Отже, необхідне пряме і опосередковане регулювання ціп державними органами з урахуванням досвіду розвинутих країн.
Соціальна політика у перехідній економіці. Відсутність фінансової стабільності та збалансованості економіки, структурна криза й інші негаразди вимагають проведення науково обґрунтованої соціальної політики. Найважливішим її завданням в цей період є недопущення зниження життєвого рівня населення.
Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція (монетаризм). Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Тому впродовж перехідного періоду значно посилилось майнове розшарування, з'явився великий прошарок надлишкової робочої сили з вищою або середньою спеціальною освітою, катастрофічно зросли масштаби бідності тощо.
Щоб забезпечити соціальний захист, держава має у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, забезпечити механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.
Найчисленнішою групою, яка потребує захисту проголошеного в Конституції права на працю, є працездатне населення. Воно має бути забезпечене робочими місцями відповідно до набутих професій (спеціальностей), захищене від безробіття. Тому держава повинна активно здійснювати регулювання ринку робочої сили шляхом створення робочих місць, стимулювання підприємництва. Вирішальним чинником розв'язання цієї проблеми є збільшення державних інвестицій. Проте частка чистих інвестицій в Україні за 1999-2000 рр. скоротилась з 16,3% до 2,9%, що поряд з іншими чинниками призвело до зменшення зайнятості з 25,4 до 18,8 млн. осіб (за офіційними даними).
Насправді рівень безробіття, за підрахунками західних експертів, досягав у ці роки до 35% працездатного населення, при цьому не враховувались особи, що перебували у вимушених відпустках, тимчасово зайняті та ін. Внаслідокпожвавлення економіки у наступні роки рівень безробіття значно скоротився. Проблема безробіття в країні значною мірою вирішується шляхом вимушеної міграції майже 7 млн. осіб, які щороку переказують на батьківщину приблизно 7 млрд. дол.
Соціального захисту вимагають безробітні. Хоча у 2000—2003 рр. середній рівень допомоги по безробіттю підвищився і становив 118 грн. па місяць, проте він був у З рази менший від прожиткового мінімуму.
Певних соціальних гарантій в Україні потребує і частина зайнятого населення, яка одержує низьку заробітну плату. На початку 2004 р. майже половина з них отримувала заробітну плату, нижчу від прожиткового рівня.
Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій. В Україні наприкінці 1996 р. мінімальний розмір заробітної плати був 15 грн. на місяць, у 2003 р. — 185 грн. на місяць, що становить майже 60% прожиткового мінімуму, у 200-1 р. до листопада — 205 грн., а відтак — 262 грн.
У 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутність якої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованого пенсійного фонду трирівневої системи:
— солідарної, що забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання;
— накопичувальної, яка формується за рахунок обов'язкових страхових внесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можуть бути передані в спадщину, проте для отримання пенсій з цього фонду необхідно чекати 15—20 років;
— добровільної, розрахованої на людей похилого віку, які, отримуючи високі доходи, можуть робити додаткові внески па свої індивідуальні рахунки. Однак уряд для розрахунку пенсій маніпуляційно зменшив середньомісячну зарплату за 2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії. Тому пізніше урядом було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн., а відтак довести до 284 грн. Проте диференціація мінімальних і .максимальних пенсій становить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить про дискримінаційний характер пенсійної реформи. Крім того, приблизно 80% пенсіонерів до 2005 р. отримували однакову пенсію незалежно від трудового стажу та ін.
В Україні населення недостатньо забезпечене житлом: у 1986—1990 рр. щороку вводилося майже 20 млн. житлової площі, але ця проблема так і не була вирішена.
У 2003 р. в експлуатацію було здано 6,4 млн. м житла, в тому числі 3,9 млн. за кошти населення; на черзі перебувало 1,5 млн. сімей.
Отже, у перехідній економіці в Україні залишається низка невирішених гострих соціально-економічних проблем.
Такі проблеми існують і на мікрорівні — рівні підприємств.
Економічні закони — внутрішньо необхідні, стійкі, сутнісні зв'язки між економічними явищами, процесами, елементами економічних системи.
Економічні закони, як і закони природи, є об'єктивними. Однак вони відмінні від них тим, що виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, їхня дія не вічна. Економічні закони не є абсолютними, окремі люди і групи людей можуть у своїй економічній поведінці відхилятися від вимог, які вони диктують.
Система економічних законів охоплює їх різні групи і типи. Виділяють такі основні групи законів:
1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:
— всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);
— загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);
— специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способу виробництва);
— стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).
2. Закони сфер суспільного відтворення — виробництва, розподілу, обміну, споживання.
3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.
Економічною наукою пізнано чимало законів розвитку виробництва в цілому і національних економік зокрема.
Їхня специфіка в тому, що вони функціонують в усі періоди розвитку виробництва, в усіх країнах з різним державним ладом і виявляють свою дію через однакові явища і параметри.
За характером вияву ці економічні закони класифікують на:
—- закон господарської (економічної) збалансованості;
— закон товарообміну;
— закон товаровиробництва.
Закон господарської (економічної) збалансованості. Однією з вимог цього закону є приведення до стабільного стану на ринку національної пропозиції (В = Qц, де Q — фізична кількість товарів і послуг; ц — ціна одиниці товару і послуги) і національного попиту (ƲГм, де Гм, — грошова маса на руках у покупців; Ʋ — коефіцієнт оборотності грошової маси).
Закон господарської (економічної) збалансованості — закон, який виражає відповідність національно-економічного мислення вимогам дії об'єктивних економічних законів, співвідношення головних ринкових пропорцій (попиту і пропозиції) та їх динаміку.
Перехід до ринку неможливий без забезпечення рівності між попитом і пропозицією:
Qц= ƲГм.
За спаду виробництва і незмінності розміру грошових доходів населення рівність між попитом і пропозицією порушується, тобто вони не є збалансованими. Однак закон господарської збалансованості вимагає, щоб основні компоненти ринку — національна пропозиція Q↓ц і національний попит ƲГм, — були урівноважені, збалансовані.
Закон товарообміну. Дії цього закону підпорядковані всі суб'єкти ринку: приватні особи, підприємства, уряд, місцева адміністрація, тобто продавці і покупці.
Закон товарообміну — закон, який виражає узгодження ціни купівлі-продажу товарів між продавцем і покупцем, відповідність якісних і споживчих характеристик товару якісним (споживчим потребам покупця).
Основні категорії, через які виявляється вплив закону товарообміну — попит ƲГм і пропозиція Qц.
Попит — платоспроможна потреба, яку споживачі можуть задовольнити, придбавши певну кількість товарів і послуг.
Попит об'єднує покупців товарів. Він визначається кількістю споживачів, згодних купити товари і послуги за відповідними цінами, і виражається у грошовій формі.
Елементами попиту є:
— потреби (бажання придбати певний товар чи послугу);
— кошти для їх придбання.
Пропозиція — кількість товарів і послуг, представлених на ринку в кожний конкретний момент часу, і середня ціна за реалізацію одиниці товару чи послуги.
Вона об'єднує всіх виробників (продавців).
Елементами пропозиції є:
— готовність до відчуження певного виду товару чи послуги;
— умови, за яких виробник готовий їх продати (ціна).
Головний ринковий індикатор для виробника, тобто джерело інформації, — ціна. її аміни дають йому змогу прогнозувати свої шанси на ринку і можливі доходи від відповідної реакції на ці зміни.
Якщо ціна товару зростає, підвищується і попит на нього. Зниження ціни на товар або послугу є сигналом про зниження попиту, в такому разі виробники змушені скорочувати виробництво товарів і послуг.