Існує й інша модель монополістичної конкуренції, коли на ринку присутні одне – два підприємства, що займають домінуюче становище, і значна кількість невеликих за ринковою часткою підприємств – аутсайдерів. У цьому випадку для системи «домінуюче підприємство – аутсайдери» буде характерна модель, що наближається до монопольного ринку, а для конкуренції аутсайдерів між собою – модель досконалої конкуренції або перший вид монополістичної конкуренції. Останнє значною мірою залежить від характеру продукції – ступеня її стандартизованості або, навпаки такої можливості [13, с. 69].
Попит на товари підприємства на ринку монополістичної конкуренції такого виду не є абсолютно еластичним, оскільки покупці, що прихильні до певної марки, придбаватимуть товар, навіть якщо його ціна дещо вища, ніж у аналогів.
Таким чином, вплив монополістичної конкуренції на розвиток ринкової економіки має певні особливості:
1. за цієї форми синтезу конкуренції і монополії центр боротьби розміщується у сфері обігу, охоплює певну галузь на національному рівні, в яку легко проникають нові конкуренти, наслідком чого є незначна концентрація капіталу, так як фірми за розмірами є середніми або малими;
2. неможливість встановлення монопольно високих чи монопольно низьких цін на товари (послуги), оскільки при їх виробництві (наданні) існують різні витрати праці, великий асортимент, неоднакова якість. За таких умов товаровиробник може призначити ціну на свій товар, орієнтуючись на ціни і попит, що встановилися на ринку;
3. на ринках монополістичної конкуренції саме індивідуальність споживчих властивостей на погляд покупців – основний чинник конкурентоспроможності товару. Цінова конкуренція відходить на другий план, поступаючись першим місцем неціновій конкуренції, що використовує такі інструменти, як реклама, конкуренція сервісу і асортименту, гарантійне і післягарантійне обслуговування.
2.2 Механізми обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції
Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання, створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці [2, с. 22].
Виникнення монополій породжує монополізм, конкретною формою вияву якого є сама монополія.
Монополізм – економічне явище, сутність якого полягає у нав’язуванні господарюючим суб’єктам, які сконцентрували у своїх руках велику власність та економічну владу на ринку, власних інтересів контрагентам і суспільству, в ігноруванні їх інтересів і потреб.
Основними ознаками монополізму є: концентрація в руках монополії значної частини виробництва, що забезпечує панівне становище у межах певного сегмента ринку; ціновий диктат; отримання і привласнення монопольно високого прибутку; можливість регулювати як власне виробництво, так і виробництво у суміжних сферах.
Монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).
Монополізм – спосіб пристосування до нового, вищого розвитку ринку, в межах якого створюються гігантські підприємства та їх об`єднання, що має як позитивні, так і негативні наслідки для суспільства. Об’єктивна необхідність координації дій суб’єктів господарювання розширює масштаби планомірного розвитку, свідомого регулювання соціально-економічних процесів. Масове виробництво дає змогу економити на витратах, випускати якісну та дешеву продукцію.
Однак можливість установлення монопольних цін призводить до переплачування споживачами значних сум. Монопольно високі ціни зменшують стимули до запровадження досягнень НТП. Монополістичний капітал інвестує насамперед найприбутковіші галузі, ігноруючи інколи потреби широких верств населення та суспільства в цілому.
Напрями захисту продиктовані самим характером монополізму.
По-перше, на тих ринках, де є умови для виникнення «природного монополізму», тобто, де є перешкоди для ефективного функціонування ринкового механізму, створюються державні громадські регулюючі органи для контролю за економічною поведінкою суб’єктів ринку, схильних до використання свого монопольного становища виключно у власних інтересах. У цьому випадку мова йде не про ліквідацію або обмеження сфери діяльності природних монополій, а лише про введення їх діяльності в регульоване русло.
По-друге, там, де монополії формуються на підприємницькій основі, тобто виникають виключно з метою забезпечення засновникам монопольного прибутку за рахунок інших суб’єктів ринкових відносин шляхом штучного обмеження конкуренції, громадський (державний) контроль набуває форми антимонопольного законодавства, яке передбачає стримання або запобігання розвитку монополій. Законодавство про штучні (підприємницькі) монополії, як правило, має заборонний характер.
В Україні органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб’єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб’єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції [2, с. 19].
Узагальнено механізми обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції можна звести до наступного:
· більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти, згідно з якими утворення об’єднань картельного типу між підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції за цінами.
· одночасно законодавства передбачають реєстрацію товарних знаків і марок товарів для того, щоб зробити можливим диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість.
· державою регулюються й загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавцем і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав’язувати свою волю покупцям.
· рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що в них існують такі великі господарські одиниці, які в змозі встановити своє панування над ринком і без укладання картельних угод. Тому в більшості країн законодавство регулює і це питання. Для цього виділяють різні критерії монополізму ринку.
· щоб визначити чи є ціни, за якими продаються товари, конкурентними чи монопольними, органи влади проводять їх аналіз, здійснюють контроль над прибутками та витратами, порівнюють з цінами на інших, паралельних ринках [11, с. 224].
Таким чином, механізмами обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в країнах з послідовно сформованою економікою зводяться до прийняття відповідних законодавчих актів, реєстрація товарних знаків і марок, визначення та регулювання державою загальних умов угод, аналіз цін та контроль над прибутками та витратами господарюючих суб’єктів.
РОЗДІЛ ІІІ. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
3.1 Причини, що зумовлюють втручання держави в ринковий механізм
Одним із небезпечних помилкових тверджень, яких припускаються при обговоренні концепції переходу країн до ринкової економіки, є зведення усієї проблеми до створення «вільного ринку» і забезпечення «необмеженої конкуренції», посилаючись при цьому на досвід розвинутих країн. Насправді вільного ринку нині немає в жодній країні Заходу та й бути не може. Що стосується країн Західної Європи, то в економічному житті поряд із ринком важливу роль відіграє економічна діяльність держави [25, с. 128].
Держава в економічному процесі:
· відтворює умови конкуренції;
· виступає як покупець продукції;
· є суб’єктом, який несе грошові витрати;
· усуває причини відмови ринкового механізму [14, с. 414].
Відтворення умов конкуренції зводиться до того, що сотні тисяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідних юридичних законів, нормативних документів, інструментів. Ще Адам Сміт зазначав, що «невидима рука ринку» функціонує лише тоді, коли добре видна «грізна рука закону».
Виходячи з цього держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки:
· захист прав власника (ст. 41 Конституції України);
· антимонопольне законодавство (ст. 42 Конституції України);
· соціальний захист населення (ст. 46 Конституції України);
· захист покупців (ст. 42 Конституції України).
Відповідно до цих юридично-інституціональних засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку.
Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.
Як суб’єкт, що несе грошові витрати, держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферними, або передаточними, і є соціальним забезпеченням (велфером). Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспільстві на користь тих, хто потребує допомоги (підтримка людей похилого віку, непрацездатних, багатодітних, безробітних тощо). Це здійснюється з допомогою прогресивного оподаткування [24, с. 140].
Держава обережно проводить відповідну фінансову та податкову політику, адже більшість державних витрат покривається за рахунок податків, впливаючи на рівень і темпи виробництва, на підтримання зайнятості, здійснення антиінфляційних заходів.