Для розуміння еволюційної економічної теорії важливо знати її співвідношення з неокласичною, тобто ортодоксальною, теорією. Адже вона виросла із заперечення неокласики, проте не відкидає цю теорію, а перебуває з нею у взаємодії, що забезпечує їх взаємодоповнення. Проте в економічній літературі не лише констатується їхня протилежність, але й зазначається "небезпека відособлення двох теоретичних напрямів", пропонуються заходи для того, щоб еволюційна теорія не відгороджувалась від ортодоксії, а шукала шляхи до діалогу з нею і щоб було досягнуто "утворення еволюційно-ортодоксальної теорії". Неважко побачити, як у даному разі ігноруються об'єктивний характер розвитку науки, діалектика цього процесу, що довів у своїй еволюційній теорії Шумпетер. Тому наслідком взаємодії протилежностей, на думку деяких авторів, має бути не нова наука, а якийсь симбіоз. Це абсолютно неможливо тому, що еволюційна теорія і ортодоксія - протилежні за своєю методологією. Перша виходить з різноманітності, яка весь час розвивається, нерівноваги, нестійкості, а друга - з незмінної, застиглої різноманітності, рівноваги, стійкості тощо. Такі протилежні принципи і підходи механічно поєднати неможливо, бо це суперечить елементарним законам діалектики.
Помилка авторів цих тверджень полягає в тому, що вони виходять з хибного посилання, начебто існують різні сфери компетенції цих двох учень. Тому еволюційна теорія, мовляв, намагається знайти ті ніші в економіці, де її принципи виявляють себе найбільш виразно, а принципи ортодоксії або неістотні, або взагалі недоречні. На нашу думку, спроба представити, так би мовити, паралельне існування еволюційної теорії і ортодоксії суперечить самій суті еволюційної теорії. У своїй історіографії Шумпетер бачив прогрес науки у єдності безперервності змін. І хоча розвиток науки відбувається не прямолінійно, а з відхиленнями, все-таки для нього є характерною безперервність. Це відповідає такому закону діалектики, як заперечення заперечення, за яким об'єктивний розвиток передбачає спадковість того, що заперечується, і того, що заперечує. Діалектичне заперечення старого і утвердження нового означають включення елементів старого в нове, але, як правило, у перетвореній формі, у "знятому" вигляді. Еволюційна теорія не відкидає ортодоксальне вчення, а вбирає з нього те, що їй потрібно. Як відомо, еволюційна теорія виходить з довгостроковості еволюційного поступу як результату динамічних змін завдяки новаторам та їхнім нововведенням. Інновації виступають головним фактором довгострокового економічного розвитку. Проте це, на нашу думку, не дає ніяких підстав для висновку, що начебто еволюційна теорія, як зауважує автор,"... обминає стороною завдання статистичного та короткострокового характеру". Навпаки, при всій протилежності цих напрямів економічної науки, їхньої теорії і методології еволюційна теорія може в спадковому порядку інкорпорувати те, що розроблено неокласикою.
Ще менш переконливий аргумент на користь паралельного існування цих теорій - те, що еволюційні принципи нібито виразніше виявляються у тій частині економіки, яка виробляє речові ресурси, а ортодоксальні - в економіці, де виробляються товари і послуги. Важко збагнути і цей "секторальний" поділ теорії, а тим більше висновок, за яким ресурсну економіку начебто краще вивчати з позицій динамічної та еволюційної теорії, а виробництво товарів і послуг - з позицій статики і ортодоксії. Ці обидва сектори розвиваються і змінюються, тому найбільшою мірою відбиває ці процеси динамічна, еволюційна економічна теорія.
І нарешті, аргументом на користь різних сфер компетенції цих двох теорій є те, що еволюційна теорія начебто обмежена дослідженням мікрорівня і не дає "повноцінного аналізу еволюційних процесів на мікрорівні". Дійсно, починаючи з кейнсіанства в економічній теорії інтенсивно розроблялися проблеми макроекономіки. І хоча тут справді є проблеми, але цілком зрозуміло, що в інтересах розвитку еволюційної економічної теорії, яка означає великий крок уперед у пізнанні економіки, не лише можна, але й треба використати надбання неокласиків, пристосувавши їх до системи і принципів еволюційної теорії.
Усе це переконує, що спроби надати драматизму ситуації в економічній теорії (бо, мовляв, існує небезпека "відособлення двох теоретичних напрямів" і тому пропонується переглянути сфери компетенції еволюційної теорії та ортодоксії в ім'я їх об'єднання) мають штучний характер, оскільки ігнорують об'єктивний процес взаємодії протилежностей, які є джерелом руху і розвитку економічної теорії.
У теорії еволюційного розвитку Й. Шумпетера важливе місце займає дослідження ролі людського фактора. І тут чітко виявляється, що вчений спирається на неокласичні підходи, згідно з якими людину, її поведінку було введено до предмета економічної теорії і вони підлягали глибокому вивченню. Водночас він бачив багато поведінкових та інституціональних недоліків в ортодоксальній теорії дослідження людини, її намаганні обмежити інтереси людини максимізацією прибутку, тобто звести їх до суто утилітарних проблем, ігноруючи культуру, всю широту людської діяльності, її історичний характер. Замість історичного підходу, який розкривав би розвиток і зростання людини, неокласика метафізично, статично розглядає роль людини, начебто вона живе поза історичними та суспільно-економічними умовами.
На противагу ортодоксальній теорії, Шумпетер по-новому розглянув людську поведінку, людський фактор, застосувавши широкий соціологічний підхід, розкривши конкретно-історичний характер діяльності людини. Він одним з перших економістів-учених зміг замість абстрактної людини побачити і визначити в узагальнених поняттях відмінності у поведінці людини, насамперед щодо науково-технічного прогресу та його впровадження у виробництво. Це те саме відношення до засобів виробництва, яке класична теорія базує на відносинах власності, але взяте в іншій площині, коли розкривається взаємодія людини і техніки безпосередньо у виробничій діяльності. На цій основі Шумпетер виділяє новаторів, які впроваджують нововведення у виробництво; консерваторів, які гальмують або взагалі протистоять оновленню виробництва на основі нової техніки і технології; імітаторів, які роблять вигляд, що вони здійснюють науково-технічне удосконалення виробництва й т.д. Цінним є те, що автор не обмежується характеристикою того чи іншого типу людини, а намагається розкрити процес у його суперечливості та багатогранності. Внаслідок цього новаторів можуть тіснити консерватори або вони можуть перетворитися в імітаторів та ін. Отже, методологічний підхід Шумпетера конкретизує діяльність людини, розкриває форми, в яких вона виступає у процесі нововведень. Разом з тим він розкриває процес еволюційного розвитку, його реальний перебіг. Він показує, що підприємницька діяльність людини у певних суспільно-економічних умовах означає, що людина частково обмежена і частково вільна. Адже взаємодія індивідів та інститутів одночасно заперечує і повну відособленість індивідів, і їхню повну свободу, оскільки вони діють у межах певних інститутів, тобто встановлених норм і правил. Разом з тим Шумпетер виходить з того, що умови життєдіяльності людини змінюються, а підприємець як творча особа, новатор, за допомогою своїх нововведень активно впливає на цей процес. Інакше кажучи, Шумпетер розкриває діалектику інституцій та індивідів: хоча люди живуть і зростають у певних інституціональних умовах, але вони можуть їх змінювати. А інститути, які обмежують поведінку людини і спрямовують її, також зазнають змін, тому що люди як суспільні істоти діють усвідомлено і цілеспрямовано при розв'язанні певних проблем.
Про широту його підходу до дослідження людського фактора свідчить і те, що він бачив вплив на людську діяльність багатьох факторів, таких як час, місце, ресурси, таланти і здібності. До того ж він вважав за необхідне враховувати біографію людини, її минуле, інституціональні умови, культуру. Шумпетер бачив суперечності в діяльності людини. Так, підприємець, впроваджуючи нововведення, долає інерцію і всілякі перепони, але разом з тим він може порушувати ті чи інші норми і правила. Гострота суперечностей у підприємницькій діяльності залежить від панівної суспільної свідомості, морально-політичного клімату, який або сприяє, або заважає цьому руху.
Отже, Шумпетер, як і австрійська школа економічної теорії у цілому, поділяв думку,що людина (людський фактор) формується в історичному часі та конкретно-історичному інституціональному середовищі. На її діяльність впливають ступінь освіченості і культури, невизначеність економічного розвитку та інші фактори. Тому інститути,тобто система норм і правил людської поведінки, не лише обмежують, а напевно (і це головне) визначають напрями, цілеспрямованість у людській діяльності. Еволюційний характер людської діяльності зумовлюється тим, що спирається на попередній розвиток людини і враховує вплив поведінкових, інституціональних, інформаційних та часових факторів.
Становлення теорії еволюційного розвитку порушує питання про співвідношення творчого спадку її засновника і сучасності, в тому числі й щодо ролі людського фактора. В економічній літературі цілком справедливо звертається увага на неприпустимість абсолютизації ідей Шумпетера та його підходів до проблеми взаємодії в системі "новатор - консерватор". Це зауваження є дуже правильним, тому що будь-яка абсолютизація, догматизація його ідей суперечить самій природі теорії еволюції. Вона розглядає ці процеси у розвитку, в змінах. Разом з тим допускаються висловлювання, в яких, хоч і не дуже виразно, але проглядається вимога чи докір автору за те, що він не розкрив зміни у людському факторі, які відбуваються в наш час. "Той "новатор", якого на власні очі бачив Шумпетер, - пише один з авторів, - дуже відрізняється від "новатора", якого ми маємо сьогодні". Як ми вже наголошували, Шумпетер не тільки сформулював теоретичні положення і виробив методологічні підходи, на основі яких передбачив багато процесів, що й зумовило його визнання. Головне те, що він розробив теоретико-методологічні засади, на основі яких ми маємо розкривати особливості тих чи інших соціально-економічних процесів на сучасному етапі. І добре робить О. Сухарєв, коли, спираючись на теоретично узагальнене поняття "новатор - консерватор", введене Шумпетером, розкриває те нове, що народжене в наш час. Так, він вважає, що Шумпетер дещо однолінійно розглядає проблему зростання "новаторів", тоді як у сучасній економіці структура джерел їх зростання ширша. Тому ефективна економічна політика має бути спрямована на створення умов не лише для новацій та новаторів, а й для стабільності ситуації в країні, щоб не допустити зростання безробіття з його негативним впливом на соціально-економічний розвиток, отже, і на зростання "новаторів".