Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний бізнес-коледж
РЕФЕРАТ
З предмету:
Історія економіки та економічної думки
На тему:
Диспропорційний та затратний характер Радянської економіки
в 60-70рр. ХХ ст.
Підготував студент
групи №ОА-10:
Чубенко В.О.
Перевірив викладач:
Здір В.А.
Черкаси—2010
Зміст
Вступ
1. Розвиток економіки СРСР в 50—70-ті роки: сільське господарство, промисловість. Суть економічних реформ
2. Вплив науково-технічної революції на розвиток Радянської економіки
3. Економіка України в 60-х - 80-х роках ХХ століття: спроби реформування
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають "відлигою") був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної та ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.
Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого "вождя всіх народів", тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню "великого" Сталіна.
Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання "наздогнати та перегнати Захід" вимагало розв'язання рук владі "на місцях", яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки.
Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв'язаною. Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні "кукурудзяні епопеї" тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.
В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку можна поділити на три періоди: підйом (1950— 1970); застій (1971—1985); криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990).
Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічних. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками — затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю тощо. По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки. По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Крім того, не обхідно було вирішувати ще два насущні, але суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло, підняти їх культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.
В умовах відсутності зарубіжних інвестицій та обмеженості фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів командно-адміністративна система вирішувала проблеми у традиційному для себе стилі: визначила головні серед вказаних завдань та виробили відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. було визначено новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Останнє, правда, мало вимушений характер. Масштабні дотації у легку і харчову промисловість разом зі значним зниженням цін — наприкінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж у 1948 р. — призвели до зростання дефіциту і перегляду поточного плану на користь випереджаючого зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим ключовим напрямком економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Уже у 1954 р. було різко знижено обов’язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списано борги колгоспів, зменшено податки з присадибних ділянок і дозволено продаж надлишкової продукції на базарі. Водночас у 1,5—5,5 рази було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставки техніки селу.
Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953—1958 pp. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у 5 разів вищими проти 1950—1953 pp. (16 % проти 3 %). Вагомий внесок у зростання сільського господарства зробило спочатку й освоєння цілинних земель. Вже у 1954—1956 pp. було зорано 36 млн. га цілинних і перелогових земель. У 1954—1958 pp. держава отримувала з цілини більше половини заготовленого хліба. Частка капіталовкладень у сільське господарство підвищилась майже до 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (правда, приблизно 32 % цих інвестицій припадало на цілину). Грошові доходи колгоспів з 1953 по 1958 р. зросли більше ніж у три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР.
Проте пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовження розпочатої у 1953-1954 pp. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. Внаслідок політичних і соціальних причин радянський уряд не наважився підвищити роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами у 1953-1958 pp. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки (тільки колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. рублів). Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшості господарств, а головне, не міг вирішити проблеми інвестицій для сільського господарства. З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. — максимальне розширення посівів кукурудзи (в Україні посіви кукурудзи займали у 1953 р. 2,2 млн. га, у 1955 p. — понад 5 млн., у 1962 p. — 3 млн. га, у Союзі засіяно 32 млн. га, з яких лише 7 млн. га дали якийсь урожай ), з 1957 р. — "м’ясні" та "молочні" кампанії — наздогнати США щодо виробництва м’яса, масла і молока на душу населення (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % відносно рівня 1958 p.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи і т. ін. — також не дали відчутних результатів.
Політика реалізації надпрограм доповнювалась намаганнями ліквідувати присадибне селянське господарство. Так, вже у 1955 р. його розміри зменшено у 2 рази. У 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято указ про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Ще у 1956 p. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів’я ВРХ у підсобних господарствах колгоспників, наприклад, в Україні скоротилося на 14 %, поголів’я свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.
Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва у 1959—1964 pp. знову знизились до рівня початку 50-х років (1,5%). Освоєння цілини, в яке вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спочатку позитивні результати, створило на сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, але не змогло вирішити зернової проблеми СРСР. Через ерозію ґрунту і посуху врожаї на цілинних землях стали швидко падати. На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктів харчування, включаючи хлібобулочні, м’ясні вироби та інші продовольчі товари масового вжитку. Для пояснення тотального дефіциту влада почала боротьбу проти "спекулянтів" , "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м’ясо (на ЗО %) і масло (на 25 %), що викликало масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не вирішувало. З 1963 р. уряд, щоб запобігти голоду, вперше закупив за кордоном більше 12 млн. т зерна (на 1 млрд. дол.). СРСР став регулярно, у зростаючих обсягах, завозити зерно з-за кордону.
У промисловості цей період характеризувався поступовим пом’якшенням сталінського надцентралізму, радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширились права союзних республік. У їх відання було передано 15 тис. підприємств, деякі міністерства із союзних було реорганізовано у союзно-республіканські. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території СРСР було утворено замість ліквідованих 140 союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств 105 таких раднаргоспів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України, наприклад, було передано 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підлягали 97 % заводів республіки (1953 р. — лише 34 %). Прискореними темпами розвивалась легка промисловість. Таким чином, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна політика в цілому, була націлена на вирішення першочергових завдань.