Політичне вимірювання глобалізації оцінюється за такими показниками: членство країни в міжнародних організаціях (29% показника), участь країни в місіях Ради Безпеки ООН (36%), кількість іноземних посольств в країні (36%).
США, Данія, Канада займають перші позиції за рівнем політичної глобалізації; за рівнем загального індексу глобалізації лідирує Швейцарія, для порівняння, Україна за загальним індексом глобалізації посідає 64 місце після Кенії і перед Перу, вона глобалізується майже в 2,4 рази повільніше ніж США і в 1,2 рази повільніше Росії [18].
Отже, проявом глобалізації є проникнення капіталу в такі сфери як інформація, культура, соціальні комунікації, суспільне життя, на основі чого економічна глобалізація як процес набула багато вимірності, а показник загальної глобалізованості країн – багатофакторності.
2.4. Інститути Управління глобалізацією
Процес глобалізації активно змінює особливості функціонування окремих арен і ефекти тих чи інших факторів. Враховуючи це, процеси глобалізації і управління глобалізацією є взаємозалежними. Основні фактори формування інститутів управління глобалізацією пов’язані з такими концепціями і факторами:
· „тінь майбутнього”, в якій визначається, що масштаб кооперації залежить від ступеня зв’язків між суб’єктами та їх очікування щодо неминучості взаємодії в майбутньому. Стартовим є фактор співвідношення різнобічності інтересів [2,c.52];
· асиметрія переговорної влади – наявність серед учасників переговорів лідируючого гравця, або непрямий вплив зовнішнього гравця, який не бере участі у проекті, але впливає на його структуру;
· вплив різнорідних груп інтересів – представництво бізнес-структур і експертні товариства, корпоративні ієрархії, які представляють інститути прийняття рішень в недержавних суб’єктах.
· схеми перерозподілу, які компенсують гравцям можливі втрати від централізації і стимулюють утворення домовленостей з ширшим спектром інститутів;
· кількість гравців, які добровільно згодились приймати участь в переговорах;
· конкуренція юрисдикцій - суперництво країн у сфері залучення мобільних факторів виробництва;
· особливості національних політичних інститутів, які визначають поведінку учасників переговорів, до них відносять фактори політичної географії, структури, які розділяють реальні групи інтересів (екзогенних та ендогенних), межі які впливають на здатність тих чи інших груп здійснювати вплив на політику тих чи інших країн;
· варіативні фактори, які знаходяться поза межами моделей раціонального вибору. Це сприйняття процесів глобалізації політиками, бізнес структурами; погляди на суть економічних процесів політичних еліт, які впливають на підтримку інтернаціональних проектів.
Для прикладу розглянемо один з можливих факторів – формування міжнародних виробничих мереж за рахунок інвестиційної активності корпорацій (табл. 2.3.)
Таблиця 2.3.
Вплив формування транснаціональних мереж
на трансформацію факторів формування інститутів
[11, c.35].
| Фактор | Вплив інтеграції на мікрорівні за рахунок інвестиційної активності ТНК |
| 1 | 2 |
| „Тінь майбутнього” | Ріст рівня інтенсивності зв’язків між державами при високому рівні інтеграції на мікрорівні |
| Різнорідні групи інтересів | Імпорт і конвергенція інститутів за рахунок діяльності транснаціональних мереж при високому рівні інтеграції на мікрорівні |
| Кількість гравців | Залучення до переговорів нових гравців, що раніше не стикалися зі спільними проблемами |
| Асиметрія переговорної влади | Використання інтеграції на макрорівні як механізму перерозподілу державної влади |
| Схеми перерозподілу | Непрямі механізми перерозподілу, які здійснюються через діяльність корпоративних структур |
продовження табл. 2.3.
| 1 | 2 |
| Конкуренція юрисдикцій | Ріст інтенсивності конкуренції юрисдикцій при високому рівні інтеграції на мікрорівні |
| Політичні інститути | Зміщення балансу влади в політичній системі і можливість трансформації механізмів прийняття рішень, пошук оптимальних інструментів |
| Варіативні фактори | Формування загальної гомогенності і трансферт інститутів при високій інтеграції на мікрорівні |
Для ілюстрації того, яким чином дана логіка проявляється в конкретних сферах управління світовою економікою, розглянемо приклади регулювання міжнародних банківських операцій, оподаткування транскордонних доходів від капіталу, податкову конкуренцію та монополізацію глобальних ринків.
Регулювання міжнародних банківських операцій. Співвідношення кризи дисбалансів і ерозії власного капіталу крупних банків змусили органи фінансового нагляду держав та найкрупніших держав перейти до формування консолідованої позиції відносно банківського нагляду, пов’язаної з Базельськими стандартами. Відтоді було уніфікована практика координації рішень розвинених країн залишалася відносно стабільною, стандарти регулювання постійно вдосконалювалися. В даному прикладі інститути управління глобалізацією виявили свою ефективність [17]. Так, група десяти країн (G10): Бельгія, Канада, Франція, Італія, Японія, Нідерланди, Великобританія, США Швеція, Германія, Швейцарія, - створена на основі Генеральної угоди про запозичення, демонструє приклад ефективної співпраці ведучих держав світу в напрямку регуляції дисбалансів національних економік і світової економіки [22].
Оподаткування транскордонних доходів від капіталу. В цій сфері досягнення оптимальних результатів ускладнено тим фактом, що на відміну від банківського регулювання, в даному випадку коригується процес, а не кінцевий продукт. Структура преференцій від дотримання спільних правил або від відхилення їх ігнорування значно відрізняється від банківської сфери регулювання. Крім того висока мобільність капіталу, яка непрямо впливає на хід переговорів з гармонізації, автоматично розширює коло гравців, які беруть участь у переговорах. Вирішення спірних питань у вузькому колі країн веде до відтоку капіталу.
Податкова конкуренція. Ситуація в області податкових ставок на міжнародному рівні (наприклад, в рамках ЄС) вживалися заходи щодо поліпшення регулювання оподаткування, однак, результативність даної сфери регулювання є досить низькою. Конкуренція оподаткування є реальною силою, яка впливає на економічні процеси. Економічна інтеграція скорочує податки на капітал, веде до зростання податку на низькомобільні фактори (праця) і зростання попиту на соціальне страхування. Відмінність між трансграничним оподаткуванням і податковою конкуренцією полягає в тому, що характері функціонування ринку інститутів та економічних політик. Податкова конкуренція характеризується більш стабільними інвестиціями, які пов’язані зі значними видатками від вкладень на визначеній території. Серед спеціалістів немає єдності щодо визначення позитивного чи негативного характеру податкової конкуренції, що відображається і на рівні політичних переговорів.
Монополізація глобальних ринків. Формування глобальних ринків може сприяти не тільки росту конкуренції, але й посиленню тенденцій до монополізації, за умови, якщо національні уряди не здатні протистояти транскордонним злиттям. В цій сфері реалізується ряд проектів управління глобалізацією, серед яких можна виділити антимонопольну політику СОТ, формування Міжнародної мережі конкуренції (ICN) для обміну інформацією. Для порівняння, СОТ прагне до гармонізації конкурентної політики (режим найбільшого сприяння, рівні права суб’єктів світової торгівлі на національних ринках), ICN зацікавлена у виробленні „спільних практик” на неформальній основі і являє об’єднання антимонопольних органів різних країн. В цілому в сфері антимонопольного регулювання представлено синтез проблем оподаткування і банківського регулювання. Мобільність капіталу тут значно нижча (мова йде про крупні злиття зs значними витратами, які не повертаються). Для переговорів прийнятним є вузьке коло держав-лідерів світової економічної ефективності. Наприклад, вказана вище G10 і також G20 (Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Германія, ЄС, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Турція, Франція, ПАР, Республіка Корея, Японія), яка була створена у відповідь на фінансові кризи кінця 1990-х років, власне ЄС. Світова практика дозволяє національним антимонопольним органам регулювати злиття в будь-яких країнах, якщо вони порушують ступінь концентрації ринків, підконтрольних антимонопольним органам (наприклад, ринок ЄС). У контролі за злиттями перевага надається крупним ринкам. Тому антимонопольні органи крупних країн (США), перетворюються в глобальні антимонопольні органи. Такий процес розповсюдження правил найбільшого ринку отримав назву „каліфорнійський ефект” (аналогічно норми найбільшого штату США Каліфорнія розповсюджуються на території всієї країни). За таких умов потреба в глобальному управлінні знижується і достатнім є обмін інформацією. Посилений економічний протекціонізм, пов’язаний з підтримкою національної безпеки, призводить до конкуренції національних держав на світовій арені, що ускладнює координаційну політику інститутів управління глобалізацією [11,c.31].
РОЗДІЛ 3
НАСЛІДКИ І ПРОГНОЗИ ПРОЦЕСУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ