Система соціального захисту в Україні (стр. 5 из 23)
В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.
Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту. Їх призначення:
¨ нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;
¨ пом’якшення соціальної напруги;
¨ забезпечення м’якої адаптації суспільних структур.
Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:
- системної, соціально-економічної трансформації;
- структурної перебудови;
- виходу на новий щабель економічного розвитку;
- переходу до нового рівня цивілізації.[35]
-
Джерело: Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – С. 33.
Рис. 1.5. Етапи формування та реалізації соціальної політики
Цілі соціальної політики перехідного періоду:
- наповнення реформ соціальним змістом;
- розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;
- активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
- забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;
- створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;
- стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;
- забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;
- гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності.
1.3. Проблема соціального захисту
в концепціях провідних економічних школах.
Економічна наука має глибокі історичні корені. Система соціального захисту населення розглядалася з давніх давен і мала вагомий вплив на розвиток держави.
У різні часи в різних країнах по-різному визначали роль держави у забезпеченні добробуту її громадян, тобто у забезпечені соціальної функції держави. Центральною постатю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій (551-479 pp. до н. е.) У своїх поглядах обґрунтував необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх «Вищестоящих».
Держава, на думку Конфуція, повинна копіювати сімю. Розглядав сім'ю як модель держави. Керівник, правитель — «батько народу»; підлеглі, народ - «його діти». Він зобов'язаний піклуватися про їх добробут, наставляти та виховувати (у китайській мові слово "держава" складається з двох ієрогліфів: "го" — держава і "цзя" — сім'я, держава-сім'я)[36].
Але вже в IV-III ст. до н. е. в Китаї виникла протилежна течія політичної думки — легізм, представники якої обстоювали ідею, що держава повинна забезпечувати інтереси правителя, а не його підданих. Народ — засіб у руках правителя, а не мета його політики. Засновник легізму Шан Яна (390-338 pp. до н. е.) стверджував: "Слабкий народ— міцна держава, міцна держава — слабкий народ. Ослаблення народу— головне завдання держави".
У Давній Греції основною формою соціально-економічної і політичної організації суспільного життя був поліс (polis) — місто-держава. Державні й суспільні справи в ньому називали "політикою" (від грец. politika— справи держави, суспільства). Термін "політика" пов'язують з назвою трактату Аристотеля (384-322 pp. до н. е.) "Політика", в якому він розглядав основи організації та діяльності держави і політичної влади. Аристотель вважав, що мета політики — забезпечення "найбільшого добробуту" громадян поліса.
Окремі види соціальних програм, що реалізовувалися церквою і місцевими урядами, існували в різні часи у багатьох країнах. У Київській Русі князь Володимир Статутом (996) доручив духовенству громадську опіку, об'єктами якої були "старі жінки, удовиці... прочанки, старці... лікарні і їхні лікарі, пустельники, богомільниці". Статутом було визначено обов'язок сплачувати десятину доходу на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і будинків для подорожніх. Окрім того, засновувалися училища для дітей шляхетних, середнього стану та бідних, богадільні та будинки для подорожніх. Ці перші кроки державної регламентації були пов'язані з християнськими уявленнями про Існування людини в громаді. Тому увага передусім зверталася на сирітство, бідність, інвалідність. У XIII ст. у м. Дубровнику було проголошено програму страхування здоров'я способом внесків.
Кінець XVII — початок XVIII ст. позначений виникненням класичного ліберально-демократичного напряму політичної думки, біля витоків якого стояв англієць Джон Локк (1631-1740). Основні ідеї цього напряму такі: мета держави — захищати та зберігати власність членів суспільства, їх безпеку, захищати основні права людини, її особисті інтереси та індивідуальні свободи. Що за своєю суттю є близьктм до теперішнього поняття соціального захисту населення.[37]
В Україні у козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми, церкви протягом багатьох століть підтримували школи для дітей бідняків. У Росії наприкінці XVIII ст. починає оформлюватися державна структура допомоги. У багатьох губерніях було видано накази про громадську опіку здійснювану місцевими закладами підтримки та захисту, розвивалося світське законодавство у сфері громадської опіки та приватної благодійності. Місцеві уряди в країнах Європи та їх колоніях організовували програми допомоги бідним та елементарного догляду за здоров'ям.
У XIX — на початку XX ст. на території Російської імперії хоч і здійснювалися певні державні заходи стосовно окремих категорій громадян або окремих випадків, зокрема стосовно сімей, що постраждали внаслідок війни 1812 року або пожежі, це більше скидалося на державну благодійність, оскільки в чинному законодавстві того часу, зокрема у Статуті про громадську опіку (Устав общественного призрения), не визначалися ні категорії осіб, над якими повинна встановлюватися громадська опіка, ні її межі. Соціальна допомога переважно організовувалася за територіальним принципом. Основні інститути громадської опіки знаходилися при земських, сільських, міських, церковнопарафіяльних територіальних одиницях. Це були автономні системи допомоги, значною мірою відмінні в різних губерніях. Напр., у Чернігівському губернському земстві обов'язкова громадська опіка здійснювалася стосовно: 1) душевнохворих; 2) нужденних, які не мали змоги прогодувати себе заробітком через ма-лолітство, старість або хворобу і були покинуті родичами (підкидьків, сиріт, хворих, калік, хроніків і престарілих); 3) сімей, які потерпали внаслідок хвороби годувальника; 4) алкоголіків.
Одеське міське громадське управління наполягало на заснуванні робітних будинків з примусовою працею для жебраків і нероб, які прямували у великі міста, але водночас визнавало за необхідне опіку розумово неповноцінних та епілептиків.
Київське губернське земство висловлювалося проти обов'язкової опіки, посилаючись на брак земських коштів і нате, що встановлення таких обов'язків гальмуватиме діяльність органів громадської опіки.
У Німеччині та Великобританії уXIX ст. прикладами державноговтручання були заходи з охорони здоров'я,державні освітні заходи, прийняття закону про бідність. Намір створити у другійполовині XIX ст. соціальний захист чимало авторів приписують Бісмарку. Багато інших країн Європи, в т. ч. скандинавських, звернули на цю проблемупильну увагу. На межі ХІХ-ХХ ст. виникли перші теоретичні концепції соціального захисту. А поступово було обґрунтовано теоретично, що соціальна політики – його складова. Було створено Союз соціальної політики (м. Ейзенах, Німеччина),члени якого виступали за соціальні реформи, проголошуючи основними цілями соціальної політики поліпшення умовжиття людей і запобігання революційним потрясінням. У літературі наголошується, що формування соціальної політики було зумовлене необхідністю долати соціальні наслідки проблем, якісупроводжували пізню стадію промислової революції та розвиток економіки:тривалі економічні спади, голод, популяційні переміщення, етнічні та національні конфлікти, існування дитячої праці,неконтрольовані спалахи інфекційниххвороб, а також війни, жертви і вдовияких потребували організованого догляду і компенсації за втрачене здоров'я,економічної підтримки. На початку XX ст. безробіття, спричинене економічними спадами, виробничий травматизм прискорили створення робітничих орга- нізацій для самозахисту від загрози безробіття, хвороб і експлуатації. Серед перших форм соціального захисту і програм, запроваджених у першій половині XX ст., — пільги для травмованих працівників, удів і старих людей, базові рівні захисту умов праці та колективні програми компенсації травмованим робітникам або їхнім сім'ям. Нерідко програми соціального страхування робітників впроваджувалися з ініціативи працедавців, які під час судових розглядів прагнули зменшити свою відповідальність за поранення чи смерть робітника на робочому місці. Однак ці програми були обмежені й значною мірою відмінні в різних країнах і професійних групах.
Розвиток соціальної політики пов'язаний з переходом від окремих актівдержавної та громадської благодійної допомоги нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місцевих систем соціальної допомоги. Більшість дослідників соціальної політики часом її виникнення вважає XX ст. — початок більш-менш регулярної діяльності уряду щодо забезпечення захисту своїх громадян і створення системи соціального захисту, яка б охоплювала програми захисту різноманітних груп населення від різних ризиків. Кардинальними подіями в історії соціальної політики стали Велика депресія 1930-х і Друга світова війна. Депресія показала недосконалість тогочасних обмежених програм страхування від безробіття. Місцеві програми соціальної допомоги також не забезпечували гарантії прибутків. До кінця 30-х країни, які не мали програм страхування безробіття, розглянули можливість їх запровадження або включення до програм соціального захисту. Поширювалися погляди щодо підвищення ролі уряду в забезпеченні соціального захисту. Популярним був соціальний захист як концепція, що охоплює всі програми гарантії прибутків, так само, як і страхування здоров'я. Одні із перших прикладів його застосування — Акт про соціальний захист (1935) у США, законодавство про соціальний захист у Новій Зеландії (1938). Істотний внесок у становлення та розвиток державної соціальної політики вніс В. Беверідж.[38] У 1942р. він, як Голова Комітету соціального страхування та союзних служб, запропонував запровадити у Великобританії систему соціального захисту, яка б передбачала страхування безробіття, непрацездатності, пенсій після виходу у відставку, медичної допомоги, видатків на поховання, грошової допомоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Йшлося про те, що внески на соціальне страхування повинні сплачувати працівники, працедавці, самозайняті особи і безробітні, а допомога на дітей має виплачуватись із загальних річних доходів, що означатиме визнання суспільної відповідальності за їх добробут. Рекомендації також охоплювали національну службу здоров'я і програми реабілітації. Протягом трьох повоєнних років ці пропозиції було закріплено законодавче, попри те, що рівень виплат не досягав рекомендованої суми, визначеної як прожитковий мінімум. Саміпропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї "держави загального добробуту" (Welfare State), згідно з якою "над людиною має бути встановлена опіка від колиски до труни". "Держава загального добробуту" — не лише термін, який визначає спосіб організації системи, а й нормативне поняття. Це ідеал, де отримання послуг є правом кожного громадянина. У Великобританії розуміння цього прийшло через контраст із Законом про бідність (1834), який надавав підтримку тільки найбіднішим.[39]