристи приділяли основну увагу встановленню прав і обов’язків суб’єктів (норм матеріального права). Англійські юристи були зосереджені на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Із самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видів позовів), у рамках яких можна було одержати рішення, але ніколи не можна було точно знати заздалегідь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королівський суд прийняв справу до розгляду, а потім уже довів його до кінця крізь нетрі формалізованої процедури. Яке буде рішення? На це питання не можна було дати яку-небудь точну відповідь. Загальне право лише повільно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обов’язки кожного.