Потенційна можливість настання стихійного лиха, нещасних та інших
непередбачуваних випадків, які призводять до збитків або упущення вигоди, становить
сутність ризику.
Спираючись на свій багатовіковий досвід, людство вживає дедалі ефективніших
заходів у протистоянні стихійним явищам. Підвищуються вимоги до будівництва об'єктів,
застосовуються щоразу досконаліші інженерні конструкції, вогнетривкі та інші новітні
ізоляційні матеріали, споруджуються греблі, більша увага приділяється безпеці
експлуатації транспортних засобів тощо.
Проте концентрація виробництва та ускладнення його технологій, одержання й
застосування нових хімічних речовин, енергетичних ресурсів, швидкісних і
багатотоннажних транспортних засобів, посилення криміногенних явищ — ось лише деякі
з тих чинників, які примножують нові ризики.
На долю України випала найбільша з відомих у світі техногенних катастроф —
аварія на Чорнобильській атомній електростанції, що завдала збитків на суму понад 140
млрд. дол. Якщо така аварія є винятком, то пожежі на виробничих, комунальних і
житлових об'єктах, травми на транспорті і в побуті, забруднення навколишнього
середовища та інші локальні події трапляються в нашій країні практично щодня.
Великі ризики зумовлюються й новими хворобами (наприклад, СНІД), епідеміями
інфекційних захворювань, травматизмом на виробництві та в побуті. Не можна також не
брати до уваги ризиків для юридичних і фізичних осіб, які дедалі підсилюються зі
зростанням злочинності, поширенням наркоманії та алкоголізму.
Отже, сумарний вплив ризиків досі не зменшується. Це змушує весь світ активно
шукати шляхів послаблення їх негативного впливу на життя людей.
З огляду на доволі ризиковане функціонування будь-якого підприємства і не менш
ризиковане проживання кожної людини існує нагальна потреба попереджувати й
відшкодовувати збитки, що їх завдають ризиковані обставини. Без цього неможливо
забезпечувати безперервність процесу виробництва матеріальних благ, підтримувати
належний рівень життя людей. Відносини, що складаються в суспільстві з цього приводу,
мають об'єктивний характер і у своїй сукупності формують зміст економічної категорії
«страховий захист».
Специфіка цієї категорії зумовлена такими ознаками: випадковістю ризику;
незвичайністю заподіяної шкоди; можливістю вираження шкоди в натуральній або
грошовій формі; необхідністю попередження, подолання наслідків небажаної події та
відшкодування завданих нею збитків. Сутність страхового захисту полягає в
нагромадженні й витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів з
попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків і відшкодування
пов'язаних із ними втрат.
Для того щоб система заходів із попередження, подолання та відшкодування втрат
була реально можливою, необхідно частину валового продукту спрямовувати на
створення страхового фонду суспільства.
Зауважимо, що сукупний фонд страхового захисту не має зведеного планового чи
звітного оформлення, котре характеризувало б його розмір. Не існує й спеціального
органу управління цим фондом.
До фонду страхового захисту належать централізовані натуральні та грошові
резерви держави, децентралізовані фонди (у частині, що використовується на покриття
шкоди, завданої стихійними та іншими непередбачуваними подіями, — самострахування),
а також: фонди, створювані методом страхування. У межах цих форм страхового
захисту може існувати багато видів фондів цільового призначення.
Розмір і структура фондів, використовуваних із метою страхового захисту
юридичних і фізичних осіб, залежать від багатьох чинників. Насамперед це — теоретичні
концепції формування фонду, стан розвитку економіки, співвідношення між формами
власності, методи залучення коштів для реалізації соціальних програм, традиції
населення, міжнародні відносини тощо.
Відомо, що у країнах соціалістичної орієнтації існувала практика відносити витрати
на страхування за рахунок прибутку, що залишався в розпорядженні підприємств. У
капіталістичних країнах перемогли погляди, згідно з якими джерелом поповнення
страхового фонду є витрати виробництва. Розмір страхового фонду тут розглядається як
сума витрат, що їх бере на себе суспільство або окремий власник, компенсуючи шкоду,
зумовлену страховими ризиками.
За часів Радянської влади власність на засоби виробництва, землю, її родовища,
переважний обсяг фінансових ресурсів була державною. Тому в разі стихійного лиха або
іншого серйозного надзвичайного випадку більшість збитків, яких зазнавали
підприємства, відшкодовувались із державних коштів. Для цього створювались резервні
фонди при урядах СРСР і кожної республіки, які входили відповідно до союзного та
республіканського бюджету.
В Україні за рахунок централізованих фондів і досі фінансуються витрати, пов'язані
із запобіганням та ліквідацією повеней, зсувів, аварій на шахтах і т. ін.
Забезпеченню страхового захисту досить довго відчутно сприяв державний
позиковий фонд. Особливо характерним це було для сільського господарства та інших
галузей, підприємства яких отримували великі суми кредиту під сезонну розбіжність між
витратами виробництва та доходами. На випадок різкого зниження виходу продукції через
природні аномалії чи з інших причин, не залежних від господарства, підприємствам
надавалися тривалі (до 12 років) відстрочки у сплаті позик. Нерідко наприкінці відстрочки
борги списувалися за рахунок бюджету.
Отже, позики за такого режиму їх використання частково виконували функції
страхування. На кредит було покладено не властиві йому функції. Зрештою порушувалися
основні принципи кредиту: цільове призначення, матеріальне забезпечення, терміновість і
платність за користування, а через це кредит утрачав свої характерні властивості.
Майже кожне міністерство чи відомство на випадок непередбачуваних обставин
мало у своєму розпорядженні фонди фінансової підтримки підлеглих їм державних
підприємств. За рахунок відомчих фондів могла надаватися фінансова допомога на
поповнення нестачі оборотних коштів, що виникала, як правило, із не залежних від
позичальника причин. Часто допомога надавалася на безповоротних засадах. Проте
надання такої допомоги не регулювалося чіткими нормами. Тому нерідко кошти йшли на
покриття й таких збитків, які зумовлювалися безгосподарністю у виробничих
формуваннях, помилковими рішеннями вищих організацій.
Централізовані кошти держави, а також фонди відомств становили в сукупності
переважну частину ресурсів, що спрямовувалися на страховий захист.
Водночас із розширенням прав підприємств зростали можливості
самострахування, для чого створювалися внутрішні натуральні та грошові резерви. Такі
фонди дають змогу покривати шкоду, завдану переважно дрібними ризиками.
Перевага самострахування полягає в тому, що воно допомагає оперативно
відшкодовувати невеликі збитки. Крім того, не потрібно платити на сторону страхові
премії, які мають не лише відшкодувати збитки, заподіяні страховим випадком, а й
покрити витрати з виплати комісії посередникам, утримання офісу і формування прибутку
страховика.
Доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів також
запишаються юридичній чи фізичній особі, що організовує самострахування. Така особа
завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків. До того ж
витрати із власних (внутрішніх) резервів безпосередньо, як правило, не залежать від
наслідків ризиків на інших підприємствах.
Проте зазначені переваги децентралізованої форми нагромадження й використання
резервних коштів виявляються лише в певних межах. Адже в разі самострахування
практично немає розподілу наслідків ризику. Один великий (а нерідко і середній) ризик
може призвести до необхідності ліквідувати підприємство. Самострахування вимагає
відволікання значних ресурсів до резервів. Крім того, кошти цих фондів не
зосереджуються на окремому рахунку в банку. Вони перебувають у господарському
обороті і на момент, коли постане реальна потреба використати їх за цільовим
призначенням, можуть перебувати в неліквідній формі. Отже, цей канал формування
коштів для страхового захисту об'єктивно не може бути визначальним у структурі
сукупного фонду страхового захисту.
Фінансування за рахунок централізованих фондів поширювалося на покриття втрат
від ризиків лише підприємств державного сектору. Кооперативні, громадські
підприємства й населення вдавалися не лише до самострахування, а й організовували
захист своїх матеріальних інтересів на випадок ризику за рахунок коштів фондів, що
створювалися завдяки страхуванню. Так можна було нагромаджувати кошти не лише на
захист майна, а й на вирішення низки соціальних питань (страхування на випадок
постійної або тимчасової втрати працездатності, страхування на дожиття, довесільне
страхування тощо). Проте відносно низький рівень доходів населення гальмував розвиток
зазначених видів страхування.
Отже, оскільки у плановій централізованій економіці переважала державна форма
власності, то й специфічні форми та методи її захисту відсунули страхування на другий
план.
Зауважимо, що склад і структура фондів, призначених для страхового захисту,
принципово змінюються в період поступового переходу до економіки ринкового типу.
Адже роздержавлення власності вимагає відповідних змін і в її страховому захисті. Вони
мають спрямовуватися на прийняття рішень про страховий захист від малих ризиків на
рівні підприємства, розширення меж самофінансування.