У Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в України» державне регулювання ринку цінних паперів визначене як здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1).
Згідно зі ст. 3 зазначеного закону, державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється в таких формах:
1) прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;
2) регулювання випуску і обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;
3) видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;
4) заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;
5) реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісії) цінних паперів;
6) контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;
7) створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
8) контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами, та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючими органами;
9) встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням;
10) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;
11) контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;
12) контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;
13) проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.
За змістом Закону можна назвати такі основні правові засоби впливу держави на діяльність у сфері ринку цінних паперів:
1) створення єдиного органу, що регулює діяльність у сфері цінних паперів;
2) передача певних повноважень регулювання само регулятивним організаціям;
3) ліцензування діяльності на ринку цінних паперів;
4) введення правила розкриття інформації при емісії цінних паперів;
5) встановлення у законодавстві спеціальних санкцій за порушення законодавства суб'єктами діяльності у сфері цінних паперів.
Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.
В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства.
Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування. Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб'єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за користування ліцензією).
Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців [53].
Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів та комлексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію 01.10.93 p. наказом Держстандарту України №116 від 29.07.1993 p.
Державна система стандартизації в Україні визначає мету і принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт зі стандартизації.
Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:
1) установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;
2) розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;
3) визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;
4) формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;
5) створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.
Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи те підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь [22].
Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:
1) у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;
2) забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;
3) реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;
4) припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.
Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.
Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації – СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:
1) правила та порядок здійснення сертифікації продукції;
2) критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);
3) умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції). В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків та ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних обов'язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними організаціями чи лабораторіями.
Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність. Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.
Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:
1) забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;
2) надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон'юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;
3) інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.