Але політекономія вивчає не все виробництво. Технічні його аспекти вивчають інші технічні науки. Предметом же політекономії є лише соціально-економічна суть виробництва, тобто ті виробничі – відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва [2, с. 19].
Ряд західних економістів визначають політекономію як науку про багатство, народне господарство, забезпечення добробуту тощо. З цього приводу у свій час А. Маршалл писав: «Політична економія, або економічна наука (economic), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, що найтіснішою уявою пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту».
Сучасне розуміння західними економістами політичної економії нерозривно пов’язано з поняттям «економікс», що перекладається як «економіка». Предметом економікс є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення прибутку. П. Самуельсон, автор підручника «Економікс», стверджує, що економікс, або політекономія, вивчає дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів. Деякі економісти (наприклад, С. Фішер) не роблять акцент на виборі саме таких ресурсів, а предметом вивчення в економікс називають ту сферу людської діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.
Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
При зіставленні двох підходів до визначення предмета політекономії очевидними є розбіжності між ними. Зокрема, економікс акцентує увагу на дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія (марксистська) – на тому, що люди в процесі праці (що передбачає їх дію) вступають між собою у певні відносини [4].
Зв’язки і залежності, характерні для системи виробничих відносин, виражаються економічними законами. Тобто, політична економія – це наука про найзагальніші економічні закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг. На відповідному щаблі розвитку людського суспільства ці закони політекономічна наука розглядає як об’єктивні, тобто такі, що не залежать від волі і свідомості людей. Політекономія досліджує закон вартості, закон цін, закон обігу грошей, закон концентрації виробництва, закон підвищення продуктивності праці, закон економії часу і багато інших.
Предмет політичної економії трактується значно ширше. Вивчаючи виробничі (економічні) відносини людей, вона розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні питання (надаючи їм досить важливого значення), але й вивчає соціально-економічні умови, в яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає можливість відповісти не тільки на питання: що, як і для кого потрібно виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається характер виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ? Чому при виробництві продовольчої продукції в кількості, яка перевершує майже в чотири рази нормальні потреби людей, близько 200 млн. чоловік на планеті щорічно помирає від голоду? Чому соціальна справедливість, до якої людство прагне всю свою багатовікову історію, яка лежить в основі християнської релігії, досягнення якої декларується більшістю суспільних реформаторів впродовж уже сотень років, так і не стала нормою життя людського суспільства? Нарешті, чому Україна, маючи найкращі стартові умови серед усіх колишніх республік СРСР, опинилася через після проголошення самостійності чи не в найгірших умовах?
Своїм предметом політекономія відрізняється й від прикладних економічних наук. Останні вивчають умови, які формують кінцевий вибір оптимального варіанту використання ресурсів для найбільш вигідного виробництва товарів (послуг) у конкретних галузях (сферах) [2, с. 21].
Оскільки політекономія пов’язана з дослідженням функціонування економічної системи, то її предметом є дослідження виробничих відносин, що виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг у світі обмежених ресурсів. Виробничі відносини формуються під впливом відносин власності і знаходяться в основі функціонування економічної системи.
3. Розвиток економічної думки в Україні
3.1 Історія розвитку політичної економії в Україні
Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Формування економічної думки в Україні відбувалось тернистими шляхами і різними розцінювалось дослідниками у різні роки неоднозначно. Разом з тим в Україні ще в 20-ті роки і пізніше, в період політичної «відлиги» у 50–60-ті роки, був виконаний надзвичайно великий обсяг роботи по вивченню та висвітленню історії економічної думки в Україні.
В останні роки, з набуттям нарешті Україною довгоочікуваної самостійності та українських незалежності, до істориків-економістів приходить розуміння необхідності висвітлення реальної картини історії української економічної думки на засадах неупередженого аналізу із застосуванням методологічних досягнень сучасності.
З другої половини ХІХ ст. коли відбувалися величезні зрушення в економічній та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Розклад феодально-кріпосницького ладу, початок формування капіталістичного укладу і масові виступи селянства і козаків справили безпосередній вплив на формування суспільно-економічної думки в тогочасній Україні, а основним питанням, навколо якого зосередилась ідеологічна боротьба – було селянське питання.
Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство», яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства [8].
В період скасування кріпосного права економісти основним девізом своєї економічної доктрини вважали максимальний розвиток приватної ініціативи, вільної конкуренції і мінімальне втручання держави в економічне життя.
На відміну від Заходу, в Україні ще в 90-х роках ХІХ ст. зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватись у самостійний напрямок, надзвичайно популярною у наукових економічних колах залишається економічна теорія марксизму.
3.2 Видатні постаті економічної думки в Україні
Найславетнішими постатями економічної думки в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. були В. Вернадський, С. Подолинський, І. Франко, М. Туган-Барановський та ін.
Один із кращих спеціалістів з історії економічних вчень М. Туган-Барановський, характеризуючи основні тенденції та напрямки розвитку економічної думки у 19 ст., відзначав, що все більше увага економістів переноситься на соціальні явища, породжувані капіталізмом, на розв'язання питання «про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства».
Туган-Барановський уперше у світовій літературі обґрунтував положення, згідно з яким фази промислового циклу визначаються законами інвестування, зробив спробу синтезу теорії трудової власності (цінності) та граничної корисності [9, с. 22].
Спадщина професіональних українських політекономів того часу свідчить, що серед них залишається все менше беззастережних прихильників загально-філософської концепції класиків щодо «природнього права» людини та відповідно індивідуалістичного «економічного егоїзму», натомність, все більшої популярності набувають, з одного боку, ідеї Джона-Стюарта Мілля, а з другого боку – концепції засновників німецької школи – Фрідріха Ліста, Бруно Гільдебранта та ін. Посиленню уваги українських політекономів до соціального та історичного аспектів у трактуванні економічних явищ та законів значною мірою сприяв вплив економічної теорії марксизму.
Особливо це виявилось у творчості таких відданих прихильників марксизму, якими були в Україні, зокрема, М.І. Зібер та М.М. Коссовський.
Щодо М.Зібера, він поділяє марксистську точку зору на історичну обумовленість економічних законів та минущий характер капіталізму, заміну його планомірною діяльністю, що повинна прийти «на зміну хаотичному та безтямному веденню господарства егоїстичним шляхом».
М. Коссовський, подібно до М.Зібера, вважав, що історична розробка явищ господарських «розвіяла на порох ілюзії класиків», що «становленням вічних непорушних природних законів є, безперечно, одним з найбільш слабких місць класичної політичної економії». Як і М.Зібер, він не став діалектичним матеріалістом, залишившись у цілому на засадах еволюціонізму.
С. Подолинський (1850–1891) виступав проти приватної власності, за побудову соціалізму, неминучість якого вбачав у несправедливості капіталізму – привласненні капіталістами продукту неоплаченої праці, розтрачанні ними природних ресурсів, а також у його природничо-наукових основах. Подолинський, керуючись постулатом про єдність сили та кількісну сталість енергії, писав, що енергія всесвіту – величина постійна, але вона нерівномірно розподіляється у різних частинах всесвіту. Ф. Енгельс називав відкриттям ідею Подолинського про те, що людська праця може довше утримуватись на поверхні землі і довше змушувати діяти енергію сонця (ніж без праці). Ця ідея наприкінці ХХ століття була названа західними вченими видатним науковим відкриттям людства. Багато зусиль С. Подолинський доклав до популяризації економічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому – теорія додаткової вартості. Саме тому вже в перших своїх дослідженнях він приділяє цій категорії особливу увагу.