Для досягнення поставленої мети (результату) підприємство витрачає капітал як основний, так і оборотний. Тому як засіб досягнення даного ефекту, прибутку, виступають сукупні витрати трудових, технічних, матеріальних та паливно-енергетичних, інформаційних і фінансових ресурсів.
Зміст економічної ефективності діяльності підприємства визначається інтересом власника, вона представляє собою конкретне вираження ефективності виробництва.
Економічна ефективність функціонування підприємства – складна категорія, основою зростання якої є технічна, соціальна (працівники) і економічна база підприємства (одним із проявів останньої є форма відносин власності). Ринкова система діє таким чином, що технічний і соціальний аспекти виробництва залежать від його економічної складової. Але оскільки економічні відносини не автономні, а знаходяться в єдності з іншими складовими виробництва, то економічна ефективність неминуче синтезує всі аспекти виробництва в дві складні складові - техніко-економічну і соціально-економічну. Аналіз структури економічної ефективності підприємства в умовах ринкового господарювання свідчить, що приорітетне положення у складі економічної ефективності займає техніко-економічна ефективність, саме вона відіграє першорядну роль.
Що стосується іншого виду ефективності – соціальної, то необхідно зазначити, що розвиток продуктивних сил суспільства та посилення процесу соціалізації виробничих відносин сприяли тому, що соціальна складова ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства стала самостійним предметом дослідження, ця категорія була виокремлена із загальної категорії ефективність та відокремлен від поняття «економічної ефективності» [11].
Соціальна ефективність ще не досить досліджена категорія економіки. В економічній літературі немає єдиної думки про сутність соціальної ефективності виробництва, не визначена система показників, не виведені чіткі критерії її оцінки. Дослідження соціальної ефективності проводилося в основному на рівні суспільного виробництва. Явно недостатньо уваги приділялося соціальній ефективності на рівні підприємства, незважаючи на те, що соціальна ефективність виробництва на мікро рівні має першорядне значення стосовно аналогічного показника на макрорівні. Ефективність роботи підприємства є базою для досягнення соціальних цілей суспільства, тому що тут виготовляються матеріальні блага і послуги, створюються умови для задоволення духовних потреб.
Сутність ефективності, як було з'ясовано в першому розділі даної роботи, передбачає наявність об'єктивної мети і засобів її досягнення. Поняття ефективності, обумовлене таким прикметником як соціальна, говорить само за себе. «Соціальний» - суспільний, що стосується життя людей і їх відносин у суспільстві [27, с. 160]. Отже, соціальна ефективність виражає відносини, що носять корисний суспільний характер. Соціальна ефективність це корисність не тільки для окремого індивіда чи для якоїсь окремої групи, а для основної маси людей, що складають трудящі, наймані робітники, без яких неможлива робота підприємств, одержання прибутку підприємцем.
Отже, соціальний ефект передбачає реалізацію загальних інтересів людей, суспільства.
Дослідження людини, її економічної поведінки почалося ще у кінці 18 століття. Систематизований опис економіки на основі абстракції «економічної людини», яку спонукає власний інтерес, уперше було здійснено Адамом Смітом. Але у нього були попередники. Наприклад, англійський філософ Т.Гоббс, що назвав «власний інтерес людей наймогутнішою і найруйнівнішою людською пристрастю». Ф. Кене, що дав визначення економічного принципу поведінки людини: найбільше задоволення («радість»), досягнуте з найменшими витратами або тяготами праці.
А.Сміт наділяє людину властивостями, що накладають відбиток на всі види її господарської діяльності: 1) «схильність обміну одного товару на інший», 2) «власний інтерес, егоїзм, однакове у всіх людей постійне і незникаюче прагнення поліпшити своє становище». Сміт не зводить власний інтерес до одержання грошових доходів: на вибір занять, крім заробітку, впливають також приємність чи неприємність заняття, легкість чи труднощі у навчанні, сталість чи мінливість занять, більший чи менший престиж у суспільстві і, нарешті, яка вірогідність успіху.
У Давіда Рікардо, також як і в А.Сміта, власний інтерес не зводиться до чисто грошового: «капіталіст може поступитися частиною свого грошового прибутку заради вірності приміщення, охайності, легкості або якої іншої дійсної чи уявлюваної вигоди, якими одне заняття відрізняється від іншого» [28, с. 82 ].
У працях англійських класиків використовувалася модель індивіда, «економічної людини». «Вона характеризується:
1) визначальною роллю власного інтересу у мотивації економічної поведінки;
2) компетентністю (інформованістю і кмітливістю) економічного суб'єкта у власних справах;
3) конкретністю аналізу: враховуються класова різниця у поведінці і негрошові чинники добробуту» [45].
Поняття економічної людини в Англії з'явилося неспроста, цьому сприяла досить розвинута на той час економіка. Тобто економіка створила умови для постановки питання про людину, її економічну поведінку. Але потрібно зазначити, що при аналізі економічної поведінки класики приділяли основну увагу підприємцю, власнику капіталу.
Зараз деякі країни досягли такого рівня розвитку, що і наймані робітники не зводять свій власний інтерес тільки до грошового, і при виборі виду господарської діяльності враховують інші дійсні чи уявні вигоди.
Одним з економістів, що займалися дослідженням моделі людини, є англійський учений Дж. Бентам. Він вважав, що метою всякої людської діяльності є досягнення «добробуту в тій чи іншій формі» [47]. Добробут Бентам вимірює у такий спосіб: «береться сума інтенсивностей усіх задоволень за даний період часу, помножених на їх тривалість, і з неї віднімається загальна кількість страждань (розрахована по аналогічній формулі), пережитих за цей же період». Бентам, як і Сміт, вважає, що інтереси суспільства – сума інтересів громадян. Тому якщо виникає конфлікт інтересів суспільних груп необхідно вирішувати справу на користь тих, у кого потенційна кількість добробуту. У випадку задоволення їхніх інтересів загальний добробут зросте.
Іншими словами, стверджується, що треба підвищувати добробут більш багатих членів суспільства, можливо, за рахунок зниження рівня добробуту і без того бідних. З таким визначенням добробуту не можна погодитися, тому що це суперечить поняттю соціальної ефективності. Є і така думка, відповідно до якої, якщо виникають конфліктні ситуації між інтересами окремих груп людей, то вони повинні розв’язуватися не на користь якоїсь однієї групи. Необхідно знаходити оптимальні рішення, щоб нікого не ущемляти. Однак досягти такого в реальній дійсності неможливо без подолання протиріч, що загострилися, без зміни розподільних відносин або без зміни політики перерозподілу національного доходу на користь уражених шарів населення.
На практиці цей підхід ще цілком не реалізований. Так в Україні в основному керуються рекомендаціями Дж. Бентама: росте добробут більш забезпечених, а ті, що знаходяться за межею бідності, усе більш убожіють. Від цього загальний рівень добробуту в країні ніяк не може підвищитися, адже тут не прийнятний «закон середньої величини». Тому що по середній величині неможливо судити про рівень добробуту всіх людей. Необхідно розглядати рівень і динаміку добробуту кожної соціальної групи суспільства. Так, наприклад, припустимо, що добробут 10 % населення різко збільшився, а 90 % населення – знизився, але при цьому в середньому добробут суспільства в цілому може зрости. Така ситуація зовсім не свідчить про підвищення добробуту всіх прошарків населення.
Один з видних німецьких економістів А.Вагнер, намагаючись з'єднати погляди класиків і представників історичної школи, вважав, що головною властивістю природи людини є наявність потреб, тобто «відчуття недостачі благ і прагнення її усунути» [16, с 190]. Блага він поділяє на дві групи: потреби першого порядку, задоволення яких вимагає інстинкт самозбереження, та інші потреби, задоволення, яких обумовлено мотивом власного інтересу. Вагнер вважав, що економічною діяльністю людей керують наступні мотиви: «егоїстичні», до яких він зараховував «бажання вигоди й острах нестатку; надія на схвалення й острах покарання (особливо в невільників); почуття честі і страх ганьби (особливо у цехових ремісників); прагнення до діяльності як такої і побоювання наслідків ледарства»; і неегоїстичні – «почуття боргу і страх перед каяттям совісті.
Відповідно до висловлень найвідомішого німецького економіста Карла Маркса, сутністю людини є сукупність суспільних відносин. Тому потреби і смаки людей формуються суспільством, у якому вони живуть. «Якщо людина, що живе в якій би то не було формі суспільства...,то у якості вихідного пункту варто прийняти певний характер суспільної людини, тобто певний характер суспільства, у якому він живе, тому що виробництво, а значить процес добування життєвих засобів, уже має той чи інший суспільний характер» [55]. Маркс негативно ставився до тлумачення природи людини як незмінної сукупності потреб.
Маркс бачив сутність людини в саморозвитку особистості у рамках суспільства й в інтересах суспільства. Особистість за Марксом володіє не тільки безмежністю своїх потреб, але і здатністю до їх розширення і задоволення. Праця повинна мати вільний і творчий характер.