Фондові ринки світу підпорядковуються певним механізмам регулювання з боку
держави. Залежно від того, які процеси та явища підлягають регулюванню та які засоби
впливу на функціонування фондового ринку застосовує та чи інша держава, розрізняють
всілякі його моделі. Причинами, що зумовлюють необхідність втручання держави в
механізм функціонування фондового ринку, є :
прагнення підтримати його ліквідність;
забезпечення довіри до нього з боку інвесторів та емітентів, які
отримують певні гарантії у разі настання небажаних для них подій.
Засобами, що забезпечують такі гарантії, є:
ліцензування діяльності учасників фондового ринку;
регулювання порядку випуску та обігу цінних паперів;
встановлення відповідальності учасників фондового ринку;
встановлення спеціальних державних гарантій для інвесторів та
емітентів (страхування депозитів, обов'язкове надання інформації про емітентів
тощо ).
Крім цього, на ринку цінних паперів діє властивий йому механізм страхування,
який називається хеджируванням. Зміст його полягає в тому, що з метою зведення до
мінімуму ризику від втрат щодо зміни рівня цін на ЦП інвестор, купуючи цінні папери,
купує опціон на продаж і, навпаки, продавець цінних паперів купує опціон на купівлю. Це
вимагає додаткових затрат від інвестора, але забезпечує йому певний рівень надійності.
Своєрідним способом страхування на фондовому ринку є розміщення цінних паперів
через інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, солідні дилерські фірми, що забезпечує
диверсифікацію, отже, більшу надійність вкладених грошових засобів.
Котирування цінних паперів на фондовому ринку теж може розглядатися як елемент
страхового захисту.
Зазначені методи страхування вмонтовано в механізм функціонування фондового
ринку і вони не потребують наявності третьої сторони — професійного страховика.
До самострахування інвестор вдається тоді, коли немає достатньо надійних
механізмів захисту його інтересів як в межах діючої моделі фондового ринку, так і в
межах діючої системи страхування інвестиційних ризиків професійними страховиками.
Найпоширенішим способом самострахування в даній галузі є відмова інвестора вкладати
капітал у ту чи іншу країну, в той чи інший проект.
Якщо ж інвестор страхує себе від можливих збитків у зв'язку з операціями на
фондовому ринку, звертаючись до страховиків, які не беруть участі в угоді, то таке
страхування і є власне страхуванням фінансових інвестицій.
4. СТРАХУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ
Фондовий ринок ґрунтується на зобов'язаннях і відповідальності. Спеціалізованими
учасниками фондового ринку є такі інвестиційні інститути:
фінансові посередники (брокери);
інвестиційні консультанти;
інвестиційні компанії;
інвестиційні фонди.
Фінансовий брокер — юридична особа, яка виконує посередницькі функції при
купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнтів.
Інвестиційні консультанти — юридичні та фізичні особи, які надають
консультаційні послуги з проблем інвестування на основі підряду або договору. Вони
виконують такі функції:
аналіз ринку ЦП (експертиза конкретних угод, вивчення та
прогнозування кон'юнктури ринку);
надання консультацій з питань права;
консультації з організації та методичного забезпечення емісії ЦП;
організація та супровід ЦП на біржу;
розробка нормативної документації з операцій із ЦП;
професійне забезпечення розробки проекту випуску ЦП та реалізації
завдань інвестиційного проекту;
оцінка портфеля (пакету) ЦП;
інформаційне обслуговування клієнтів;
підготовка і проведення робіт з приватизації державної власності та
робіт, пов'язаних з формуванням ринку цінних паперів.
Інвестиційні компанії (інвестиційні дилери) — юридичні особи, які діють на
ринку ЦП не за рахунок клієнтів, а за рахунок своїх власних засобів. Вони виконують такі
функції:
організація та гарантування випуску ЦП;
вкладення засобів у ЦП;
купівля-продаж ЦП (як дилери).
Інвестиційний фонд — юридична особа, яка займається залученням засобів за
рахунок емісії власних цінних паперів та інвестуванням власних засобів у ЦП інших
емітентів. З метою зменшення ризику вкладень в акції фонду держава певним чином
регламентує діяльність інвестиційних фондів. Зокрема, держава зобов'язує
диверсифікувати вкладення у всілякі ЦП, вводить обмеження на залучення позичених
засобів і т.п.
Інвестиційні фонди дають доручення банкам-депозитерам здійснювати розрахункові
кредитні та касові операції. Але банк-депозитер не може виступати управляючим
інвестиційного фонду, а фонд не може інвестувати в банк-депозитер свої активи.
Інвестиційний фонд ще називають кінцевим інвестором. Інвестиційний
консультант або інвестиційний брокер чи дилер, несуть чітко визначену законом
відповідальність перед інвестором.
Згідно з наведеною вище структурою інвестиційних інститутів та розмежуванням
відповідальності може виникнути, як мінімум, два різновиди страхування
відповідальності:
страхування інвестора від помилкових дій інвестиційного консультанта та
посередника;
страхування інвестиційного консультанта і брокера від власних помилок і
пов'язаних з цим претензій до них з боку інвестора та інших осіб.
Страхові компанії, які беруть на себе зобов'язання за даним видом страхування,
пропонують такі варіанти страхового покриття, тобто страхують:
річний доход інвестора на рівні, що забезпечується безризиковим
вкладенням капіталу;
величина, яка дорівнює різниці між оголошеним розміром дивіденду і
фактичним його розміром;
ризик втрати капіталу, вкладеного в купівлю акцій, у розмірі
номінальної вартості акцій або фактично сплачених сум;
втрачений прибуток у розмірі прибутку з безризикового вкладення
капіталу або фактичних виплат за попередній рік;
доход за 3 — 5 і більше років, поки фактично отриманий доход
інвестора з цінних паперів не досягне 3-, 5-тикратногобезризикового доходу на
вкладений капітал.
Різні варіанти страхового покриття передбачають різну міру відповідальності
страховика і впливають на розмір страхової премії, яка визначається як добуток страхової
суми (сума, на яку застраховано об'єкт) на ставку процента за даним видом ризику.
Розмір же ставки процента залежить від:
виду цінних паперів;
їхньої номінальної ціни;
котирування на момент купівлі;
фінансового стану емітента;
обсягу перестрахування за даним видом ризику;
розміру франшизи і т.ін.
Для того, щоб виробити прийнятний для страховика і для страхувальника механізм
захисту інтересів учасників фондового ринку, інвестор мусить володіти методологією та
методикою оцінки ризику.
Методика розрахунку ризику інвестицій у цінні папери.
Достеменно відомо, що під час вибору цінних паперів для інвестування важливо
мати можливість оцінити в будь-який момент рівень ризику з тим, щоб прийняти належне
інвестиційне рішення.
Кожен інвестор прагне отримати максимальний доход з мінімальним ризиком. Тому
інвестора завжди цікавить рівень доходності капіталу, авансованого в цінні папери,
зокрема, в акції за певний проміжок часу. Цей показник визначається за формулою:
P -P +D
' ' аі)
Де:
Rt — рівень доходу за акціями в періодt;
Pt — ціна акції на кінець періоду, для якого визначається рівень доходу;
Pt-1 — ціна акції на початок періоду, для якого визначається рівень доходу;
Dt — виплачені в цей період дивіденди.
Періодом може служити час між двома біржовими сесіями, тобто котирування акції
на двох біржових сесіях, які йдуть одна за одною, а також рік, півріччя, квартал, місяць.