По-перше, спираючись на світовий досвід, Україна правильно обрала шлях розвитку, визначивши пріоритетність ринкової системи господарювання у контексті поєднання її з принципами демократизації та соціальної спрямованості.
По-друге, вітчизняні реформатори не мали достатнього досвіду у розробці проектів таких глобальних перетворень у сфері управління економікою, яких потребувала ситуація. Більшість стратегій довелося запозичати у тих країн, які раніше розпочали процеси реформування соціалістичної економіки, але ще не мали помітних позитивних зрушень. Відсутність власної стратегії реформування вітчизняної економіки з урахуванням історичного розвитку України, традицій і менталітету її населення слід вважати одним з найбільших прорахунків реформаторів.
По-третє, міжнародні структури, які є реалізаторами процесів глобалізації (Світовий банк, МВФ, ЄБРР та інші), брали активну участь у виробленні стратегічних напрямів реформування вітчизняної економіки, надаючи фінансові консалтингові послуги, здійснюючи підготовку економістів ринкового профілю, фінансуючи проекти ринкових перетворень. Дослідження показали, що більшість рекомендацій, наданих Україні міжнародними економічними центрами, мали формальний характер, не були належно пристосовані до конкретної ситуації, яка сформувалась у вітчизняній економіці, не враховували традицій і менталітету нашого населення. Тому такі загальновизнані і апробовані в інших країнах світу прийоми оздоровлення занепадаючої економіки, як швидка приватизація, лібералізація цін, послаблення впливу держави на керування економічними процесами, відкритість національної економіки і внутрішніх ринків, не принесли вітчизняній економіці очікуваних результатів. Більше того, Україні, як і іншим постсоціалістичним країнам, довелося пройти через зниження обсягів виробництва більш як удвічі, через інфляцію, знецінення основних фондів, вкладів населення, зростання безробіття, бідності і знедоленості значної частини населення.
Досвід реформування нашої економіки однозначно довів, що процеси глобальної перебудови суспільства надто складні і потребують не послаблення ролі держави, як це рекомендувалось західними радниками, а її посилення. Для того, щоб реформи були успішними, вони повинні задовольняти інтереси більшості населення, а держава має взяти на себе відповідальність за соціальні наслідки економічних перетворень. Такий напрям у вітчизняній економіці почав реалізовуватися лише з 1997-1998 років, з прийняттям постанов уряду і Президента України про регулювання і дерегулювання економічних процесів. Однак тривалий час ринкові структури в Україні формувались стихійно. Панувало гасло: "Що не заборонено - те дозволено". За невідпрацьованості законодавчої бази це призвело до зростання тіньової економіки, масового порушення чинного законодавства, вивезення вітчизняних інвестицій за межі держави тощо. До того ж, зарубіжні інвестори, спостерігаючи таку ситуацію, не поспішають вкладати капітали у розвиток української економіки, а міжнародні об'єднання не сприймають Україну як рівноправного партнера.
Аналогічна ситуація характерна і для інших держав постсоціалістичного простору. Незважаючи на наростання процесів інтеграції і глобалізації, практично жодній країні з перехідною економікою не вдалось інтегруватись у престижні міжнародні угруповання.
Україна як європейська держава прагне інтегруватися в ЄС. Однак ця організація висуває такі вимоги до своїх потенційних членів, які Україна поки що неспроможна задовольнити. Крім того, наростає конкуренція між європейськими державами за членство в ЄС. Водночас інша міжнародна структура, яка склалась у процесі розпаду СРСР - Співдружність незалежних держав (СНД), - починає формувати стратегію посилення впливу на розвиток світової економіки, використовуючи для цього реальну ситуацію, в якій опинилися держави з перехідною економікою.
Критерієм глобалізації, за яким прийнято характеризувати стан окремих держав, є рівень відкритості їх національних економік. Саме за цим критерієм міжнародні економічні центри оцінюють хід реформування економічних систем постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Проте досі немає єдиної загальновизнаної методики такої оцінки. Тим часом в економічній пресі наводяться досить суперечливі дані, які не відповідають дійсності. Так, за висновками Світового банку, Україна за рівнем відкритості економіки посідає одне з останніх місць. З цим неможливо погодитись, оскільки ми підтримуємо двосторонні торгово-економічні відносини майже з усіма державами світу і обсяги експорту нашої країни досить високі.
Тим часом зарубіжні держави отримали майже необмежений доступ на ненасичений український ринок, заполонивши його дешевими товарами, значна частина з яких виявилася низькоякісною і неконкурентоспроможною на інших міжнародних ринках. Лідери світової економіки досить уміло використали ненасичені ринки постсоціалістичного простору у власних інтересах. Саме тоді, коли в країнах з перехідною економікою спостерігався пік кризи, розвинені держави досягли найвищих темпів економічного зростання. Однак вони втрачають ці темпи в міру виходу постсоціалістичних країн з кризового стану. Це свідчить про те, що процеси глобалізації набувають планетарного масштабу, а світова економіка - цілісності і замкненості. За такої ситуації тиск лідерів світової економіки на менш розвинені країни зростатиме і виявлятиметься саме у різних формах глобалізації.
Формою прояву процесів глобалізації є, скажімо, те, що більшість штаб-квартир ТНК розташовані за межами нашої країни, а отже, основна маса прибутків від діяльності структурних підрозділів і дочірніх відділів таких компаній осідає саме в них. Разом з тим, через ТНК Україна створює нові робочі місця, має доступ до зарубіжних інвестицій, до нових прогресивних технологій та організаційних схем виробничих процесів. Отож, ефективність від поширення такої форми міжнародної співпраці залежить від ретельності визначення вихідних позицій, економічних інтересів кожного учасника ТНК. Важливо, щоб інтереси засновників ТНК відповідали інтересам національної економіки.
І все ж можна прогнозувати, що суперечливість ще довгий час буде основною ознакою процесів глобалізації. Від уміння протистояти натиску сильніших держав та використанню ними процесів глобалізації у власних інтересах залежатиме економічна безпека національних економік. Саме з цих позицій слід формувати економічну політику, довгострокову стратегію розвитку національної економіки.
З огляду на реальну ситуацію, в якій нині опинилась Україна, її економічні інтереси концентруватимуться навколо двох економічних центрів - ЄС і СНД. Про вступ України до ЄС можна говорити лише як про перспективу. Проте реалізація навіть довгострокової перспективи потребує певних заходів уже сьогодні. Слід з'ясувати інтереси ЄС стосовно нашої держави та їх відповідність її національним інтересам, а відтак розробляти стратегію входження України до складу ЄС і механізми подолання існуючих перешкод.
Зовсім інша стратегія потрібна для відносин з СНД. Структуроутворюючими параметрами тут мають стати зниження односторонньої залежності національної економіки України від енергоресурсів Росії, пошук альтернативних джерел енергоносіїв, активізація економічних стосунків з іншими державами на рівноправних партнерських засадах.
Важливо усвідомити, що за роки незалежності Україна набула безцінного досвіду існування в умовах ринкового середовища. Найскладніший період становлення залишається позаду. Національна економіка починає виходити з кризи і реалізовувати свій потенціал. Однак перші її успіхи поки що нестабільні. Їх закріплення в умовах зниження темпів економічного зростання США, Японії, а також ЄС потребує посилення ролі і функцій державного управління. Важливо правильно обрати напрями стратегічного розвитку національної економіки з урахуванням того, що вплив глобалізації посилюватиметься. Роль держави у новій геополітичній ситуації має концентруватися на формуванні стратегій оборонного і наступального характеру. Чільне місце у їх реалізації належить активній політиці регіонів. Мета оборонної стратегії полягає у тому, щоб протистояти негативному впливу процесів глобалізації, забезпечити цілісність держави та ефективний розвиток національної економіки, використовуючи для цього прогресивні форми світогосподарських зв'язків, а також досягнення світової системи господарювання і потенціал власної економіки. Така стратегія має формуватися на принципах пріоритетності національних інтересів у визначенні ступеня відкритості нашої економіки, розумного протекціонізму стосовно підтримки вітчизняних товаровиробників. Тільки держава як єдиний політичний і правовий об'єкт, який володіє всім спектром владних повноважень, повинна формувати стратегію захисту внутрішніх ринків за умов наростання впливу глобалізації, забезпечувати конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг на міжнародних ринках. За відкритості національної економіки держава повинна контролювати рух капіталів, сприяти тому, щоб інвестиції осідали в країні і використовувалися для її розвитку, стримувати багатих громадян у їхньому бажанні вивозити капітали за кордон і там платити податки за вигідніших умов. Останній аспект особливо актуальний для України, оскільки на сьогодні з держави вивозиться більше фінансових ресурсів, ніж надходить. Щоб розв'язати проблему, потрібно насамперед вдосконалити податкову систему, сформувати законодавчу базу, яка гарантуватиме збереження і повернення інвесторам капіталів, вкладених ними у розвиток української економіки. Політика раціонального протекціонізму держави має спрямовуватися на захист внутрішніх ринків від експансії інших держав при забезпеченні сприятливих умов для розвитку конкуренції між вітчизняними товаровиробниками. Але пільги і привілеї для окремих виробництв і галузей, які може надавати держава, виходячи із стратегічної необхідності, мають бути тимчасовими і змінюватися залежно від державної стратегії.