Одним із недоліків КК СРСР редакції 1960р. було те, що в ньому була відсутня спеціальна норма, яка передбачала відповідальність за самовільне незаконне заволодіння транспортним засобом. Цей недолік неодноразово висвітлювався в юридичній літературі. Судові органи в СРСР ( та в інших союзних республіках, в кримінальних кодексах яких не було спеціальної норми про відповідальність за самовільний незаконне заволодіння транспортними засобами) засуджували осіб, самовільно незаконно заволодівших транспортним засобом, за хуліганство, а іноді навіть за розкрадання державного або колективного майна. Нема необхідності доводити, що така кваліфікація є невірною тому, що не завжди в самовільному незаконному заволодінні автотранспортом є хуліганський мотив.
Якщо звернутись до досвіду розвинутих країн, то там ми не знайдемо відмінності об’єктів посягання між незаконним заволодінням транспортним засобам і, наприклад, крадіжкою, які виступають злочинами проти власності. Так, наприклад, у США в 1992р. був прийнятий Закон «Про боротьбу з угоном автомобілів”[10]. Цей закон спрямований на посилення відповідальності за автомобільні крадіжки, а саме: за ввезення і вивезення вкрадених автомобілів, за їх володіння та користування, торгівлю, за зміну номерних знаків та зовнішнього вигляду автомобіля[11]. У тексті закону слова «угон” і «крадіжка” використовуються як слова синоніми.
Кримінальне законодавство Німеччини відносить § 248 b «Незаконне використання транспортного засобу” до розділу «Крадіжка і незаконне заволодіння майном”[5], тобто, до відносин у сфері власності.
У Великобританії будь яке використання транспортного засобу без дозволу власника або іншої уповноваженої особи розцінюється як замах на власність і кваліфікується як крадіжка.
Кримінальний кодекс Іспанії встановлює, що ст. 244 «Про викрадення і угон засобів пересування”[6] відноситься до злочинів проти власності і соціально-економічного порядку, тобто, посягає на право власності.
До речі, в Росії правонаступницею ст.2153 КК СРСР [7], яка передбачала відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами, стала ст. 166 КК Росії «Неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети викрадення”, яка міститься у п'ятій главі «Злочини проти власності”[4].
Після створення в системі Державтоінспекції в 1995 році спеціальних підрозділів з розшуку викраденого транспорту та активізації роботи в цьому напрямі вдалося досягти певних успіхів у боротьбі з незаконним заволодінням транспортними засобами. Починаючи з 1996 року намітилась стійка тенденція до зменшення кількості угонів та крадіжок транспортних засобів: якщо у 1996 році було зареєстровано понад 12 тис. крадіжок і угонів автомобілів, то 2001 року лише 6,2 тисячі, тобто фактично в два рази менше.
Минулого року безпосередньо працівниками ДАІ розкрито 22,4 тис. злочинів лінії карного розшуку, в тому числі 225 розбійних нападів, 980 пограбувань, 25,8 тис. крадіжок, розшукано 5,5 тис. викрадених транспортних засобів. Встановлено учасників 2,5 тис. дорожніх пригод, з місця скоєння яких водії зникли. Вилучено 2,2 тис. одиниць вогнепальної зброї, 53,9 тис. набоїв до неї, також затримано понад 48 тис. порушників громадського порядку. Виявлено 5,8 тис. фактів незаконного перевезення наркотиків загальною вагою понад 4,5 тонни.
Значний внесок у зміцнення безпеки дорожнього руху роблять члени спеціалізованих добровільних народних дружин. Нині в країні функціонує майже 1,2 тисячі СДНД, які об'єднують у своїх лавах понад 50 тисяч водіїв, механізаторів, інженерно-технічних працівників. Члени спеціалізованих добровільних народних дружин активно виявляють порушення Правил дорожнього руху, надають реальну допомогу органам внутрішніх справ у розшуку водіїв, які зникли з місць вчинення ДТП, розкритті незаконних заволодінь транспортними засобами. Ними здійснюється значна профілактична робота серед населення щодо роз'яснення правил, норм і стандартів, котрі діють у сфері безпеки дорожнього руху.
Висновок
Розглянуті проблеми визначення об’єкту незаконного заволодіння транспортним засобами в Україні є надзвичайно дискусійним, адже таке заволодіння може призвести до людських жертв, пошкоджень транспортних засобів, дорожніх споруд і комунікацій, знижує безпеку руху, порушує майнові права громадян. Понад 20 відсотків викрадень автотранспорту, причому здебільшого з тяжкими наслідками, скоюється неповнолітніми, у зв’язку з чим цей злочин набуває ще більшу суспільну небезпеку. Тому дана проблема потребує підвищеної уваги і ефективності боротьби як з боку органів внутрішніх справ України, так і з боку суспільства.
Суспільна небезпечність незаконного заволодіння транспортними засобами обумовлюється неконтрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко спричинює вчинення інших транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчиняють особи, які не мають водійського посвідчення, перебувають у стані сп'яніння (від 70 до 80 відсотків винних скоюють заволодіння в нетверезому стані), не мають необхідних навичок водіння, не володіють технічними особливостями транспортних засобів. Ці особи, як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні функції керування транспортним засобом, особливо при складній дорожній обстановці, адже незаконне заволодіння, як правило, проводиться в екстремальних умовах: зловмисник вимушений діяти поспішно, здебільшого йому доводиться переховуватись від переслідування, рухатись з не ввімкнутими світловими приладами, ігнорувати сигнали світлофора, не виконувати вимог дорожньої розмітки і знаків, не витримувати безпечну швидкість, порушувати інші правила дорожнього руху, попередньо не переконавшись в технічній справності транспортного засобу.
Аналіз ст.289 КК України і практика її застосування свідчить, що при кваліфікації незаконного заволодіння транспортними засобами допускається різне тлумачення окремих, вжитих законодавцем понять, що призводить до різнобою у слідчій та судовій практиці, неоднакового вирішення задач, що постають. Таким чином, існує потреба в удосконаленні як самої норми, так і практики її застосування, а отже й судового її тлумачення, а також приведення до загального знаменника цілого ряду питань.
Успішне виконання покладених на ОВС завдань щодо боротьби зі злочинністю, особливо з незаконним заволодінням транспортними засобами, залежить не тільки від професіоналізму правоохоронців, а й від точного і зрозумілого закріплення норм кримінального права. Тож, дискусійне питання про місце незаконного заволодіння транспортними засобами в структурі Кримінального кодексу України залишається відкритим.
Список використаної літератури
1. Конституція України. –К.: Українська Правнича Фундація, 1996. –с 5.
2. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. –К.: Каннон, 2001. – 739-742 с.
3. Цивільний кодекс України: Офіційний текст. –К.: Кондор, 2003. - 105 с.
4. Уголовный кодекс Российской Федерации. –М.: «Экзамен», 2002. - 59 с.
5. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. С нем. –М.: ИКД „Зерцало-М”, 2001. – 141 с.
6. Уголовный кодекс Испании. Под ред. и предесл. доктора юр. наук, професора Н.Ф. Кузнецовой. – М.: Издательство ЗЕРЦАЛО, 1998. - 78-79 с.
7. Уголовный кодекс СССР: Науч.-практ. комент. / Н.Ф. Антонов, М.И. Бажанов, Ф.Г. Бурчак и др. – К.: Политиздат России, 1987. – 644 с.
8. М.І. Коржанський, В.А. Мисливий „Кваліфікація автотранспортних злочинів”. –К.: Правова думка, -1996р., - 52-53 с.
9. Егоров В.И. Ответственность за угон автомототранспортных средств по советскому уголовному праву. –М., - 1997.
10. Закон по борьбе с угоном автомобилей в США. // Борьба с преступностью за рубежом. –М., - 1993 р. - №3 – 15-17 с.
11. М.И. Коржанський « Кваліфікація злочинів» -К. - 1998р.
12. П.В. Замосковцев, А.И. Коробеев « Квалификация транспорт-
ньіх преступлений органами внутренних дел». Учебное посо-
бие . Хабаровск 1988г.
13. М.И. Коржанський, В.А. Мисливий « Кваліфікація автотранспортних злочинів». Київ 1996р.
14. Б.А. Куринов «Автотранспортные преступления», М.: А.С.М. -1976 г.
15. Право України №5 1998р. Іванов Ю. «Місце незаконне заволодіння транспортними в кримінальному законодавстві на сучасному етапі».
16. Наказ МВС України від 3 вересня 1992 року N 539 "Про додаткові заходи по виконанню наказу МВС України від 28 липня 1992 року N 473 "Про серйозні недоліки і заходи щодо вдосконалення боротьби з крадіжками і угонами автомототранспорту".
17. Наказ МВС України від 15 липня 1993 року N 488 «Про створення дорожньої міліції на автомагістралях”.
18. Правила дорожнього руху: Офіційне видання. –К.: А.С.К., 2002. – с. 6-7
19. Звіт Міністерства внутрішніх справ України перед українським народом. /// Мережа Інтернет. http://mvsinfo.gov.ua/official/2002/zvit10years.html