До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сфері воєнної безпеки варто віднести виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансу сил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа пріоритетних інтересів безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Україною заходів воєнної довіри і відкритості у воєнній сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, що зафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО.
Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересів НАТО у воєнній сфері безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнародна безпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково важливе геостратегічне положення, Україна більш за інші країни здатна впливати на стан безпеки в Центральній та Східній Європі.
Проте головні інтереси Альянсу, пов’язані з Україною, зосереджені не у воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площині політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням західної європейської цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. За суттю вони полягають у заповненні вакууму, що утворився внаслідок краху комуністичної ідеології у країнах колишнього соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів зрештою має ввести нові, незміцнілі демократії, що постали на посткомуністичному просторі, в євроатлантичне співтовариство. Виходячи з визначальної ролі політичної функції Альянсу, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги: вони є насамперед політичними, а вже потім - військовими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова демократичного суспільства в державі та встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Отже, намір України вступити до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне суспільство.
З наближенням НАТО до кордонів України значущість країни для Альянсу зростає. Йдеться насамперед про геополітичний вимір. Поза Україною неможливе завершення політичного оформлення Європи. Тому за другою хвилею буде третя і, очевидно, остання хвиля розширення НАТО. І в цьому русі Україна відіграватиме значно більшу роль для НАТО, ніж усі сім країн другої хвилі розширення НАТО. У процесі розширення Україна набуває для НАТО надзвичайно важливого геостратегічного значення. Якщо приєднання країн Балтії до НАТО означає завершення формування північно-східного флангу НАТО, то вступ України до НАТО означатиме завершення формування південно-східного флангу Альянсу. Членство Туреччини, Болгарії і Румунії в НАТО без України не вирішує проблему контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ [9].
Геостратегічна важливість членства України в НАТО визначається також російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом, оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в Європі. У цьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної концепції - домінування в близькому зарубіжжі. Така політика Росії є певним викликом для безпеки і стабільності нової політичної Європи. Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задля економічного зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. За такого розкладу без України Росія позбавляється необхідного геостратегічного маневру, отже, опиняється в ситуації геостратегічної незавершеності, що унеможливлює її відтворення як геополітичної потуги в Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічних зв’язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з НАТО з точки зору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває винятково важливого значення для НАТО як з погляду оборони його нових членів, так і з точки зору збереження євроатлантичного партнерства.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України розпочати процес, кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави доленосне значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень. Членство в НАТО вирішує багато важливих для майбутнього України як незалежної суверенної європейської держави питань.
1. Надає міцні гарантії її національної безпеки, територіальної цілісності та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнути тих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки впоратися неспроможна.
2. Зміцнює національну обороноздатність країни, змушуючи її приводити свої збройні сили у відповідність до сучасних стандартів.
3. Сприятиме залученню високих технологій в оборонну промисловість та повнішій реалізації науково-технічного потенціалу нашої країни.
4. Посилює внутрішньополітичну та соціальну стабільність країни, оскільки країни НАТО є світовими лідерами у забезпеченні соціально-економічних та соціально-політичних стандартів.
5. Створює сприятливі політичні передумови для залучення потужних західних інвестицій в економіку країн-членів Альянсу.
6. Сприятиме консолідації суспільства, зміцненню демократії, утвердженню верховенства права та захисту прав людини.
7. Дозволяє Україні вийти зі сфери геополітичного домінування Росії і досягти зі своєю північно-східною сусідкою рівноправних відносин.
8. Створює також вагомі передумови інтеграції в європейську спільноту, його політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.
9. Сприятиме підвищенню міжнародного авторитету України, активнішій участі в загальноєвропейських процесах, посиленню ролі в зміцненні стабільності та безпеки в Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.
Отже, приєднання до Альянсу - це проблема історичного вибору між європейською і євразійською циві-лізацією, між демократією і авторитаризмом. І цей історичний вибір має зробити кожна країна, розташована на Європейському континенті. Але вступ до НАТО для України потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щоб досягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.
Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництва з цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепції відносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництва до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна – НАТО”. Наступний важливий крок — це прийняття політичної Декларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступу до НАТО.
4. Пріоритети українсько– американських взаємин
Від самого початку новітньої історії незалежності Української держави розвиток взаємин із Сполученими Штатами Америки міцно утримує місце одного з зовнішньополітичних пріоритетів. У базовому документі — “Основних напрямах зовнішньої політики України”, — ухваленому Верховною Радою 2 липня 1993 р., зазначено: “Особливе значення для України мають відносини із Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій”. Як свідчить аналіз, українська дипломатія на американському напрямі послідовно діяла у повній відповідності до цієї настанови.
Так, під час державного візиту до США у листопаді 1994 р. Президента України Л. Кучми лідерами двох держав було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, чим відкрито шлях до повномасштабного міждержавного співробітництва в політичній, економічній, науково-технічній, гуманітарній та інших галузях. Відтак цю подію можна вважати початком якісно нового етапу українсько-американських відносин: вже у вересні 1996 р., під час робочого візиту до США Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, сторони констатували вихід українсько-американських взаємин на рівень стратегічного партнерства. Цю констатацію було підкріплено оголошенням про створення Українсько-американської міждержавної комісії на чолі з Президентом України Л. Кучмою та віце-президентом США А. Ґором (“комісія Кучма-Гор”).
На початку червня 2000 р. відбувся офіційний візит в Україну президента США У. Клінтона, який став демонстрацією зміцнення відносин стратегічного партнерства між Україною та США: президентами було ухвалено Спільну заяву, зміст якої зобов’язував сторони до поглиблення цих відносин. Протягом зазначеного періоду була напрацьована солідна юридично-правова база українсько-американських відносин: вона складається з більш ніж сотні документів різного рівня (міждержавного, міжурядового, міжвідомчого) та змісту (галузі економічна, торговельна, енергетична, екології, культури, науки та технологій, транспортна, безпеки, військова тощо).
На жаль, у 2002 р. була втрачена динаміка українсько-американських взаємин, які взагалі зазнали неабияких випробувань, спричинених так званою “кольчужною справою”. Обидві сторони досить швидко зрозуміли необхідність якнайшвидшого розблокування цієї ситуації, і вже наприкінці того ж року почався інтенсивний пошук шляхів виходу з неї. Відтак одним з пріоритетів української зовнішньої політики поточного року було визначено виправлення існуючих негативних тенденцій в українсько-американських відносинах і виведення їх на рівень усталеного стратегічного партнерства. У Зверненні до Верховної Ради України у зв’язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” Главою держави наголошується на особливому значенні “відновлення конструктивного діалогу зі Сполученими Штатами Америки, спрямованого на утвердження принципів стратегічного партнерства, розвиток відносин на засадах взаємоповаги, невтручання у внутрішні політичні процеси, усунення бар’єрів на шляху двосторонньої торгівлі та інвестицій”.