2.3.Інституціональні особливості монетарної моделі
Розгляд проблем даного підрозділу є доцільним: по-перше, сучасні умови розвитку й удосконалення грошово-кредитної системи випробують тенденцію до інституціональної організації суспільства, по- друге, складні умови трансформації української економічної структури одночасно випробують на собі вплив загальносвітового процесу суспільної трансформації. Звідси,
на наш погляд, виникає потреба у визначенні методології наступного
дослідження відзначених умов і механізму функціонування грошово-кредитної системи в цих умовах.
Для визначення основних напрямків інституціонального аналізу грошово-кредитної політики зокрема в Україні, доречним є огляд публікацій представників української економічної науки, що має відношення до проблем даного дослідження. Інтерес представляють публікації таких авторів, як А.Чухно, В.Тарасевич, В.Геец, С.Ерохин і ін.
Усе більш помітну роль у дослідженні всіх процесів трансформації відіграє сьогодні з'єднання формаційного методу з цивілізаційним. Формування і функціонування грошово-кредитної системи не є виключенням. Як відомо, найбільш яскравий приклад формаційного методу дослідження дав К.Маркс, що обґрунтував роль і значення кожної формації в соціально-економічному прогресі через розкриття їхньої природи і структури. Такий метод дозволяє здійснювати системно-структурний аналіз конкретної історичної формації з виділенням головних її елементів - спосіб виробництва, інструменти сфери обігу, рівень загального і соціально-економічного утворення індивідів, їхньої суспільної свідомості й інші надбудовні характеристики. Формаційний підхід забезпечує можливості застосування наукового принципу єдності історичного і логічного у розвитку суспільства на будь-якому його етапі. Цивілізаційний метод дослідження найбільше повно, на наш погляд, використаний Ф.Энгельсом у роботі «Походження родини, приватної власності і держави», чітко обґрунтувавши ступіні розвитку цивілізацій і визначив її, як «ступінь суспільного розвитку, на якій поділ праці, обмін, товарне виробництво досягають повного розквіту і роблять переворот у всьому колишнім суспільстві» [39, 173-174].
Але «цивілізація» - категорія історична, їй властива гуманістична спрямованість, і з цього погляду її еволюція призводить до інституціонального пристрою суспільства, де системоутворюючим фактором є людина, створення гідних умов її життєдіяльності.
Для практики, у тому числі для сучасної України, має значення використання формаційного і цивілізаційного підходів для визначення соціально-економічної політики і її реалізації. А.Чухно вважає, що з'єднання цих двох підходів на практиці в Україні знаходить висвітлення у реформуванні її економіки. "... відбувається роздержавлення економіки, запроваджується різноманітність форм власності і форм господарювання, зростає недержавний сектор економіки, розширюється і удосконалюється ринкове середовище, діють ринок товарів, фондовий ринок." [ 30,47]
В іншій роботі цей автор підкреслює значення соціополіса як моделі майбутнього суспільства і вважає, що для України найбільш прийнятної може бути соціально орієнтована ринкова економіка [31, 11-47].
В.Тарасевич вважає, що сучасна парадигма наукового економічного мислення може проявлятися по трьох напрямках: перше полягає не тільки у використанні і розвитку, але і переглядом традиційних метафізичних, діалектичних й економіко-математичних інструментаріїв у дослідженнях; змістом другого є вибір і оцінка практичного використання з погляду ефективності неекономічних підходів; третій напрямок зв'язаний з інтеграційною економікою [32, 64-65].
Вважаючи перспективу переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки найбільш доцільною, В.Геец визначає основні шляхи такого переходу: підтримка виробництва шляхом подолання практики неплатежів і бартеру; реформа податкової системи, пріоритет виробництва високоліквідної продукції, використання зовнішніх фінансових ресурсів; скорочення і подолання практики кредитування населенням неефективно працюючих підприємств. Усі шляхи разом означають необхідність зміни соціально-економічної політики і створення умов самоорганізації, самореалізації суб'єктів, що хазяюють, і населення в цілому [33,4-10].
С.Ерохин розглядає проблеми України через призму теоретико-методологічних основ аналізу структурних трансформацій її економіки. На основі аналізу західних теорій трансформації економіки він виділяє як предмет дослідження такі складові, як концепція трансформації капіталізму (Г.Минз, А.Берли, С.Коваль, Дж.М.Кларк), концепція постіндустріального суспільства (Д.Бэлл); концепція «третьої хвилі»; концепція «третього сектора» (сфера послуг); концепція «великого поштовху». Аналізуючи концепції українських вчених-економістів, Ерохин виділяє роботи А.Алимова (пріоритет
промислового потенціалу); Р.Бесчасного (наукоемкость національної економіки); В.Гееца (прогнозування макроекономічної динаміки);В.Голикова реформування управлінських структур); Б.Кваснюка (оптимізація нагромаджень у відтворювальному процесі); О.Якубовского ( галузеві аспекти структурної перебудови), АЧухно (теорія перехідної економіки); И.Лукінова (стратегія економічних трансформацій) і вважає, що варто враховувати усі вітчизняні концепції в практиці реформ.[34,4-6,7].
3. Досягнення і проблеми макроекономічної стабілізації грошово-кредитної моделі
3.1. Обмежуюча грошово-кредитна політика та її наслідки
Для трансформаційної економіки важливою є ідея Кейнса про те, що рівновага на грошовому ринку може не відповідати рівновазі на товарному ринку. Більшість країн при переході від системи централізованого планування до ринкової економіки додержувалися рекомендацій МВФ, Світового банку і зводили проблеми макроекономічної стабілізації і фінансової стабілізації до стабілізації на грошовому ринку.
В Україні був реалізований ортодоксальний сценарій макроекономічної стабілізації, впроваджена сукупність макроекономічних заходів, що включає ліквідацію (мінімізацію) бюджетного дефіциту, проведення твердої кредитно-грошової політики і фіксування номінальної грошової маси або обмінного курсу валюти в якості "якоря" для рівня цін.
Ця теоретична концепція, що припускає не поступову, крок за кроком впродовж багатьох років боротьбу з інфляцією, а ліквідацію її за мінімальний термін. Захисники цього підходу пояснюють свої міркування так: по-перше - боротьба з інфляцією яка тягнеться, і реалізується багато років, сформує стійкі інфляційні очікування. Отже, перед урядом постане проблема інфляційної інерції, зруйнувати яку буде дуже складно.
По-друге, ортодоксальний сценарій припускає ліквідацію або мінімізацію дефіциту державного бюджету, відказ від емісійного покриття дефіциту.
По-третє, тверді кредитно-грошові заходи припускають здійснення політики "дорогих грошей", контроль за обсягом грошової пропозиції, заборона пільгових кредитів, що призводять до розширення грошової маси і постійно стимулюють інфляцію.
По-четверте, ортодоксальна програма макроекономічної стабілізації припускає боротьбу з нею за допомогою так називаного номінального "якоря". У якості "якоря" можуть фіксуватися обмінний курс валюти, пропозиція грошей (номінальна грошова маса), номінальна заробітна плата. Зазначені макроекономічні показники діють як якір, утримуючи на визначеному рівні ціни. Фіксований обмінний курс який підтримується Центральним Банком країни допомагає перебороти невизначеність і знизити інфляційні очікування бізнесу і домашніх господарств.Фіксація курсу дисциплінує як уряд, так і виробників товарів і послуг, зменшує за інших рівних умов, інфляційну інерцію.[9,10]
Гетеродоксальний сценарій, або неортодоксальний підхід до макроекономічної стабілізації.– це жорстка грошово-кредитна та бюджетно- податкова політики у сполученні з регулюванням цін і доходів. По суті, гетеродоксальний підхід припускає і мінімізацію дефіциту державного бюджету, і обмеження пропозиції грошей, і фіксацію номінального обмінного курсу, але доповнюється ця типова ортодоксальна програма контролем над заробітною платою і цінами, тобто використанням зарплатного "якоря" (фіксується рівень номінальної заробітної плати). Можна дати класифікацію стабілізаційних програм, як ортодоксальних, так і гетеродоксных, на основі вибору того або іншого якоря , щопроводилися в різних країнах світу протягом останніх двадцятип'яти років (див. табл.2)[12,12]
Таблиця 2 Класифікація стабілізаційних програм
| Номінальний якір | Ортодоксальні | Неортодоксальні |
| Монетарний | Росія (1994-1995 рр.), Казахстан (1994-1995 рр.), Україна (1994-1995 рр.) | Латвія ( 1992 р.), Літва (1993р.), Болгарія (1991-1992 рр.), Румунія (1991-1992 рр.) |
| Валютний | Аргентина (1978 р.), Чілі (1978 р.), Уругвай (1978 р.) | Аргентина (1985 р.), Бразилія (1986 р.), Естонія (1992 р.), Ізраїль (1985 р.), Мексика (1987 р.), Перу (1985 р.) |
Як вжевідзначалося, складність стабілізаційних програм позв'язана з тим або іншим ступенем інерційності інфляції. Причиною ж інерційності є явна або схована індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, різні види соціальних пільг, пенсії підвищуються відповідно до темпу інфляції. Однак практика показала, що зрістдоходів що індексуються не поспіває за темпом інфляції і стовідсоткова індексація виявляється неможливою.
Важливою умовою успішної реалізації гетеродоксного сценарію є соціальний договір між урядом, працею і капіталом у галузі контролю над цінами і заробітною платою для деіндексації економіки. Міцність цього договору, у свою чергу, залежить від довіри основних соціальних груп до урядової політики макроекономічної стабілізації.
Деіндексация заробітної плати використовувалася й у стабілізаційних програмах Польщі, у Чилі в період 1973 — 1975р. "План Крузадо" у Бразилії (1986 р.) ґрунтувався на заморожуванні цін, заробітної плати й обмінного курсу. Спочатку результати виглядали сенсаційними: інфляція в Аргентині і Бразилії була зведена до нуля, припинилася цінова лихоманка, зросли реальні доходи. Однак успіх виявився неміцним, і чимало диспропорцій стали нагадувати про себе все виразніше. Ціновий контроль став гальмувати виробництво товарів, ціни на які були заморожені на відносно низькому рівні. У Бразилії у середині 1986 р. з'явилися довгі черги за м'ясом, автомобілями; зросла напруженість у сфері платіжного балансу. Це змусило уряд Бразилії й Аргентини скорегувати ціни, валютний курс, що означало підрив усієї системи контролю над цінами і доходами. Зростання інфляції почалося знову, і темпи її досягли 343% в Аргентині і 682% у Бразилії. А потім настала найжорстокіша криза, яка по суті була крахом програм МВФ.[13,32]