Поставлене завдання вимагає усвідомлення наявних активів, що можуть бути покладені у підвалини такого партнерства та визначення напрямів їхнього ефективного використання.
Важливо пам’ятати, що “стратегічне партнерство” між державами може виникнути на підґрунті несуперечності їхніх базових стратегічних інтересів, а послідовна реалізація партнерами намічених напрямів діяльності у життєво важливих для них вимірах національної безпеки є взаємовигідною та спрямовується на досягнення основних цілей, які вони ставлять перед собою на конкретний, визначений термін. У цьому зв’язку слід зауважити, що не тільки Україна, але й увесь пострадянський простір не належить до пріоритетів поточної стратегії США. Це пояснюється двома причинами.
По-перше, характерною особливістю стилю адміністрації президента Дж. Буша є те, що усі її наявні ресурси зосереджуються на вирішенні не більше як однієї-двох проблем, що визнані найактуальнішими. До таких сьогодні віднесені міжнародний тероризм і країни-ізгої, першою серед яких був визначений Ірак.
По-друге, вважається, що успішна реалізація завдання ядерного роззброєння трьох ядерних спадкоємців колишнього СРСР - України, Казахстану і Білорусі - та зміцнення за допомогою США системи забезпечення безпеки і фізичного захисту ракетно-ядерного арсеналу РФ дозволили викреслити цей простір з переліку джерел найбільших небезпек і загроз стабільності.
Проте викладене не означає втрату з боку США зацікавленості у пострадянському мегарегіоні взагалі. Передусім американські інтереси щільно прив’язані до зазначеного вище основного завдання адміністрації - боротьби з тероризмом. Тому не дивно, що особливої уваги Білого дому на пострадянському просторі стрімко набули регіони Центральної Азії й Кавказу. Невипадково єдиною пострадянською країною, стратегічне партнерство якої із США зафіксоване документально, є Узбекистан. (У березні 2002 р. США та Узбекистан домовилися про стратегічне партнерство: Сполучені Штати зобов’язалися надати Ташкенту загальні гарантії безпеки. Зокрема передбачаються консультації з узбецькою стороною “за невідкладною потребою” стосовно зовнішніх загроз узбецькій безпеці. Сторони зобов’язуються інтенсифікувати військове співробітництво, включаючи “переоснащення збройних сил Узбекистану”. Примітно, що при цьому до Ташкента висунуті вимоги щодо “інтенсифікації демократичних трансформацій” та забезпечення свободи преси.)
Невдала політика Російської Федерації під час загострення ситуації навколо Іраку та бойових дій у цій країні спричинила втрату довіри до Москви з боку Вашингтона, що матиме далекосяжні наслідки для американсько-російських відносин і політики США щодо пострадянського простору взагалі. Зокрема йдеться про таке.
На відміну від російського напряму американської зовнішньої політики, якому притаманна виразна автономія завдань, український вектор міцно прив’язаний до європейського контексту. Передусім це стосується проблем європейської безпеки та стабільності, для яких ця велика, за європейськими вимірами, країна має бути не загрозою, а чинником зміцнення. За американським геополітичним проектом, Європа має бути єдиним, стабільним континентом.
Відтак зрозуміло, що в цьому проекті немає місця потенційним джерелам небезпек - штучним лініям поділу, державному егоїзму та ворожнечі, неузгодженості оборонних завдань тощо. Тому зацікавленість США в повномасштабній участі України в провідних європейських та євроатлантичних інституціях - передусім ЄС і НАТО — є природною, а їх готовність сприяти руху Києва в європейському напрямі не викликає сумнівів у щирості.
З огляду на зазначену стратегію, США зацікавлені у наступному:
•утвердження в Україні демократії та ринкової економіки західного зразка;
•готовності Києва посісти відповідне місце в системі забезпечення регіональної безпеки;
•спроможності України до надійного партнерства у глобальній справі боротьби з тероризмом, очолюваній Сполученими Штатами.
Шанси України увійти до кола стратегічних партнерів США значно зростуть, якщо вона зможе посісти чільне місце у перспективних проектах транспортування каспійських вуглеводнів до Європи.
По-третє, загалом сприятливий для України новий політичний клімат, що створюється у зв’язку із покращенням українсько-американських взаємин, дає можливість вирішити деякі проблеми українсько-російських відносин на користь України.
Зрозуміло, що пріоритетні завдання розвитку українсько-американської взаємодії не обмежуються викладеними вище, їх значно більше. Але головне полягає в тому, що вони добре узгоджуються зі стратегією США щодо України, метою якої, як зазначив вже згаданий новий посол США в Україні Дж. Гербст, є “забезпечення інтеграції України до Євроатлантичної співдружності”.
5. Україна — Російська Федерація:
проблеми взаємодії в сучасних умовах
Українсько-російські відносини мають усі підстави стати чи не головною інтригою для європейської політики початку століття. Чи спроможна Україна виконати стратегічне завдання повномасштабної інтеграції до Європи, не тільки не загострюючи при цьому відносини з РФ, а навпаки, зближуючись з останньою? Відсутність конфлікту між двома країнами для європейців не просто бажана: за інших умов євроукраїнський проект не матиме шансів на реалізацію.
Водночас надмірне зближення між Москвою та Києвом також не відповідає ні національним інтересам України, ні стратегічним розрахункам Заходу. Отже, українська зовнішня політика на цьому векторі вимушена балансувати на тонкій межі можливостей, що вимагатиме від неї ювелірної вивіреності та справжнього мистецтва компромісу.
Підґрунтям сучасних українсько-російських міждержавних взаємин є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 1997 року. До інших визначальних міждержавних документів можна віднести Угоду про економічне і культурне співробітництво на період до 2007 року, Угоду про суходільну ділянку українсько-російського міждержавного кордону, а також три угоди про умови перебування і функціонування в Україні Чорноморського флоту РФ.
Офіційні політичні оцінки стану міждержавних відносин з обох сторін практично не відрізняються. Так, здобутками українсько-російської міждержавної взаємодії за перше півріччя 2003 р. можна вважати наступне:
•узгодження позицій стосовно Угоди про створення Єдиного економічного простору за участю РФ, Білорусі, Казахстану, України та Організації регіональної інтеграції (ЄЕП-ОРІ);
•ухвалення Угоди про суходільну ділянку міждержавного кордону та Угоди про екологічне відродження басейну Дніпра;
•заходи, пов’язані з проведенням “Року Російської Федерації в Україні”;
•розробка концепції створення Міжнародного газотранспортного консорціуму (МГТК);
•стимулювання розвитку військово-технічної співпраці;
•інтенсифікація міжпарламентських зв’язків та співробітництва в галузі юстиції.
Аналіз стану українсько-російських торговельних відносин протягом 2000-2002 рр. також дає підстави для висновку щодо їхнього пожвавлення. Зокрема у січні-квітні 2003 р. експорт українських товарів до РФ збільшився на 26,6 % порівняно з аналогічним періодом 2002 р., а імпорт - на 43,3 %. Серед країн СНД Російська Федерація залишається для України основним партнером на ринку послуг - на неї припадає 95,2 %, що складає 55,3 % загального обсягу українського експорту послуг.
У поточному році активізувалося політико-економічне і військово-технічне співробітництво між країнами, проголошено амбітні плани поглиблення інтеграційних процесів. Втім, залишається нерозв’язаною низка проблем, які негативним чином позначаються на стані національної безпеки України. Зокрема неоформленість міждержавного кордону, питання створення Єдиного економічного простору та Міжнародного газотранспортного консорціуму тощо.
Україна знаходиться у сфері впливу одразу двох інтеграційних зон — європейської та російської (євразійської). У європейській головними об’єднуючими чинниками є розвиток взаємодоповнюючого політичного, економічного і безпекового співробітництва. Євразійська формується єдиним центром - Москвою, тому природно, що головним завданням виступає забезпечення російських національних інтересів, передусім - запобігання дезінтеграційним процесам в самій РФ, створення преференційних умов російському капіталу на просторі СНД і утворення воєнно-політичного союзу. (У нещодавній публікації В. Третьякова, відомого наближеністю до російського політичного керівництва, завдання сформульовано абсолютно однозначно: “Наша держава (РФ. - Авт.) повинна докласти усіх зусиль щодо відновлення щонайменше на конфедеративній основі Великої Росії у складі України, Білорусі, Казахстану й Росії. Сьогодні ми маємо, можливо, останній унікальний шанс досягти цього.) Зазначене, за усієї зацікавленості України у збереженні стабільності на території сусідньої держави й на пострадянському просторі в цілому, не може відповідати її національним інтересам. Відтак Україна ідентифікує себе складовою європейського об’єднуючого процесу, а її стратегічні завдання мають чимало принципових відмінностей від російських стратегічних настанов.