Управління інтелектуальним капіталом підприємства (стр. 2 из 5)

- інтелектуальний капітал індивіда – сукупність знань, досвіду, професійних навичок та інтелектуальних здібностей особистості

В сучасній економічній літературі інтелектуальний капітал визначають як:

«Сукупність законних прав суб'єкта на результати його творчої діяльності, його природних і набутих інтелектуальних здібностей, навичок, нагромаджених ним баз знань і корисних відносин з іншими суб'єктами.(С. Леонтьєв)»

«Сукупні знання, якими володіє організація в особі своїх співробітників, а також у вигляді методологій, патентів, архітектур і взаємозв’язків (Д. Даффі)»

«Формалізований і зафіксований інтелектуальний матеріал, що використовується для виробництва більш цінного майна. (Д. Клейн)»

Виникнення інтелектуального капіталу цілком закономірно, якщо брати до уваги дію неподоланних історичних і технологічних процесів, не кажучи про інвестиційні потоки, що заполонили сучасний світ, сприяючи розвитку економіки, в якій знання відіграють провідну роль.

Інтелектуальний капітал підприємства скоро стане головним критерієм оцінки наших компаній і закладів, тому що лише він здатен відобразити динаміку організаційної стійкості і процесу створення цінностей. Тільки він придатний для оцінки сучасного виробництва, яке змінюється так швидко, що робити висновки про його вартість можна лише з урахуванням таланту його робітників, їх відданості справі та якості знарядь праці, які вони.

На думку провідних західних дослідників, важливим показником, який відображає перетворення інтелектуального капіталу в провідний ресурс постіндустріальної економіки є "знаннєінтенсивність" яка вимірюється відсотковою часткою кваліфікованих робітників у структурі зайнятого населення. Перехід від капітало- та працемістких галузей до науко- та інтелектуальних виробництв характеризується зростанням частки витрат на інформацію та знання у собівартості більшості видів продукції. [1;55]

Однією з цікавих спроб виявити специфічну роль інформації, знань та інтелекту в забезпеченні передумов економічного зростання розвинених країн у другій половин. XX ст. стало здійснене відомим американським М. Фрідменом дослідження так званого гуманітарного виокремлення таких специфічних його ознак:

- неможливості обміну або заміни матеріальними активами

- Значні труднощі у переведенні в ліквідну грошову форму;

- нерозвиненість ринку;

- зростання витрат на формування.

Ще є багато досить цікавих визначень та поглядів на інтелектуальний капітал. Так, Е. Брукінг ототожнює його з нематеріальними активами, які слугують підґрунтям існування та конкурентних переваг підприємства. Ключовими складовими є людські активи (знання, досвід, творчі здібності та ін.), інтелектуальна власність, інфраструктурні й ринкові активи. В. Іноземцев вважає, що інтелектуальний капітал – це інформація і знання, які відіграють роль «колективного мозку», що акумулює знання працівників, інтелектуальну власність, нагромаджений досвід, організаційну структуру, інформаційні мережі, імідж підприємства. Б. Леонтьєв під інтелектуальним капіталом підприємства розуміє вартість усіх наявних інтелектуальних активів, включаючи інтелектуальну власність, природні та надбані розумові здібності й навички, а також нагромаджені бази знань і корисні відносини з іншими суб’єктами; тобто йдеться про бренд, клієнтуру, фірмове найменування, канали збуту, ліцензії, та інші угоди, тощо. [12;16]

Дослідження інтелектуального капіталу проводилися у шведській страховій компанії «Scandia» починаючи з 1991р.

У 1993 – 1995 рр. були опубліковані звіти цієї компанії щодо визначення вартості інтелектуального капіталу та етапів управління ним, а саме:

- ініціації (етапи усвідомлення організацією потреби вивчення інтелектуального капіталу, виявлення та ідентифікації пов’язаних з цим проблем);

- виміру (етап розробки системи показників виміру інтелектуального капіталу);

- лідерства (етапу приведення діяльності на всіх рівнях у відповідність до нової стратегії, яка враховує інтелектуальний капітал);

- технологій (етапу розвитку інформаційних технологій, комунікацій, покликаного покращити використання інтелектуального капіталу);

- капіталізації (етапи використання пакета організаційних технологій як об’єктів інтелектуальної власності, що уможливлює вихід на ринок);

- майбутнього (заключний етап ревізії задіяного інтелектуального капіталу з метою подальшого розвитку та впровадження інновацій, викликаних зміною господарювання).

Важливою складовою проведеного в “Scandia” дослідження стала також розробка програмного забезпечення “Dolphin”, покликаного моделювати різні сценарії розвитку компанії на основі відстеження зв’язку між стратегічними цілями і основними показниками.

У процесі еволюції теорії інтелектуального капіталу сформувались різні підходи до його структурування. Наприкінці 80-х років ХХ ст. відомий західний дослідник К.-Е. Свейбі, який ототожнював інтелектуальний капітал з нематеріальними активами фірми, виокремив у їхній структурі такі складові:

- індивідуальну компетентність (уміння, досвід, освіту, соціальні навички та моральні цінності персоналу);

- внутрішню структуру організації (цілі, завдання, моделі, технології, структуру, внутрішні мережі, неформальні організації, культуру);

- зовнішню структуру організації (зв’язки і взаємовідносини із замовниками, постачальниками, конкурентами, торговельні марки, репутацію).

У середині 90-х років ХХ ст. британський дослідник А. Брукінг виокремив у структурі інтелектуального капіталу такі елементи:

- активи ринку – нематеріальні активи, пов’язані з обмінними операціями, що визначають становище фірми на ринку.

- активи інтелектуальної власності – захищену законом інтелектуальну власність компанії.

- активи інфраструктури – інтелектуальні активи, які використовуються компанією.[1;71]

Класифікація видів інтелектуального капіталу підприємства подана в рис.1.1.