Основні положення політекономії (стр. 18 из 21)
· Адміністративне: здійснюється вольовими командними методами через неекономічні методи впливу: державний контроль за монопольними ринками, забезпечення мінімального рівня добробуту і соціального захисту, регулювання експорту, імпорту, встановлення мит, тарифів і т.п., дотримання національних стандартів і норм.
В економічному регулюванні особливе місце займають прогнозування, індикативне планування і програмування. Регулюючий вплив держави проявляється і через функціонування державного сектора економіки.
2. Перерозподіл доходів. Нерівність, бідність і ефективність
Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу їхньої економічної системи. Причинами економічної нерівності людей є відмінності в освіті і особистих здібностях; різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені рівнем освіти і професійної підготовки; відмінності у становищі на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв’язків або дискримінації. Особлива роль у поглибленні економічної нерівності людей належить майновим доходам від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо. В умовах перехідної економіки поглиблення диференціації в доходах зумовлене тим, що окремі суспільні групи поводяться відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи. За умов економічної нерівності гостро постає проблема бідності. Розрізняють бідність країни загалом та бідність окремих громадян і сімей. Бідність не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі бідності, що нерідко називають прожитковим мінімумом. Прожитковий мінімум – це мінімальний набір найнеобхідніших життєвих благ, виражений у грошовій формі, що забезпечує нормальні умови для відтворення та функціонування населення. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних соціально-економічних умов. Розрізняють:
Фізіологічний мінімум – вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення фізіологічних потреб;
Соціальний мінімум – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб.
Прожитковий мінімум зумовлений динамікою цін і кількісною оцінкою набору споживчих благ.
Рівень життя характеризується такими параметрами як:
· мінімальна заробітна плата – встановлений державою норматив заробітної плати у вигляді грошового еквівалента, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації за умов суспільно нормальної інтенсивності праці;
· межа бідності – це той рівень доходу, який забезпечує виживання людей, нижче якого є неможливим задоволення основних потреб. Нині вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу на місяць. Рівень бідності – це питома вага сімей, у яких рівень доходів на одну особу нижчий від визначеної межі бідності. Рівень життя населення визначається: рівнем номінальних і реальних доходів; освітнім рівнем населення; забезпеченістю житлом; рівнем безробіття в країні; структурою витрат бюджету. Важливим показником економічного розвитку країни є структура витрат сім’ї. Згідно закону Ангеля ( німецького статистика, який у ХІХ ст.здійснив аналіз споживання сімей із різними рівнями доходів) із збільшенням доходів населення зменшується питома вага витрат на продукти харчування, незмінною залишається частка витрат на житло, комунальні послуги, одяг і збільшується частка витрат на товари довготривалого використання, освіту, культуру, відпочинок тощо.
Нерівність і бідність у розподілі національного доходу ілюструє крива Лоренца:
Частка доходу,%
100 А
80
60
40 L С
20
В
О
0 20 40 60 80 100 Частка населення,
%
3. Аграрні відносини і аграрна політика
Аграрний сектор економіки відіграє вирішальну роль у забезпеченні населення продуктами харчування, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Близько 60 % промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Аграрні відносини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в суспільстві у зв’язку з володінням і використанням землі як основного фактора виробництва в сільському господарстві. Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв’язку з іншими галузями. Найчіткіше цей зв’язок виявляється у процесах агропромислової інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення називають агропромисловою інтеграцією. В результаті сформувався агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК є агро бізнес, тобто великі багато профільні підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції. Діяльність у аграрній сфері зумовлена залежністю від природних процесів і умов. Це виявляється у сезонному характері сільськогосподарського виробництва, відмінностях у продуктивності праці в різних аграрно-кліматичних зонах. Із специфікою аграрного виробництва пов’язаний неоднаковий рівень доходів, одержуваних з одиниці земельної площі. Відмінності у природних умовах, диференціація земельних угідь створюють передумови існування рентних відносин. Оскільки технічні засоби для сільськогосподарського виробництва створюються в промисловості, підвищення його продуктивності потребує розвитку тих галузей які виробляють техніку для села. Економічне реформування у сільському господарстві України передбачає створення багатоукладної економіки за допомогою розвитку підприємництва на основі різноманітних форм власності. В результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Приватна власність на землю та інші засоби виробництва є економічною основою фермерських (селянських) господарств. Фермери можуть користуватися землею і на засадах оренди. Фермерські (селянські) господарства є формою підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Значна частина селянських господарств – це сімейні ферми. У разі потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Цінова політика у аграрному секторі повинна базуватися на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним регулюванням і посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги для аграрних товаровиробників. Цінова політика повинна сприяти беззбитковому виробництву сільськогосподарської продукції з відповідним рівнем продуктивності. В умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості суттєво зумовлені державним регулюванням. Головними завданнями державного регулювання в аграрній сфері (виходячи із досвіду економічно розвинутих країн) є:
- підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;
- попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;
- обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.
Особливостями державного регулювання АПК є нестабільність цін і доходів; конкурентність сільськогосподарського виробництва і монополізація в ресурсних і переробних сферах; низька привабливість до інвестицій у сільськогосподарське виробництво; різноманітність природно-кліматичних умов; потреба екологізації сільського господарства і проведення наукових досліджень тощо.
Державна підтримка селянських господарств має стати невід’ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень.
4. Монетарна політика Центрального банку. Фіскальна політика. Державний бюджет
Монетарна (грошово-кредитна) політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, високого рівня зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Це політика регулювання пропозиції грошей і відсоткової ставки. Монетарну політику в країні провадить центральний банк, який виступає «банком банків», що регулює пропозицію грошей в економіці. В більшості країн світу центральні банки є державними. В Україні центральним банком є Національний банк (НБУ).
Основні функціями центральних банків є:
· розробка і впровадження разом із Урядом ефективної грошово-кредитної політики;
· здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;
· здійснення міжбанківських розрахунків в тому числі і в міжнародних відносинах;
· продаж кредитних ресурсів комерційним банкам та кредитування уряду;
· регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та кредитних організацій;
· здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості національної валюти;