У період з 1951 по 1970рр, країни, що колись входили в політичну вісь "Рим - Берлін - Токіо", пережили етап надзвичайно високих і динамічних темпів економічного розвитку. Основними причинами цього можна назвати:
- поразка в другій світовій війні, що позбавила економіку кожної із цих країн однобокої мілітаристської спрямованості,
- установлення демократичних буржуазних свобод,
- активне втручання держави в економіку,
- потужне зростання державного сектору в економіці;
- проведення прогресивних аграрних реформ, спрямованих на якнайшвидший перехід до ринкових відносин у сільськогосподарському виробництві;
- проведення твердої антиінфляційної політики, у тому числі за допомогою заморожування заробітної плати й суворої економії на всіх соціальних програмах;
- збільшення ємності внутрішнього ринку, у тому числі товарів народного споживання;
- масове відновлення морально й фізично застарілого виробничого обладнання,
- адекватне відношення до необхідності розвитку НТП і його підтримка на державному рівні;
- збільшення інвестицій у промисловість;
- структурна перебудова промисловості через пріоритетний розвиток галузей НТП;
- посилення концентрації виробництва й капіталу.
Післявоєнний економічний ландшафт Німеччини був особливо сумним й обтяжуючим. У 1945р. Німеччина виявилася в катастрофічному положенні навіть у порівнянні з тим, що інші країни теж сповна випробували розруху. Той факт, що через 15 років після війни західна частина цієї розгромленої країни вийшла на перше місце в Європі за рівнем економічного розвитку, був одностайно охарактеризований як німецьке "диво".
Остаточно від ідеї репарацій переможці відмовилися лише у березні 1951р. Німецька марка, нова німецька валюта, що стала втіленням політичного й економічного безсилля післявоєнної Німеччини, була девальвована у вересні 1949р. більш, ніж на 20%. Але це була її остання девальвація.
У червні 1948р. була здійснена надзвичайно тверда грошова реформа. З огляду на соціально-політичну обстановку в країні, присутність військ союзних держав і крайню слабкість профспілкового руху, німцям вдалося зробити те, шо не змогли зробити французи. Кількість грошей, що перебували в обігу, було скорочено настільки, що ціни на внутрішньому ринку стали різко зменшуватися. Щоб досягти такого результату, німецька адміністрація пішла на повну заміну національної валюти: замість довоєнної рейхсмарки була випущена німецька марка. Кожен власник рейхсмарок міг обміняти їх на нові гроші з розрахунку один до одного, але в дуже обмежених межах: не більше 70 марок. Це призвело до анулювання всіх ліквідних запасів, що перевищують зазначену суму. У той же час був введений високий податок на нерухомість. Таким чином, власники земельних ділянок вносили свій внесок у подолання фінансових труднощів країни.
У 1957р. Німецький федеральний банк, у завдання якого входило фінансування кредитних установ і захист паритету національної валюти, одержав новий, незвичайний для того часу статус: він став незалежним від органів політичної влади. Члени правління цього банку обираються представниками німецьких земель і не повинні звітувати перед урядом або підкорятися його вказівкам. Якщо врахувати, що німці панічно бояться інфляції, з якою вони зіштовхувалися під час Першої і Другої світових війн й у післявоєнні періоди, можна легко пояснити, чому Західна Німеччина проводить настільки обережну й результативну кредитно-грошову політику.
Ефективність німецької промисловості виявилася ще перед Першою світовою війною, коли Німеччина вийшла на перше місце в Європі, відтіснивши Великобританію на другий план. На початку 50-х років, практично відразу ж після відновлення зруйнованих будинків і підприємств, почалося бурхливе відродження німецької економіки. Паралельно відбувалися важливі зміни інституціонального характеру.
Якщо в першій третині XX ст. у Німеччині підсилювався вплив лівих партій і революційних профспшок, то після Другої світової війни склалася принципово інша соціально-економічна ситуація. Завдяки закону про участь трудящих у керуванні підприємством, прийнятому в травні 1951р., потужні німецькі профспілки виявилися включеними в господарську діяльність. Зокрема, представники робітників та службовців входять до складу правління корпорацій із правом вирішального голосу. Ця політика відповідала також й ідеологічним основам нового режиму, установленого у Федеративній Республіці Німеччини й відомого за назвою "соціально орієнтована ринкова економіка", теоретиком якого виступив Людвіг фон Ерхард (1897-1977). Щаблі його кар'єри такі: директор керування господарства об'єднаних, західних зон окупації, міністр народного господарства ФРН, заступник федерального канцлера, канцлер республіки (1963-1966). Основну мету економічних реформ професор Л. Ерхард проголосив як "створення соціального ринкового господарства", підвищення купівельної спроможності населення, зосередження всіх зусиль народного господарства на збільшенні доходу. Засобами економічного відродження країни при цьому були визначені вільна приватна ініціатива й конкуренція, помножені на активну роль держави в економіці.
Для здійснення цих планів потрібні були монетаристська антиінфляційна грошова реформа, лібералізація цін і всіляка активізація підприємництва.
Результати цих реформ проявилися досить швидко. Зникли товарний дефіцит й, відповідно, спекуляція. Інфляція була незначною, а заробітна плата виросла за рахунок підвищення продуктивності праці.
Збереженню стабільності валюти й запобіганню гіперінфляції сприяло прийняття закону проти довільного завищення цін.
Іншими факторами стали організація фінансово-промислових груп і взаємопроникнення промислової й банківської діяльності, що завжди було характерним для Німеччини. Це дозволяє промисловим підприємствам зменшити свою залежність від дій біржових спекулянтів і капризів приватних акціонерів, зокрема, від сваволі засновників фірм. Оскільки капітал найбільших фірм контролюється основними об'єднаннями банків, то саме банкіри ухвалюють рішення щодо призначення керівників підприємств, про стратегічні напрямки їхньої діяльності й про методи й обсяги фінансування.
До середини 50-х рр. ФРН вийшла на друге місце після США по обсягу золотих запасів. ФРН стає передовою країною Західної Європи. Вона виступила одним з головних засновників Європейського об'єднання вугілля й сталі, а потім - одним з архітекторів "Загального ринку", де тепер успішно виконує роль економічного локомотива й валютного генератора.
Німецька марка, сильна європейська валюта, стала знаменним явищем другої половини XXст. Зміцнення її позицій було обумовлено як характером грошової реформи у ФРН, так і всією фінансовою й грошово-кредитною політикою західнонімецького уряду.
Завдяки зміцненню своєї національної валюти Західна Німеччина перетворилася у велику грошово-кредитну державу. Відчувши небезпеку, власники "гарячих грошей" неодноразово конвертували свої долари в надійні німецькі марки.
Сила німецької валюти зумовлена, у першу чергу, відносно низьким рівнем інфляції у ФРН. Це означає, що внутрішня купівельна спроможність марки знижується надзвичайно повільно, що сприятливо позначається на її зовнішній купівельній спроможності й на її паритеті. У свою чергу підвищення обмінного курсу марки стримує інфляцію, тому що воно веде до зниження цін на імпортовані товари. Але в той же час зростання паритету національної валюти може сприяти підвищенню цін експортованої продукції, але цього не відбулося в результаті впливу деяких інших факторів.
Реальна сила німецької марки пов’язана зі специфікою західнонімецької промисловості, що проявляється в систематичному переливанні капіталів з однієї галузі в іншу. Німецькі підприємства спеціалізуються, в основному, на виробництві товарів, попит на які мало піддається впливу цін: автомобілі високого класу, верстати й устаткування, хімічна продукція глибокої переробки й т.п. Таким чином, Німеччина стала однією із країн, яка сама диктуює ціни, що дозволяє їй постійно нарощувати обсяги й вартість свого експорту.
Міжнародне значення й престиж німецької марки особливо виросли після того, як вона стала базовою валютою для функціонування єдиної євровалюти, до введення якої Німеччина призивала все Європейське співтовариство практично з перших років його існування, цілком справедливо покладаючись на те, що її економічна міць виведе марку на найвищий рівень рейтингу західноєвропейських валют. Надії Німеччини виправдалися тільки з початку 1999р.
3 Японія як економічний гігант, що завоював значні сегменти світового ринку в період 1951 -1970 років
На відміну від країн Західної Європи Японії не була надана допомога за планом Маршалла. Захід обмежився гуманітарною допомогою. Крім того, були зведені до мінімуму репарації, накладені на Японію по закінченню другої світової війни.
Після беззастережної капітуляції в серпні 1945р. Японія була повністю реорганізована американцями, як у сфері політики, так й у сфері економіки. У результаті такої перебудови виникла нова ситуація, що дозволила говорити про "японське економічне диво".
Діяльність генерала Макартура (Мас Аrthur) і банкіра Доджа (Dodge) є яскравою ілюстрацією американського панування в післявоєнній Японії. Макартур, дійсний проконсул, очолював американську адміністрацію в Японії (SСАР). Додж, американський банкір, організував там грошову реформу за зразком реформи німецької марки, що дозволило різко скоротити грошову масу в обігу й придушити інфляцію. Найбільш істотні результати політичної, економічної й соціальної реорганізації Японії, здійсненої під керівництвом США, виявилися в наступному.