Формування ринкової моделі господарювання в Україні передбачає створення ефективної системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Основними цілями даної системи регулювання є:
— захист економічних інтересів України та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
— забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку;
— створення найбільш сприятливих умов для інтеграції економіки України з системою світового поділу праці;
— стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;
— заохочення конкуренції та ліквідація монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності України здійснюється: державою в особі її органів у межах їх компетенції; недержавними органами управління економікою; самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.
До державних органів управління зовнішньоекономічною діяльністю відносяться державні органи як законодавчої, так і виконавчої влади, а також місцеві органи влади. Слід зазначити, що кожний із органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності виконує тільки йому делеговані функції в даній системі управління.
Основними функціями Верховної Ради України, як найвищого органу державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є [2, 70]:
— створення законодавчої бази у сфері зовнішньоекономічних відносин;
— затвердження головних напрямків зовнішньоекономічної діяльності;
— розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
— укладання і ратифікація міжнародних договорів України;
— встановлення правових режимів на території України;
До компетенції Кабінету Міністрів України належить:
— відповідно до прийнятого законодавства здійснювати координацію зовнішньоекономічних зв'язків;
— затверджувати нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності;
— проводити переговори та укладати міжнародні договори;
— забезпечувати складання платіжного балансу. Національний банк України фактично є основним органом при здійсненні валютної політики країни. Тому основні його функції такі:
— реалізує валютну політику держави;
— регулює курс національної валюти;
— здійснює облік і розрахунки з наданих і одержаних державних кредитів і позик;
— здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України;
— представляє інтереси держави у відносинах з центральними банками інших країн;
— видає ліцензії на здійснення комерційними банками операцій в іноземній валюті.
Відповідно до Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, одним із органів державного регулювання було Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України, але на сьогодні його функції виконує Міністерство економіки України та Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, основні з них такі [4, 12]:
— забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики;
— здійснення контролю за державними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.
Основними функціями Державної митної служби України є здійснення митного контролю на території України та затвердження актів з питань митної політики держави.
Органи місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю здійснюють реєстрацію суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (як суб'єктів господарської діяльності) та контролюють функціонування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на регіональному рівні.
Україна має у своєму розпорядженні чималий арсенал регуляторів зовнішньоекономічної діяльності, серед яких основними є правові, адміністративні, економічні.
Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків включає розробку та прийняття нормативно-правової бази в Україні та виконання норм міжнародного права, приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій, укладання міжнародних угод.
Будь-який суб'єкт господарської діяльності функціонує у відповідному правовому середовищі, яке формується на основі законодавчої бази. Тобто, правила поведінки суб'єктів визначаються законодавством тієї країни, на ринку якої функціонує підприємство.
Економічні можливості підприємства в сфері зовнішньоекономічної діяльності обмежені правилами і обов'язками, які надає їм організаційно-інституційна підсистема функціонування економічної системи суспільства. Суть даної підсистеми визначається тією місією, яку відіграє процес організації в забезпеченні і упорядкуванні системи господарювання в цілому. Використання в механізмі зовнішньоекономічного співробітництва організаційно-інституційних інструментів дозволяє упорядкувати складну систему взаємодії різних форм міжнародної організації виробництва і міжнародного обміну, взаємозв'язків між ними, взаємозалежності внутрішньої і зовнішньої сфери економіки. В процесі взаємодії всіх суб'єктів зовнішньоекономічних відносин відбувається формування міжнародної організаційної структури виробництва, розвиток організаційних форм і принципів його регулювання.
Правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності повинне відповідати двом критеріям: враховувати специфіку предмета і задовольняти потреби суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому основне завдання — створення сприятливого правового клімату для реалізації економічних інтересів суб'єктів господарювання в сфері зовнішньоекономічних відносин.
Правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, утворюють певний комплекс, який включає як міжнародно-правові, так і національно-правові норми. Цей комплекс характеризується як сукупність пов'язаних ієрархій і взаємопідлеглістю міжнародних і національних правових норм, взаємодіючих між собою як у цілому, так і в своїх структурних частинах, що регламентують зовнішньоекономічні зв'язки України.
На формування системи правових приписів про зовнішньоекономічну діяльність впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. До зовнішніх факторів відносяться: стан міжнародних відносин, участь України в міжнародних угодах; до внутрішніх: зовнішньоекономічна політика України, стан економіки України, умови, структура органів державної влади і управління тощо.
Загалом нормативні акти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, можна умовно розділити на три групи:
- Акти, в яких закріплені основні принципи організації і напрямки здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Передусім це Конституція України, Декларація про державний суверенітет України та Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, який було прийнято в квітні 1991 р. Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” регулює всі зовнішньоекономічні відносини України: визначає принципи зовнішньоекономічної діяльності, класифікує суб'єктів, дає характеристику основних видів діяльності у сфері зовнішніх зв'язків. У ньому представлена характеристика основних напрямків регулювання зовнішньоекономічної діяльності, визначені спеціальні правові ринки, що діють в Україні і які регламентують економічні відносини України з іншими державами [11, 6].
- Акти, які складаються із систематизованих норм, зокрема — Митний кодекс України, Закон України „Про єдиний митний тариф”, Закон України „Про режим іноземного інвестування”, Декрет Кабінету Міністрів України „Про валютне регулювання”. Так, Декрет Кабінету Міністрів „Про валютне регулювання” практично регламентує основи валютної політики України на внутрішньому ринку. див. додаток А.
- Акти щодо поточних операцій. Це найбільш чисельна група нормативних документів, що регламентують широке коло відносин.
До їх числа відносяться постанови, інструктивні листи, накази, що приймаються і видаються першочергово:
Сучасні умови ринкової трансформації та формування відкритої економіки України вимагають ґрунтовної та комплексної оцінки можливостей її інтеграції до світового господарського простору, а також структур та організацій, які дають можливість краще використовувати переваги міжнародного співробітництва, розвитку спеціалізованого виробництва. Тому питання про вступ України до COT є важливим кроком на шляху входження країни у світове економічне співтовариство на засадах повноправного члена.
Посилення інтеграційних процесів зумовило перегляд COT свого негативного ставлення до регіональних торговельно-економічних союзів. Про відчутні обмеження компетенції COT та значущості регіональних угруповань свідчить те, що понад 60% світової торгівлі припадає на торгівлю всередині існуючих торговельних союзів: ЄС (15 країн Європи) — 22,8%, АТР (18 країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону) — 23,7%, НАФТА (США, Канада, Мексика) — 7,9% [5, 81].
Отже, найбільший виграш від лібералізації торгівлі в короткостроковій перспективі отримують розвинені країни, які вже мають невисокі митні тарифи (5—6% на кінцеву продукцію промисловості), конкурентоспроможну товарну продукцію високого ступеня обробки (машинотехнічного та споживчого характеру), диверсифікований і потужний сектор послуг (який досягає 50— 60% ВВП). США, Японія та ЄС фактично контролюють світові товарні потоки. Частка США у світовому експорті — 12,2% (688,9 млрд. дол.), у світовому імпорті — 16,1% (899,2 млрд. дол.) [12, 6].
Водночас багато країн Азії, Африки, Латинської Америки стикаються із серйозними проблемами у зв'язку з менш конкурентним національним виробництвом, нижчим рівнем розвитку людських ресурсів та гіршими можливостями у сфері обробки інформації. Тарифи у країнах, що розвиваються, перевищують більше ніж у 2-3 рази тарифні ставки розвинених держав. Високі тарифи (в середньому 15-30%) використовуються як джерело надходжень до державних бюджетів. Це стосується і деяких країн, котрі перебувають на етапі ринкової трансформації і тільки намагаються створити ефективну ринкову систему із конкурентним середовищем.