Існують підтримуючі заходи, які своєю дією реалізують основний напрямок економічної реформи, що сприяє розвитку конкуренції, наповненню споживчого ринку товарами та послугами, створенню нових робочих місць, формуванню нового класу власників та підприємців. Державну підтримку отримують визначені пріоритетні напрямки діяльності підприємницьких структур.
Стимулюючі та сприяючі – це заходи, що формують сприятливе середовище для розвитку підприємництва, особливо малого, та стимулюють його ефективну діяльність. Такі заходи здійснюються за такими основними напрямками:
- формування інфраструктури підтримки і розвитку підприємництва, особливо малого (бізнес-центри, інкубатори тощо);
- створення пільгових умов використання суб’єктами МСП державних матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок та технологій;
- встановлення спрощеного порядку реєстрації об’єктів МБ, ліцензування їх діяльності, надання державної статистичної та бухгалтерської звітності;
- підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів малого підприємництва, включаючи сприяння розвитку їх торгових, науково-технічних, виробничих, інформаційних зв’язків з зарубіжними партнерами;
- організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малих підприємств [24].
Складність системи державного регулювання підприємницької діяльності в Україні полягає в тому, що ця система є багаторівневою. В ній розрізняються та взаємодіють три рівні: загальнодержавний, регіональний, місцевий. Найбільш широкі можливості щодо регулювання підприємництва існують на державному рівні, оскільки саме на цьому рівні визначаються напрямки, цілі державної політики щодо підприємництва та дієвість системи сприяння підприємництву в країні. Однак і на регіональному та місцевому рівнях підприємницькі структури можуть отримати значну допомогу від органів влади.
3.3 Основні напрямки удосконалення нормативної базирегулювання підприємницької діяльності в Україні
Проблеми нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності в Україні являють як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення надійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ. Йдеться про розуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих його складових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ході законодавчого процесу.
Прийняття та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. № 1160 дали підстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади, а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні стала безвідривно пов’язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [76, с. 37].
Указ Президента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.
Ще більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25 травня 2000 р. № 721/2000, яким було запроваджено поняття регуляторної політики як різновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектами нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.
Разом з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000 передав «під крило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності.
Однак не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні зауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єкти підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України – це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави не може.
У лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акта», а з іншого – подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються.
З моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання та асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької і господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому декілька.
По-перше, в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад, для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і, водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до єдиного «знаменника» інтереси всередині галузі.
Ще однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч. 4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки скоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторного акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у вигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. В цьому випадку, часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання [77]. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи перед суб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.
Зупинимося детальніше на одній з проблем державної регуляторної політики в галузі підприємництва – проведенні ліцензування підприємницької діяльності в Україні. Головними рисами легітимізації підприємницької діяльності слід визнати реєстрацію й ліцензування підприємницької діяльності.
Ліцензування підприємництва ґрунтується на підставі Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», від 1 червня 2000 р., відповідно до якого об’єктом ліцензування визнано господарську діяльність, а ліцензіатом – суб’єкта господарювання. Застосувавши таку законодавчу конструкцію, парламентарі вирішили першу серйозну проблему – визначення об’єкта ліцензування. Тому з отриманням ліцензій виникали проблеми в організацій, які не були зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, але бажали здійснювати діяльність, яка підлягала ліцензуванню як суто підприємницька. Нагадаємо, що в Україні, відповідно до різних нормативно-правових актів, діє понад 15 типів реєстраторів, які забезпечують реєстрацію різноманітних організацій, в тому числі й непідприємницьких. Тобто перераховані юридичні особи, якщо не мали спеціальних законодавчих обмежень про заборону здійснення ними підприємницької діяльності, повинні були для отримання ліцензії реєструватися у виконавчих органах місцевого самоврядування або місцевих державних адміністраціях як суб’єкти підприємницької діяльності.