Такий же принцип діяв і в США та Австралії.[40] "Держава загального добробуту" ґрунтувалася, на відміну від Закону про бідність, на принципі, що передбачав соціальний захист усіх громадян, а не лише найбідніших. По закінченні війни такі західноєвропейські країни, як Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Норвегія, Швеція та Югославія, а пізніше — Канада та Австралія, значно вдосконалили свої системи соціального страхування, хоча відмінності між до- і повоєнним періодами в них були менші, ніж у Великобританії.
Німецька модель соціального захисту сформувалася на ідеях Бісмарка[41], що передбачали тісний зв'язок соціального страхування та ринку праці, активну участь в економічних процесах як шлях до заможності. У Франції головна мета політики визначалась як суттєве поширення солідарності. Французька стратегія нині домінує в концепціях Європейського Союзу. Таким чином, сучасні системи соціального захисту сформувались у 40-і XX ст. Після Другої світової війни прийшло й розуміння того, що міжнародне співтовариство не може залишатися байдужим, якщо в якійсь країні правам людини загрожує небезпека. Широке визнання здобула необхідність оформлення норм міжнародної поведінки у форму прав. У 1948 було прийнято Загальну декларацію прав людини. У цьому документі вперше зведено ідеї, які є спільними для багатьох політичних, культурних та релігійних традицій. Декларація об'єднала основні права та свободи всіх людей, у т. ч. громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні. Наступний важливий етап — прийняття у 1966 Міжнародного пакту про соціальні та економічні права, який набирав чинності через 10 років (1976). Друга половина XX ст. ознаменувалася швидкою зміною поглядів на роль держави у наданні соціальної допомоги. У тезах це можна викласти таким чином: концепція "держави загального добробуту"; зневіра у "державі загального добробуту" — у спроможності бюрократичних організацій розв'язувати соціальні проблеми; поява недержавних (неприбуткових, некомерційних, волонтерських організацій), їхніми перевагами проголошувалося те, що вони гнучкіші, дешеві, спеціалізовані та неформальні; ідеологія "правого крила" (М. Тетчер, Р. Рейган)— роль уряду в соціальній політиці повинна постійно зменшуватися, це пов'язано не з коштами, а з переконаннями, що коли весь час допомагати людям, вони стануть залежними; комунікаційні ідеї (американський соціолог Е. Еціоні) — люди повинні об'єднувати зусилля у відродженні громади; антипрофесіоналізм — ніхто краще за вас не знає, як розв'язати вашу проблему; волонтерські організації, групи самодопомоги — найкращі представники від вас. Хоча розвиток поглядів на роль держави у забезпеченні соціального захисту в різних країнах був дещо відмінним, однак можна твердити проспільні тенденції в розвитку державнихсистем соціального захисту. Напр., П. Спікер у своїй книзі "Соціальна політика:теми і підходи" поєднує ці погляди і пропонує пояснення спільних тенденцій надвох теоріях: теорії конвергенції і теоріїкриз.[42]
Як бачимо, питання соціального захисту населення хвилює людей. На сьогоднішній день вагомий внесок до розробки провідних проблем соціальної політики та економічних основ соціального захисту населення, удосконалення його механізмів здійснили вчені дальнього зарубіжжя: Людвиг Ерхард, Ламперт Хайнц, Аксель Зіденберг, Лутц Хоффман (Німеччина), які запропонували засади соціальне орієнтованої моделі розвитку суспільства, соціальної ринкової економіки та узагальнили міжнародний досвід економічних реформ. Шведським фахівцем Гунаром Мюрдалем обґрунтовані провідні напрямки діяльності держави стосовно створення дійової ефективної системи соціального захисту населення.
Вченими деяких зарубіжних країн досліджені пріоритети і принципи соціального захисту населення (А.Рай-кевич — Польща, А.Фокслі, Е.Денісон — США, П.А.Самюельсон, В.Д.Нортгауз, І.Глесон — Велика Британія). Дослідження проблем соціального забезпечення здійснили Оллі Кантас, Велі Маті Рітакаліо (Фінляндія), а методичних аспектів соціального захисту — Д.Лаусон (Австралія) та багато інших.[43]
1.4. Моделі соціального захисту населення зарубіжних країн.
Незважаючи на істотні відмінності в соціально-економічній та політичній ситуації в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки, зарубіжний досвід соціальної політики має певне значення у формуванні ефективної моделі соціального захисту населення України. Цінність цього досвіду полягає у наступних положеннях:
- приділеній великої уваги питанням соціальної політики та відпрацюванню оптимальних форм, методів і механізму соціального захисту різних верств населення;
- профілактичній спрямованості підходів боротьби з бідністю та реальності діючих систем соціального захисту населення;
- побудові механізму соціального захисту населення з урахуванням системоутворюючого фактора, втіленого у сукупності суспільних цілей та інтересів громадян;
- реалізації соціальних програм на основі застосування їх належного наукового забезпечення, соціальної експертизи і моніторингу;
- перенесенні акцентів у вирішенні проблем соціального захисту з центральних державних структур на регіональні, підвищенні ролі недержавних громадських організацій у реформуванні системи соціального захисту населення;
- використанні в системі соціального захисту найбільш ефективних його форм та методів, раціонального співвідношення адресності і безадресності з урахуванням матеріального становища особи, сім'ї, окремих соціальних груп населення.
У сучасний період соціальна орієнтація ринку передбачає включення у його механізм спеціальної системи соціального захисту населення. В залежності від критеріїв побудови системи соціального захисту шведським дослідником Еспрінгом-Андерсеном усі промислове розвинені країни розподілені на Декілька типів.
Для першого — ліберального типу характерне те, що соціальний захист відокремлений від вільного ринку і обмежується захистом осіб, які позбавлені певних доходів. Друга — консервативна модель соціального захисту розглядається як класичний варіант соціального страхування, який враховує трудовий внесок людини. Для третьої моделі характерний зрівняльний підхід, коли допомога населенню надається незалежно від наявності інших доходів.
Слід зазначити, що результативність моделей соціального захисту населення визначається, перш за все, здійснюваною державою соціальною політикою. На думку вченого, політика, колишнього канцлера ФРН Людвіга Ерхарда, соціальна політика — це політика не для мільйонерів, а політика для мільйонів[44]. В умовах соціальної орієнтації ринку — це посилення державного регулювання всіх сфер суспільства, і перш за все його економічної основи. Саме при Ерхарді у широкий науковий обіг увійшов термін «соціальна держава» у протилежність державі монетаристського типу. На відміну від монетаризму соціальна держава регулює суспільні процеси, у тому числі й ринок, здійснює соціальну політику в інтересах більшості народу. Отже, при такій моделі підсилюється вплив держави на механізм функціонування ринку шляхом різнобокої та взаємопов'язаної соціально-економічпої, валютно-фінансової, науково-технічної, інвестиційної та екологічної політики, що забезпечує необхідний розвиток виробництва та вирішення соціальних проблем суспільства. Стосовно такої моделі перевага віддається так званому індикативному плануванню, що передбачає встановлення замість директивних показників певних індикативних показників і параметрів. Але держава не має право обіцяти населенню неможливого. Прийняття соціальної програми базується на проектах фінансового, матеріального, організаційного, кадрового забезпечення[45].