Соціальна сфера є специфічною галуззю людської діяльності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організаційних форм), предметом котрої є громадяни країни з їх потребами. Ця сфера охоплює охорону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчування, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, соціальну допомогу й соціальне страхування, пенсійне забезпечення, охорону праці та забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборонного та правоохоронного характеру).
Регулювання соціальної сфери є одним із найважливіших напрямів державного управління, особливо в умовах перехідної економіки, коли вплив держави на економічні процеси зменшується, а потреба в державному втручанні зберігається через кризовий стан економіки і особливо соціальної сфери. Тому необхідна ефективна соціальна політика, що спроможна реалізувати та сконцентрувати зусилля державних органів на розв'язанні найгостріших соціальних проблем. Головним є формування надійної системи соціального захисту. Це, насамперед, захист від безробіття, забезпечення допомоги для непрацездатних та найбідніших прошарків населення, поєднання страхової та державної систем соціального захисту, розвиток системи охорони здоров'я, освіти та інших галузей соціальної сфери.
Суб'єктами реалізації соціальної політики є державні органи влади, організації та установи, а також діючі у соціальній сфері недержавні організації, громадські об'єднання тощо, а об'єктами - все населення країни, окремі громадяни та соціальні спільноти.
Однією із складових соціальної політики є соціальне партнерство - особлива система відносин, що виникають між найманими робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників; об'єднання роботодавців; держава.
Міжнародна організація праці має величезний досвід у регулюванні соціально-трудових відносин на основі різних методів, що забезпечило їй міжнародний авторитет і визнання. Серед усього різноманіття прийомів і методів регулювання соціально-трудових відносин можна виділити три основних:
1) Розробка і прийняття міжнародних трудових норм (конвенції і рекомендації);
2) Надання країнам допомоги в вирішенні соціально-трудових проблем (технічне співробітництво);
3) Проведення досліджень і здійснення публікацій з соціально трудових проблем.
У процесі здійснення своєї діяльності щодо регулювання соціально-трудових відносин МОП розробляє міжнародні трудові норми, спрямовані на поліпшення умов праці і життя трудящих, підвищення можливостей зайнятості і підтримку основних прав людини, удосконалення загальної і професійної освіти.
Міжнародні трудові норми охоплюють такі області:
1) основні права людини в сфері праці (ліквідація примусової праці, рівність можливостей тощо);
2) сприяння зайнятості;
3) поліпшення умов праці і виробничого середовища;
4) інспекція праці і трудових відносин;
5) соціальне забезпечення трудящих;
6) особливості праці в окремих галузях, праця деяких категорій трудящих.
Міжнародні трудові норми встановлюються конвенціями і рекомендаціями МОП.
Конвенції і рекомендації як два види міжнародно-правових актів МОП розрізняються по своїй юридичній природі. Конвенції - це міжнародно-правові договори, що закріплюють для держав-членів, які їх ратифікували, зобов'язання юридичного характеру. Рекомендації призначені лише для створення орієнтирів при виробленні державами-членами МОП своєї політики в тій або іншій сфері трудових відносин, при розробці національного законодавства і практичних заходів.
Система контролю за застосуванням конвенцій і рекомендацій МОП базується на Статуті цієї Організації. Вона містить у собі, по-перше, регулярний контроль, заснований на доповідях урядів держав-членів, і по-друге, ряд спеціальних контрольних процедур, заснованих на розгляді представлень і скарг. Відповідно до Статуту МОП держави-члени повинні представляти щорічні доповіді про прийняті ними заходи для застосування ратифікованих конвенцій. На практиці відповідно до нині діючої системи представлення доповідей, затвердженої Адміністративною радою, доповіді по найбільш важливих конвенціях, що відносяться до основних прав людини в сфері праці, представляються один раз у два роки, а по інших конвенціях - один раз у чотири роки.
Система соціально-трудових відносин Німеччини, є найзбалансованішою з погляду узгодження інтересів роботодавців та найманих працівників і оцінюється як найпрогресивніша у світовій практиці (за висновками фахівців Міжнародної організації праці)
Німецька система соціально-трудових відносин - це основа формування європейської (континентальної) моделі відносин у сфері праці, характерними рисами якої є:
високий рівень правової захищеності працівників;
жорсткі норми трудового законодавства, орієнтовані на збереження робочих місць;
розгалужена нормативно-правова база, що регулює індивідуальні та колективні відносини між провідними соціальними силами;
широке використання норм галузевих (регіонально-галузевих) тарифних угод;
відносно високий рівень соціальних стандартів, що діють на національному, галузевому (регіонально-галузевому) рівнях;
незначний (порівняно з іншими моделями) рівень диференціації доходів у цілому та заробітної плати зокрема;
широке застосування різноманітних форм розвитку виробничої демократії.
Найхарактернішою особливістю досвіду ФРН є розгалужена законодавча регламентація соціально-трудових відносин, яка відіграє стабілізуючу роль у процесі узгодження інтересів сторін та суб'єктів соціального діалогу.
Законодавством країни зафіксована тарифна автономія, тобто право суб'єктів ринку праці незалежно від держави визначати умови праці та формувати змістові характеристики відносин у соціально-трудовій сфері.
Для України особливо цінним є досвід Німеччини в регулюванні соціально-трудових відносин на основі застосування тарифних угод, зважаючи на низьку дієвість угод, що застосовуються у вітчизняній практиці.
Тарифні угоди, що застосовуються в практиці ФРН, залежно від сфери їхньої дії поділяються на три групи:
1) двостороннього;
2) спеціального;
3) просторового характеру.
Двосторонні тарифні угоди поширюються лише на дві сторони, які вели колективні переговори й уклали угоду. Сторонами такої угоди є представницька організація роботодавця і профспілка. Тарифна угода спеціального характеру охоплює рівень окремої галузі економіки або певний сектор економіки. Тарифна угода просторового характеру поширюється на рівень окремого регіону стосовно підприємств певного сектора економіки.
Важливою складовою соціального ринкового господарства Німеччини є демократичні засади управління підприємствами, інституалізація компромісу між працею і капіталом на всіх рівнях ієрархічної структури суспільства.
На підприємствах із чисельністю понад 100 осіб чинне в Німеччині законодавство передбачає створення економічних комісій, до складу яких входять члени ради підприємства та представники роботодавця.
Загальні збори працівників підприємства, будучи консультативним та інформаційним органом, наділені такими повноваженнями:
заслуховування доповіді роботодавця і ради підприємства про стан у виробничій сфері та перспективи її розвитку;
заслуховування звіту ради підприємства про результати її діяльності;
заслуховування звіту роботодавця (один раз на рік) з питань кадрової політики, розвитку персоналу та соціального планування на підприємстві;
заслуховування звіту роботодавця (один раз на рік) про фінансовий стан підприємства і прогноз на перспективу;
доведення до відома роботодавця та ради підприємства пропозицій, критичних зауважень з боку працівників підприємства.
На підприємствах відповідно до норм німецького законодавства створюється спостережна рада. Вона є органом, діяльність якого спрямована на збалансування соціально-трудових відносин на рівні підприємства
Спостережна рада формується з представників від акціонерів, найманих працівників, профспілок.
Франція як одна з розвинутих країн з віковими традиціями демократичного розвитку, значними здобутками в розбудові соціальної держави та громадського суспільства, має одну з найдосконаліших національних моделей соціально-трудових відносин. Результат її функціонування - за індексом людського розвитку, визначеним за методологією ООН, Франція на межі двох тисячоліть посідала 12-е місце у світі.
Найхарактернішими рисами французької моделі соціально-трудових відносин є: широке застосування державними органами важелів прямого і опосередкованого впливу; наявність розгалуженої законодавчої бази; застосування програмно-цільових підходів до розв'язання соціально-трудових проблем; визнання соціального діалогу як основної форми погодження інтересів роботодавців і найманих працівників; мобілізація суспільних сил на виконання в кризові періоди пріоритетних загальнонаціональних завдань; активність найманих працівників і їхніх представницьких органів у відстоюванні своїх прав; поєднання під час вирішення конфліктів як примирних процедур, так і методів силового тиску.
У Франції традиційно масштабною та дієвою є роль держави в регулюванні соціально-трудової сфери.