Проведені дослідження показали, що дуже часто на практиці орендні виплати сплачують за так званим залишковим принципом, і переважно невчасно. Відомо немало спроб керівників зменшити орендну плату при розрахунках з власниками паїв за завищеними цінами за сільськогосподарську продукцію та надані послуги. Очевидно, що будь-яку готівку, призначену для цих виплат, необхідно вилучати з наявних фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств і при цьому немає різниці як ці виплати будуть відображені в обліку, оскільки нерозподілений прибуток не являє собою реальних коштів, а є показником із бухгалтерського звіту.
Середній розмір земель сільськогосподарського призначення становить 783,6 га. При цьому власна земельна ділянка підприємства мінімальна, тобто, головним чином, земля та майно взято в оренду. Однак, чим більше боргів має підприємство у структурі свого капіталу, тим вищий фінансовий ризик. Це означає, що незалежно від рівня доходу від своїх операцій, що підприємство має сплачувати орендну плату як за землю, так і за майно. Отже, чим більше підприємство бере в оренду землі та майна, тим більше в нього фіксованих витрат і тим вища небезпека неспроможності покрити ці періодичні фіксовані платежі. Якщо в період економічного підйому вигідно брати в оренду майно та землю, то це завдає збитків у період спаду економічної активності. За такого стану речей не доводиться особливо дивуватися, що третина сільськогосподарських підприємств із року в рік є збитковими.
Нині більшість селян віддали свої земельні паї в оренду до п' яти років. Основна частина з них має строк оренди до трьох років, а подекуди лише на один рік, що не дає змоги господарствам планувати перспективи розвитку і не заохочує інвесторів вкладати великі кошти у сільськогосподарське виробництво. У той же час в європейських державах договори оренди укладаються на строк понад п'ять років. В основному це договори на весь цикл сівозмін (10-15 років), з них значна частина договори на 20-50 років.
Без розробки оптимальної політики участі власників земельних та майнових паїв у розподілі доходів сільськогосподарських підприємств, яка б задовольнила як селян, так і інвесторів, ці проблеми вирішити неможливо. Удосконалення такої політики потребує не лише перегляду строків оренди, а й створення умов, які б зацікавили власників паїв віддавати землю та майно в довгострокову оренду. Це може бути досягнуто збільшенням орендних виплат. Підвищення повинно бути обґрунтовано пов'язано з показниками величини паю та грошової оцінки землі. Це дозволить не лише розвивати великі товарні господарства, а ще дасть можливість залучати додаткові фінансові ресурси в сільськогосподарське виробництво, що сприятиме застосуванню нових технологій.
У процесі дослідження політики участі власників земельних та майнових паїв у розподілі доходів сільськогосподарських підприємств стає очевидним, що вона прямо пов'язана з можливістю виділення в складі вартості сільськогосподарської продукції доданого продукту, який створюється завдячуючи такому засобу виробництва як земля з її унікальними якостями. Цей доданий продукт взаємопов'язаний та взаємозумовлений земельною рентою.
Останнім часом при вирішенні складних економічних проблем щодо використання землі як засобу виробництва, спостерігається негативна тенденція ігнорування поняття земельної ренти. Рента, як економічна категорія, не достатньо розглядається і в наукових дослідженнях стосовно цих проблем. Хоча необхідним був би розгляд земельних проблем саме через призму цієї економічної категорії. Це пояснюється насамперед багатогранністю і складністю поняття земельної ренти, що в свою чергу породжує її різне тлумачення, а тому неможливість використання для вирішення практичних завдань вітчизняної аграрної економіки.
У. Петті визначив закон ренти так: "Я вважаю, що коли... людина відняла з усього врожаю насіння, що вимагається їй, то частина зерна, що залишилася, є природна і щира земельна рента за цей рік; середня ж величина за сім років чи, швидше за стільки років, у межах яких відбудеться цикл зміни голоду достатком, і навпаки, дасть звичайну земельну ренту в зерні" [3]. Тобто стверджується, що врожай містить у собі результат участі природи і працю людини. У. Петті у своєму визначенні ренти не пов'язує її прямо з природою, але й не використовує категорій власності.
А. Сміт визначав ренту як надлишок над необхідним продуктом. Він зазначав: "Рента, розглянута як плата за користування землею, природно являє собою найвищу суму, яку в стані сплачувати орендар при заданій якості землі" [4]. Одночасно А. Сміт писав, що власник землі частину врожаю, яка перевищує додатковий продукт, здатний привласнювати собі.
На думку Д. Рікардо, "Рента - це та частка продукту землі, що сплачується землевласнику за користування первісними і непорушними силами ґрунту" [5]. У цьому ствердженні Д. Рікардо, підкреслюючи роль природи, визначає ознаку присвоєння як головну, що притаманна ренті. Така точка зору стає класичною.
К. Маркс пов'язує поняття земельної ренти з доданою вартістю: "усяка земельна рента є додана вартість, продукт доданої праці" [6]. Землевласник привласнює ренту як капіталіст додану вартість. Одночасно К. Маркс відмічає участь природи в створенні доданої вартості, хоча й відводить їй другорядну роль, прирівнюючи до звичайного засобу виробництва: "сила природи - не джерело додаткового прибутку, а лише її природний базис..." [6].
М.І. Туган-Барановський трактує так поняття земельної ренти: "Земельна рента - нетрудовий доход, що добувається користуванням стійкими, корисними властивостями землі. Земельна рента, разом з прибутком, є іншим основним видом нетрудового доходу" [7], і далі "земельна рента підлягає своїм законам, які стоять у певному розумінні, за соціальною боротьбою і вище неї". Вчений виділяє "три основні джерела земельної ренти: природні відмінності наділів землі щодо становища їх у просторі, природні відмінності продуктивності наступних витрат хліборобської праці і відмінності природної врожайності наділів землі" [7], причому він пише що, "земельна рента - це данина, яку суспільство платить землевласнику, котрий сам по собі жодної участі в утворенні свого доходу не бере" [7], тобто пов'язує ренту з відносинами власності на землю.
А. Маршал писав: "Та частина доходу від землі, що дістається землевласнику, для всіх періодів не дуже великої тривалості визначається головним чином, станом ринку на даний продукт, але має невеликий зв'язок з витратами різних посередників, що вимагаються для вирощування цього продукту, ось чому за своєю природою ця частина є рентою" [3].
Сучасна українська економічна енциклопедія визначає ренту як стабільний доход, одержуваний від капіталу, землі та інших факторів [8]. Підсумовуючи, слід зазначити, що джерелом виплат за оренду землі повинна бути рента. Але цей природний висновок у практиці сільськогосподарських підприємств при розробці політики участі власників земельних та майнових паїв у розподілі доходів сільськогосподарських підприємств не використовується, більше того ігнорується, а загальні рекомендації щодо акціонерних товариств народного господарства і світового досвіду, який переважно ґрунтується на великих корпораціях у даному випадку недостатні.
Господарська та юридична практика нічого подібного до цих пір не знала, тому потрібно порівнювати цю форму розподілу доходів з якоюсь із існуючих. І, на нашу думку, дивідендна політика переробних підприємств АПВ може бути базою для таких порівнянь, хоча ми розуміємо певну умовність при наведенні подібної паралелі.
Проведене нами дослідження 567 сільськогосподарських підприємств та 383 переробних підприємств з усіх регіонів України та аналіз інформації щодо дивідендної політики підприємств АПВ дали цікаві результати.
Витрати на оренду в сільськогосподарських підприємствах сягають понад 10% усіх витрат на виробництво (коливання від 3 до 23%, причому 3% - це потужні підприємства з новими технологіями, де майнові паї викуплені інвесторами- власниками, 23% - фінансово слабкі підприємства) у переробних підприємств - 2-3% (коливання від 1 до 7%), тобто у кілька разів менші.
У переробних підприємствах організаційна форма (головним чином, відкриті і закриті акціонерні товариства) має вплив на дивідендну політику (коливання від 0,1% до 17% на вклад, що підтверджує теорію, що вклад у виробництво вищий, ніж на депозит, звичайно у відкритих товариствах менші суми виплат у закритих більші), у сільському господарстві вплив організаційної форми підприємства на суми орендних виплат не суттєвий.
У сільськогосподарських підприємствах суми орендних виплат офіційно фіксуються (відсоток орендної плати від грошової вартості орендованого майна згідно з договорами становить 1 %) і завищуються (через ціни, послуги), у переробці, навпаки, або зовсім не виплачуються, або офіційно значно занижуються, а то й приховуються зовсім.
У сільському господарстві більше використовуються кредити комерційних банків під високі процентні ставки, що має значний вплив на орендні виплати, у переробці взяті кредити в комерційних банках дешевші (на 3-5 %, інколи на 8-10 %), менше потребують застави, мають коротші терміни, дають більш ефективну віддачу, і поряд з кредитами залучаються кошти через емісію, що вигідніше і менше "тисне" на виробництво.
Терміни орендних виплат у сільськогосподарських підприємствах, як правило, осінь поточного року, тобто до закінчення календарного року, у переробників — березень-травень, після закінчення року (трапляються виплати у вересні, тобто через дев'ять місяців після закінчення року). Таким чином, у переробників виплати менше впливають на виробничу діяльність, більше пристосовані до потреб підприємства.