Економічний розвиток України в другій половині 60-х — на початку 70-х років посилився частково завдяки ліквідації найбільших протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду, частково завдяки реформі і сприятливій зовнішньоекономічній ситуації. У 1966-1970 pp. виробництво промислової продукції УРСР зросло на 50%. Однак невдовзі все більше відчуваються протиріччя реформи. Єдиним позитивним моментом для республіканської економіки було виділення значних коштів на розвиток легкої промисловості, що сприяло поліпшенню забезпеченості населення споживчими товарами у другій половині 60-х і на початку 70-х років.
З початку 70-х років економічну реформу загальмували і згодом згорнули. Брежнєвська група перенесла центр ваги на розвиток військово-промислового комплексу, мотивуючи це загостренням міжнародної обстановки, хоча сама ж її і викликала. Поряд з цим відбувалося збільшення капіталовкладень в розвиток Сибіру та у сільське господарство країни. З економічними інтересами УРСР збігалося лише те, що стосувалося аграрного сектора. Темпи економічного зростання в середині 70-х почали спадати, а у 80-х роках уже стали мінусовими. Економіка СРСР все більше втягувалася в кризу.
З кінця 70-х — на початку 80-х років господарство СРСР, і, зокрема, УРСР розвивалося лише екстенсивними методами, за рахунок збільшення робочої сили і кількості підприємств. Це вкрай негативно позначилося на Україні, природні і трудові ресурси якої були обмеженими, і тому вона потребувала інтенсифікації суспільного виробництва. Через брак нових технологій традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки — видобуток вугілля, металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів — почали занепадати. Відповідно до економічної стратегії Центру Україна перетворювалася на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу». Тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, у тому числі високотехнологічні, переважно військового сектора, партійно-державне керівництво пов'язувало свої надії з новим економічним стрибком та освоєнням Сибіру і Далекого Сходу, куди й Україна спрямовувала значні матеріальні та людські ресурси. Щоправда, звідти вона отримувала дешеві енергоносії.
Серйозним недоліком економічної політики уряду СРСР, що негативно позначилось на Україні, стала орієнтація на так звані валові показники виробництва. Це призводило до суттєвого зниження якості продукції. Та чи не найгіршим було розміщення в Україні підприємств атомної енергетики, будівництво недосконалих атомних реакторів у густозаселених і мало пристосованих для цього місцевостях.
В економічних планах СРСР 70-80-х років (п'ятирічках та ін.) відзначалося, що Україні необхідно впроваджувати нові технології, приступати до інтенсифікації трудових ресурсів, переорієнтовувати структури виробництва на високотехнологічні цикли. Однак все це мало в планах декларативний характер, та й п'ятирічки хронічно не виконувалися за більшістю показників. Так, національний доход мав збільшитись у дев'ятій п'ятирічці (1971-1976 pp.) на 37-39%, а цифра виконання, явно завищена, сягала лише 25%. Така сама ситуація була і в наступній п'ятирічці.
Якщо за деякими показниками розвитку промисловості Україні з великими труднощами вдавалося наближатися до запланованих (виробництво електроенергії, цементу, вугілля), то галузь сільського господарства залишалася найменш ефективною, хоча для його зростання в 70-80-х роках було зроблено багато: запроваджувалися масштабні програми механізації і хімізації, здійснювалися роботи по меліорації та ін. За 1971 -1980 pp. в сільське господарство було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Але все це виявилося малоефективним, а іноді давало протилежний результат: меліорація призводила до засолення родючих ґрунтів, перетворення їх в не придатні для сільського господарства, порушувала екологічний баланс. Для «витягування» сільськогосподарського виробництва щорічно в нього «мобілізовували» величезну кількість працівників інших секторів народного господарства, освіти, науки, військовослужбовців, що призводило до перевитрат фінансових та матеріальних засобів. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання продукції. Як наслідок щорічні витрати при збиранні врожаїв сягали 30-33%, і ніхто за це не відповідав, бо існувала система так званої колективної відповідальності. Склалася парадоксальна ситуація: капіталовкладення зростали, збільшувалася зарплата колгоспників, а віддача падала, плани не виконувалися. Приріст виробництва в другій половині 70-х років — 1,5% на рік, на початку 80-х — 0,5%.
Це було проявом кризи всієї колгоспно-радгоспної системи, відірваності та відчуженості колгоспників від власності і від засобів виробництва. Досягнутий (1976-1980 pp.) збір зернових в 43 млн. знизився в наступній п'ятирічці до 39,3 млн. на рік. І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками Москви вивозила його. Наприклад, на межі 70-80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, 26 —-тваринного масла, 23 — м'яса і значну частину всього цього поставляла в інші регіони Союзу. Умови життя та праці колгоспників залишалися надзвичайно тяжкими. Так, у рослинництві в 1985 р. ручною працею було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього слід додати примітивність і недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуговування.
Тому колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово почали переселятися в більш цивілізовані міста. Протягом 1965-1985 pp. до цього вдалися 4,6 млн. чоловік. З карти України зникли сотні оголошених неперспективними сіл, зокрема в 1972-1986 pp. — 1502. Значну частину населення сіл у 80-х роках складали пенсіонери та інваліди. Міграція сільського населення у міста не мала б негативних наслідків, якби відбувалося відповідне підвищення продуктивності праці в сільському господарстві. Але цього практично не сталося, хоча енергоозброєність сільського працівника за 1960-1985 pp. росла в сім разів, використання мінеральних добрив — у 10,5 рази. Водночас валовий збір зернових збільшився лише в 1,3 рази. Великі зусилля давали незначні результати.
В цілому в Україні, як і в СРСР, зростання добробуту населення мало суперечливий характер. Досить успішний розвиток економіки в другій половині 60-х дав можливість його поліпшувати, однак у подальшому почався спад. У 1970-1979 pp. підвищення середньої заробітної плати становило 30%. Та при цьому діяли інфляційні процеси і зростали ціни на продукцію легкої промисловості (побутову техніку, меблі, взуття, автомашини), а у 80-х — і на продукти харчування. Певну збалансовуючу роль виконували так звані громадські фонди споживання, за рахунок яких вдавалося забезпечувати безплатну освіту, охорону здоров'я, найнижчі в світі ціни на житло та комунальні послуги. Історики несправедливо обходять питання про те, що в 60-70-х роках відбувалося деяке підвищення, хоча й повільне та суперечливе, доходів не лише робітників, а й колгоспників. Чи не вперше в історії українські селяни стали отримувати пенсію і до того ж не набагато меншу, ніж жителі міст.
У 70-80-х роках загострюються проблеми, пов'язані з погіршенням здоров'я населення, що пов'язано як із незадовільними умовами праці й побуту, поширенням пияцтва, наркоманії, так і з погіршенням екологічної обстановки. Причиною порушення екологічного балансу були бездумний технократизм та вузьковідомчі інтереси. Це призвело до того, що без глибокого наукового аналізу можливих наслідків здійснювалися широкомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції, знищувалися малі річки й заплавні луки. Це спричинило порушення водного балансу Дніпра, понаднормової мінералізації річок, озер, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами і в кінцевому результаті до необоротних змін у насиченому промисловими підприємствами Подніпров'ї та деяких інших регіонах. За середніми показниками площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одного мешканця та за водозабезпеченням УРСР, опинилася на одному з останніх місць не лише в Європі, а й в СРСР,
Висновки
Таким чином, від середини 70-х років і особливо з початку 80-х економіка та соціальна сфера України переживали складні кризові явища і розвивалися надзвичайно суперечливо. В умовах «розвинутого соціалізму» з його всеохоплюючим керівництвом КПРС особливістю економічних процесів був недостатній розвиток виробництва товарів споживання, відставання в науково-технічному процесі та екстенсивні методи господарювання. Дешево продаючи за кордоном нафту, ліс і газ, держава закуповувала там товари народного споживання і насичувала ними внутрішній ринок, створюючи ілюзію благополуччя. Розширюється тіньова економіка, нетрудові і несправедливо великі доходи, створюються спец-магазини, спецкурорти — це стало характерними рисами життя партноменклатурних кіл СРСР. Але навіть окремі спроби заговорити про негативні явища й протиріччя зрілого соціалізму владою і суспільними науками відкидалися і розглядалися як ворожі інсинуації, як посягання на «основи» соціалізму та злісне заперечення його «переваг» над капіталізмом.
Експлуатувалася глибока віра радянських людей у соціальну справедливість і бажання створити розвинуте суспільство.
1. Леоненко П., Юхименко П. Економічна історія: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2004.
2. Бобович И., Семенов А. История экономики. Учебник.—М.: Проспект, 2002.—368 с.
3. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. – К.: Вікар, 2005