Сьогодні чинне законодавство України потребує внесення певних змін з метою впорядкування чинних норм, які регулюють відносини власності та підприємництва стосовно принципів їх однакового існування, розвитку і захисту незалежно від форм здійснення і належності. Гарантом відповідного правового регулювання цих відносин сьогодні є Конституція України і Цивільний кодекс України.
Особлива роль у здійсненні економічної функції демократичної, соціальної, правової держави надається вирішенню проблеми упорядкування та легітимізації форм власності, зокрема приватизації, націоналізації, поверненню у власність державі незаконно привласненого державного майна.
Приватизація – головна умова здійснення економічної реформи, що прискорює процес розпаду інертної, непродуктивної суспільної форми власності й перехід її у приватні руки до реальних власників.
Приватизація – це пошук ефективного власника, який може надійно забезпечити надходження до бюджету. Вона спрямована на перетворення безпосереднього виробника з найманого робітника на власника засобів виробництва і виготовленого продукту з урахуванням досягнутого рівня розвитку продуктивних сил.
Поки що процес приватизації супроводжувався численними порушеннями концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід зазначити, що приватизація здійснювалась часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою. Так, вся промисловість України продана за ціною, на 20 % меншою, ніж один об’єкт – Криворіжсталь на повторному аукціоні.
Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Це досягається за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Внаслідок процесу приватизації в Україні не відбулося головне – відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, чинної влади, окремих посадових осіб. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, розв’язання проблем легалізації власності та капіталів значною мірою знаходяться у політичній площині та потребує докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.
Поки що ми маємо неефективний і логічно не завершений процес приватизації, який не забезпечив формування відповідального господаря, зацікавленого в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні. Ще не досягнуто оптимальної глибини приватизаційного процесу, і як наслідок, – не вдалося запровадити повноцінні правові та організаційні механізми реалізації переваг приватної власності, надходження додаткових коштів для розв’язання проблем соціального захисту населення, особливо найменш незахищених прошарків населення.
Таким чином, можна дійти висновку, що право власності в Україні є гарантованим і захищеним, але є й винятки:
По-перше, чинне законодавство має ряд прогалин, зокрема, відсутні певні законодавчі акти, які б відповідали сучасному стану розвитку відносин власності. До головних можна віднести такі.
– на рівні громадянина – відсутність, наприклад, нового Житлового кодексу (пройшов друге читання у Верховній Раді України), оскільки чинний уже застарів;
– на рівні підприємця – неузгодженість Цивільного та Господарського кодексів;
– відсутність закону, який би регулював державну реєстрацію прав власності;
– відсутність нової редакції Закону України “Про власність”;
– відсутність закону про управління об’єктами права державної власності та закону про націоналізацію.
По-друге, практика правозастосування показує, що чинне законодавство уможливлює відчужувати власність за рішенням суду. Враховуючи рівень залежності судів від органів виконавчої влади та рівень корумпованості судової системи, як ми сьогодні спостерігаємо, відбувається прийняття упереджених судових рішень в інтересах окремих суб’єктів.
По-третє, як уже зазначалося, значна частина власності набута (або використовується, контролюється) з порушенням чинного законодавства, на основі неформальних угод між власниками та представниками влади, а отже, крім того, що прибутки від неї відходять у тінь, така власність не захищається і не може бути захищена правовими засобами.
Таким чином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію, як базового принципу економічної політики, має виправлити (наскільки це можливо) суттєві недоліки приватизаційного процесу та усунути їх негативні наслідки.
При цьому слід виходити з можливості двох принципово різних процесів:
– процеси ринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції – держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль – як гарант забезпечення конкурентного середовища;
– перерозподіл власності як організовані державою політико-економічні та правові заходи – пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного об’єкта приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація – повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника).
Варто привернути увагу на те, що у класичному розумінні слова “реприватизація – це повернення до державної власності незаконно вилученого майна. Але у нашій державі легітимної приватизації фактично не було, була цинічна крадіжка державної власності” [7, с. 53]. Тому постає питання про повернення такого майна через суд – це першочергове завдання демократичної, правової держави. Реприватизація може здійснюватись, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.
Перегляд результатів приватизації може відбуватись лише в окремих випадках, передбачених чинним законодавством у випадку порушення умов набуття власності через приватизацію та очевидного невиконання новими власниками умов угод купівлі-продажу об’єктів – винятково в судовому порядку. Для цього недоцільно приймати нові законодавчі акти про реприватизацію чи деприватизацію, сам факт прийняття яких міг би істотно підірвати довіру до уряду України з боку українських підприємців, а також довіру до України загалом з боку іноземних інвесторів.
Але проблему потрібно розглядати у більш широкому контексті. Коли діяти справедливо, то кожному громадянину держави потрібно переглядати своє ставлення не тільки до “олігархів” чи “авторитетів”, які обікрали державу, а й до всіх нас: потрібно карати всіх – урядовців, бізнесменів, чиновників, суддів, лікарів, журналістів, вчителів, робітників, депутатів, банкірів, прокурорів – мільйони тих, хто одержував зарплати не за відомістю, хто мав причетність до хабарів будь-яких розмірів. У такому разі ніхто не захоче жити в країні, де все доросле населення має судимість.
Україна сьогодні потребує не перерозподілу власності, а нормальних ринкових умов її захисту та функціонування. Зокрема – перерозподілу власності від неефективно господарюючих суб’єктів до ефективних, який би здійснювався не через політичні кампанії чи навіть юридичні процедури, а шляхом забезпечення нормальної ринкової конкуренції. Саме посилення механізмів конкуренції на ринку України є головним напрямом ліквідації негативних наслідків недосконалостей процесу приватизації.
Особлива роль у функціонуванні демократичної, соціальної, правової держави надається такій складовій економічної функції держави, як податки. Податки, збір податків – це важлива складова економічної функції демократичної, соціальної, правової держави, але не може бути окремою, самостійною функцією, як це пропонує Л.А. Морозова [4, с. 99]. Податки – це не функція держави, а окремий аспект загальноекономічної діяльності держави.
Певні позитивні зрушення в цьому напрямі пов’язані з Постановою Верховної Ради України “Про основні положення податкової політики України” (2004 р.), що визначила найважливіші принципи податкової політики, які мають упроваджуватись у процесі реформування відповідних механізмів цієї сфери. Згідно з постановою – це означає: забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених соціальних верств населення шляхом встановлення економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування прогресивного оподаткування їх доходів; інфляційна нейтральність – забезпечення нейтралізації фіскальної зацікавленості та залежності формування доходів бюджету від інфляційних надходжень. Реалізація базових принципів податково-розподільчої політики найбільш повно характеризуватиме саме ту державу, яка по-справжньому, а не декларативно, впроваджує соціально орієнтовану ринкову економіку. Вони мають повною мірою бути враховані у процесі прийняття або відхилення відповідних законодавчих актів, що регулюватимуть процес оподаткування доходів громадян України [2].
Зважаючи на чинники в економічному та політичному просторі України, можна стверджувати, що постала об’єктивна необхідність у систематизації податкового законодавства, формуванні стабільного й стимулюючого податкового законодавства, а отже, створення правової бази для піднесення підприємницької ініціативи громадян, ділової активності суб’єктів господарювання, залучення до економіки вітчизняних та зарубіжних інвесторі. Податкова система, що має сприяти (за умови його досконалості) соціальній спрямованості реформ в Україні, переорієнтації основної спрямованості податкової системи “з перенесенням акцентів із суто фіскальної функції на стимулюючу” [9, с. 85].