Розглянемо основні види фінансової політики як способи формування і контролю фінансової системи.
Види фінансової політики і механізми її реалізації
Необхідність у розробці і систематичному проведенні фінансової політики виникла з розвитком капіталізму. Безпосередній поштовх до створення і реалізації програм фінансової політики дала економічна криза 1929-1933, яка поставила під сумнів здатність ринкової системи до саморегулювання без активного втручання держави до економічного життя. В 30-40 роки завдання фінансової політики переважно зводились до послаблення впливу криз перевиробництва на економіку, підтримання високої господарчої активності та розширення купівельного попиту. До 60-их років цей акцент змістився, і головним її завданням стає досягнення високої зайнятості та стимулювання збільшення темпів економічного зростання. З 70-их років включаючи сучасну фінансову політику, пріоритетним напрямком стала боротьба з інфляцією в сукупності з попередніми задачами : забезпеченням високої зайнятості, стимулюванням економічного зростання, вирівнюванням платіжного балансу тощо.
Виходячи із завдань, поставлених перед фінансовою політикою, провідні економісти ділять її на три види : політика економічного зростання, політика стабілізації і політика обмеження ділової активності.
Перед першою, тобто політикою економічного зростання, розуміють систему фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичних об’ємів валового національного продукту і підвищення рівня зайнятості. Ця стимулююча фінансова політика включає в себе збільшення державних видатків, зменшення податкового тягаря.
Іншими словами, якщо зараз є збалансований бюджет, фінансова політика повинна рухатися у напрямку бюджетного дефіциту в період спаду або депресії.
Якщо ж уряд використовує заходи фіскальної політики і політик державних видатків, намагаючись втримати об’єм випуску продукції на його типовому для даної країни рівні і підтримати стабільність цін, то вважається, що держава проводить політику стабілізації. При цьому невірним було б вважати, що політика стабілізації замінює стимулюючу і стримуючу фінансову політику в їх прагненні до вирівнювання економічної ситуації в країні, оскільки між даними поняттями існують певні відмінності. Наприклад, політика економічного зростання може проводитись державою і в період, коли властивий країні об’єм виробництва вже перевищено, і виробництво тяжіє до його потенціального рівня, в той час як стабілізаційна політика не має права переслідувати такі цілі.
В свою чергу політика обмеження ділової активності навпаки спрямована на зменшення реального об’єму ВВП у порівнянні з його потенційним рівнем, і застосовується урядом в період або буму з метою уникнути кризи перевиробництва, та інфляції, яка виникає разом з надлишковим попитом.
Стримуюча політика передбачає :
- зменшення урядових видатків;
- збільшення податків;
Інакше кажучи, фінансова політика повинна орієнтуватися на позитивне сальдо державного бюджету, якщо перед економікою стоїть завдання контролю над інфляцією.
Розглянемо механізми впливу фінансової політики на господарство країни.
Реалізація фінансової політики провадиться в три етапи :
1. Відпрацювання науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів, яке формується на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив вдосконалення виробництва і стану вимог населення.
2. Визначення основних напрямків використання фінансів в перспективі і на поточний період, тобто відпрацювання стратегії і тактики фінансової політики. Тут враховуються можливості росту і падіння фінансових ресурсів, а також зовнішні і внутрішні політико-економічні фактори.
3. Безпосередньо виконання практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.
Звичайно, прямий вплив фінансової політики на економіку починається тільки на третьому етапі, але він визначається змістом двох попередніх кроків.
Відомо, що існує два види фінансової політики :
а) дискреційна політика або політика, яка проводиться безпосередньо урядом;
б) недискреційна фінансова політика, або політика вбудованих стабілізаторів.
Описаний вище спосіб реалізації фінансової політики, безперечно стосується першого його типу. Для другого типу він буде абсолютно неправильним, що пояснюється його особливостями.
Під не дискреційною політикою розуміють ряд здібностей податкової системи до самостійної стабілізації, тобто деякі її особливості, які дозволяють регулювати економічну діяльність в країні без безпосереднього втручання яких-небудь керівних органів.
Окрім податкового є декілька інших стабілізаторів, які разом врівноважують економічну систему країни.
Обидві фінансові політики, мають ряд своїх недоліків. Застосування тієї або іншої супроводжується соціальними, політичними, економічними бар’єрам, оскільки за їх прийняттям стоїть розробка, обговорення, затвердження рішення законодавчим органом країни.
Підводячи підсумок, хотілося б підкреслити, що у будь-якому випадку держава, маючи можливість застосовувати всі елементи фінансової політики, має потужний інструмент, який дозволяє досить ефективно боротися з будь-якими труднощами, які б не переслідували перехідні економіки. Важливим є об’єктивність використання методів регулювання.
Список використаної літератури
1. Степанкова Т.М., Фінанси в умовах перехідної економіки// Фінанси України. 1998, №2.
2. Башнянин Г.І. Фінансові системи в економіці держави// Фінанси України, 1999, №2.
3. Вовчак О.Д. Роль банків в економіці України// Фінанси України, 1999.№10.
4. Ващишин А.М., Яремко Л.А., Фінансова система і соціально-економічна стабільність, // Фінанси України, 1999.№10.
5. Опарін В.М. Фінансова система: теоретичні засади і практичні аспекти в Україні// Фінанси України, 1998.№2.