- насильницьке вирішення зовнішньоекономічних проблем;
- колонізація земель і розвиток ремісництва (1 тис. до н.е.) (Фінікійська та грецька колонізація (крім Римської імперії))
3 етап – пов’язаний із зовнішньоекономічними відносинами за часів феодалізму.
4 етап – МЕВ епохи відкриттів 15-17 ст.
5 етап – МЕВ періоду промислової революції (18-19ст.)
6 етап – МЕВ епохи комп’ютерів і Інтернету (друга половина 20-початок 21 ст.)
Як цілісна система СГ сформувалася в кінці 19 ст. Цьому передував ряд умов:
- завершення епохи географічних відкриттів, коли практично всі «білі плями» зникли з карти Землі;
- відбулося закріплення всіх територій Землі за одним з національно-державних утворень;
- визнання цього утворення (всіма або майже всіма державами).
На розвиток СГ у новітній час суттєво вплинула НТР. Вона обумовила:
- інтенсифікацію інтеграційних процесів;
- формування ТНК (транснаціональних корпорацій)
- міжнародних кредитно-фінансових інституцій.
Сучасне СГ характеризується інтенсивним рухом товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Якщо до початку 90-х років ХХ ст. СГ розподілялося на дві основні суспільно-економічні системи ( капіталізм і соціалізм, або підприємницька і командно-адміністративна системи), тоді як з 90-х років ХХ ст. розпочався процес формування єдиного світового господарства.
Сьогодні розвиток СГ пов’язують з процесом глобалізації. Її ознаками є лібералізація та інтеграція ринків, товарів і робочої сили в єдиний світовий ринок. Сьогодні глобалізація – найвпливовіша сила, що визначає майбутнє планети. Одночасно глобалізація значною мірою процес суперечливий. З одного боку глобалізація забезпечує реалізацію переваг МПП, нарощує економічний потенціал, підвищує рівень виробництва, покращує якість життя людей. З другого боку глобалізація створює нові складні болючі проблеми:
1) більша частина виграшу дістається багатим країнам, збільшується нерівність, поглиблюються конфлікти;
2) зростає взаємозалежність національних економік, відповідно підвищується рівень регіональної і глобальної нестабільності;
3) контроль над національними економіками поступово переходить від суверенних урядів до ТНК і міжнародних організацій.
Отже, складно підрахувати плюси і мінуси, які несе з собою глобалізацій ний процес. Залишається докладати зусиль для того, щоб переважали тенденції до співпраці, до порозуміння у МЕВ. І тоді втрати від глобалізації будуть мінімальними, а стимулювання переваг глобалізації призведе до сукупного позитивного ефекту.
Тема 2. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО (СГ) ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ. ТИПОЛОГІЯ КРАЇН СВІТУ І РОЛЬ ОКРЕМИХ ЇХ УГРУПУВАНЬ У СГ І МЕВ
1. Світове господарство має такі ознаки:
- розвинута сфера міжнародного обміну товарами;
- розвинута сфера міжнародного руху чинників виробництва;
- міжнародні форми виробництва на підприємствах, які розміщені в різних країнах, тобто діяльність ТНК і МНК;
- відносно самостійна міжнародна фінансова сфера;
- єдність ринкового саморегулювання і системи національних, міждержавних, недержавних і наднаціональних механізмів регулювання.
Існують різні погляди на категорію “міжнародна економіка” і на її співвідношення з близькими за змістом термінами, зокрема, “світова економіка”, “світове господарство”, “міжнародний поділ праці”, “світовий ринок”, “міжнародні економічні відносини” .
На нашу думку, треба підкреслити наступне:
- міжнародна економіка, світова економіка і світове господарство – синоніми, тобто концентрують загальний зміст окремих категорій;
- міжнародний поділ чинників виробництва, насамперед, праці – передумова формування міжнародної економіки;
- світовий ринок – середовище існування міжнародної економіки, тобто сукупність зовнішніх умов функціонування;
- міжнародні економічні відносини – форма існування міжнародної економіки, функціональна підсистема останньої.
Розвиток світо господарських відносин веде до удосконалення світової інфраструктури, яка складається з двох груп:
1) виробнича (транспорт, телекомунікації, фінансово-кредитне обслуговування, енергопостачання);
2) невиробнича (наука, медицина, готельне обслуговування та ін.).
Міжнародні економічні відносини мають вузьке і широке тлумачення.
Міжнародні економічні відносини у вузькому розумінні є частиною теорії ринкової економіки. Вона вивчає закономірності взаємодії економіки різних держав.
Міжнародні економічні відносини у широкому розумінні – це теорія, яка вивчає економіку сучасного взаємозалежного світу.
МЕВ виділилися у самостійну науку в другій половині ХХ ст. Це пов’язано з вступом світового господарства в якісно новий етап розвитку.
Підкреслимо основні ознаки цього етапу:
- відкритість економіки;
- суттєва роль міжнародних, тобто наддержавних економічних організацій, які забезпечують стабільний та збалансований розвиток світової економіки (МВФ, СБ, СОТ, Паризький та Лондонський клуби);
- важлива роль інтеграційних угруповань країн, наприклад, ЄС, НАФТА, АСЕАН та ін.;
- провідна роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у визначенні міжнародної промислової, інвестиційної та торговельної політики;
- досягли виняткового розвитку сфери міжнародної торгівлі, міграції робочої сили, руху капіталів і технологій;
- міжнародна фінансова сфера набула цілісної самостійності.
2. На початку ХХІ ст. світове господарство досягло принципово нових кількісних і якісних параметрів.
Чисельність населення перевищила 6 млрд. чол., економічно активне населення перевищило 2,8 млрд. чол., з них 20% зайняте в промисловості, а близько 49% - у сільському господарстві. У середньому на душу населення у світі продукується близько 4000 дол. ВВП на рік. За даними Світового банку, 8% дає сільське господарство, 37% - промисловість, понад 50% - обслуговуючі галузі. У світі існують понад 200 країн. Вони відрізняються за економічним потенціалом, соціальними умовами.
Визначимо головні критерії, за якими здійснюється класифікація різних країн:
- схожі характеристики економічного розвитку;
- галузева і кваліфікаційна структура економіки;
- близька структура управління економікою;
- схожі принципи організації виробництва;
- спільні проблеми.
Традиційно визначають три групи країн:
- промислово розвинуті країни;
- країни з перехідною економікою;
- країни, що розвиваються.
До промислово розвинутих належать країни, які, насамперед, об’єднані в Організацію Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР або OECD). Зараз їх більше 30 (Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія та ін.).
На чолі списку найбільш розвинутих країн стоїть так звана “велика сімка»: США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада.
До другої групи належать країни колишнього СРСР і Східної Європи, які не стали членами ЄС. Йдеться про наступні країни: Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Сербія, Чорногорія, Білорусія, Росія, Україна, Молдавія, Грузія, Азербайджан, Вірменія.
До третьої групи належать інші держави світу.
Існує інший критерій – рівень доходів на душу населення на рік, за яким визначають:
- країни з низьким доходом, тобто до 125 дол. США;
- країни із середнім доходом, тобто до 9000 дол. США;
- країни з високим доходом, тобто понад 9000 дол. США.
Економічно розвинуті країни, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції розвитку в цілому складаються під впливом НТР, насамперед, інформаційних технологій. Господарська структура являє собою універсальний набір галузей, підгалузей та виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх, а й світового ринку. Інформація стала провідним економічним ресурсом.
У країнах з перехідною економікою пріоритетну роль відіграють структурна перебудова економіки, яка повинна забезпечити виконання завдань завершальних циклів індустріального суспільства.
У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми аграрної цивілізації (продовольча криза, відстала соціальна структура), також питання індустріальної епохи та втілення засад інформаційного суспільства.
3. Країни, що розвиваються, мають наступні головні риси:
- виникнення на периферії ринкової системи;
- відсталість продуктивних сил;
- низький рівень життя населення;
- багатоукладність економіки і суттєва питома вага нетоварних форм відносин.
В економіці країн, що розвиваються, діють три підсистеми виробничих відносин:
- неринково-традиційна;
- ринкова;
- перехідна з поєднанням рис двох попередніх.
Перехідна економіка слаборозвинутих країн спирається на активну роль держави з наступними ключовими функціями:
- створення правових засад перетворень;
- макроекономічні заходи, наприклад, при нагромадженні;
- безпосереднє господарювання.
Країни, що розвиваються, поділяються на 4 групи:
1. Нові індустріальні країни (НІК).
2. Країни – експортери нафти та природного газу.
3. Середньорозвинуті країни.
4. Найменш розвинуті країни (НРК)
Кожна з цих підгруп має свої ознаки.
До 1-ой підгрупи належать країни, в яких до 60% ВВП складає промислова продукція, 50% експорту - готова продукція: Аргентина, Бразилія, Мексика, так звані “азіатські тигри” – Республіка Корея, Малайзія, Сінгапур, а також Індія, Єгипет, Марокко та інші.
Експортери енергоносіїв представлені державами-членами Організації експортерів нафти ОПЕК (Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ та інші).
Середньорозвинуті країни - Еквадор, Колумбія, Туніс, Йорданія та інші з такими особливостями: