Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динамічного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єктів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери і характеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.
Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу і підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства і виражається у системі показників, що визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, чисельність населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).
Проте викладена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність самого соціального регулювання. Основою можуть служити конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функції кожного її компонента, що мають доцільний характер. Головне, щоб забезпечувався гармонійний прояв цих функцій і не порушувалася цілісність вирішення соціальних проблем.
Крім викладеного, слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здоров’я та освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливе місце і неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи, на те, що будь-яка дана система, інтегруючи функції своїх компонентів, сама виконує певну роль в іншій, масштабнішій системі, компонентом якої вона є. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.
Ігнорування регулювання соціальних проблем на нинішньому етапі перехідного періоду може призвести до значних витрат у перспективі, соціальних конфліктів. Необхідність якомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміною базового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціального комплексу України до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, суспільної свідомості, психології та життєвого устрою. Ринок з його неминучістю вимагає звернення до нових форм і методів виробництва і розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади у розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяльності підприємств соціальної сфери.
Існують об’єктивні й суб’єктивні обмеження щодо раціональності даної діяльності. Як відмічає Ю. Пахомов, однобока реформа — гірше, ніж відсутність реформ. З економіки, яка структурно деградує і в якій відсутні інституційні регулятори та скріпи, легко виводяться фінансові потоки [26, с. 13—14].
Теоретично можливі два варіанти соціально-економічного розвитку України. Перший віддає перевагу соціальним засадам перед економічними. Він заперечує пріоритетність розвитку виробництва засобів виробництва і визнає продуктивний характер усіх соціальних витрат та інвестицій. Це — курс на економіку «багатої людини». Проте для його здійснення необхідні нові технології, оптимальне співвідношення ринкового і державного регулювання, безліч форм власності тощо. Оскільки такі передумови відсутні, перший варіант неможливий.
Другий варіант передбачає курс на соціальне ринкове господарство, що поєднує сучасну ринкову економіку, регулюючі функції держави і соціальний захист людей. Беручи до уваги вітчизняні традиції державного втручання в економіку і державного патерналізму в галузі соціального захисту, а також процес переходу до ринку, цілком можливо було б орієнтуватися на побудову соціально орієнтованої економіки і в Україні. Це, звичайно, потребує чисельних форм власності, переважання ринкового механізму координації діяльності суб’єктів господарювання, створення і захисту державою конкурентного середовища, обмеження його господарської діяльності задоволенням потреб у суспільних продуктах і послугах, наявністю державної коригуючої розподільної системи соціального забезпечення, пенсійних виплат, субсидій на житлове будівництво і соціальне підтримання тих, хто тимчасово або за віком не здатний працювати.
У розвитку українського суспільства сьогодні намітилися три суспільні тенденції: державна, ліберальна і соціальна. Усі вони мають перебувати у взаємодії, доповнюючи і коригуючи одна одну. Стосовно економічної сфери цей взаємозв’язок повинен виражатися у взаємодії ринкових методів господарювання з регулюючою роллю держави в економічних процесах і соціальній орієнтації економіки. У соціальній сфері цей взаємозв’язок виявляється у поєднанні ролі держави як гаранта соціального захисту, реалізації соціальної справедливості і дії матеріальних стимулів збільшення особистих доходів. Соціальна сфери покликана посісти ключове місце у всій суспільній системі, здійснюючи значний вплив на всі процеси, що в ній відбуваються.
Економічний ефект і соціальний добробут суспільства мають перебувати у стані рівноваги. Це необхідно для здійснення органічного розвитку. Звичайно, сам перехід до ринкової економіки передбачає певні корективи щодо процесу узгодження економічного і соціального ефекту. Він потребує посилення ролі державної участі і регулювання економічної діяльності, організації соціального захисту.
Перехід до ринку у нинішніх конкретних умовах, що склалися в Україні, повинен бути особливо високоорганізованим, керованим процесом. Він має бути націлений на інтереси народних мас і одночасно на створення виробничих, фінансово-кредитних, організаційних передумов на основі державного регулювання. Дж. Кейнс одним з перших наголосив на особливій функції уряду, яка полягає в активному втручанні в економіку засобами фіскальної політики. Створення умов для стимулювання сукупного попиту державними заходами визнається основою забезпечення економічної стабільності в країні.
Відомі два шляхи адаптації соціальних проблем до ринкових умов. Перший пов’язаний з акцентом на економічних перетвореннях, результати яких самі собою позначаться на стані соціальних проблем і соціальній ситуації у країні. Ідеологія іншого шляху пов’язана з підкоренням економічних перетворень радикальному поліпшенню соціальних показників суспільного розвитку, підвищенню рівня та якості життя людей. На нашу думку, раціональніша друга концепція, оскільки більшою мірою відповідає завданням соціально-економічного розвитку України.
Ідеальна концепція соціальної сфери покликана забезпечити достатній з погляду прогресу суспільного розвитку рівень добробуту, доступність основних життєвих благ для більшості населення. Вона повинна характеризуватися соціальною структурою, що базується не на класовій поляризації, а на широкому спектрі соціальних верств, відмінності у становищі яких не мають дезінтегруючого характеру. Соціальна сфера має створювати можливості для соціальної мобільності, переходу у прибутковішу професійну групу, гарантувати необхідний рівень соціального захисту, можливість участі працівників і населення в управлінні підприємством і державою, розвиток соціальної, трудової і підприємницької активності. Вона має забезпечувати можливість самореалізації людини, свободу вибору галузі докладання своїх здібностей, у тому числі і на ринку праці.
Ступінь розвинутості соціальної сфери може характеризуватися системою соціальних індикаторів. Основними з них є: величина прожиткового мінімуму; частка населення, що перебуває за межею бідності; величина поляризації прибутків (децильний коефіцієнт); кількість людей, що здобувають освіту; перелік медичних послуг, доступних усьому населенню; частка безробітних у загальній чисельності працездатного населення; середня тривалість життя; дитяча смертність; народжуваність.
Для законодавчих і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування такі показники в їх оптимальному значенні можуть виступати як соціальні нормативи для кожного періоду і кожного регіону. Граничні ж їх значення стануть порогами соціальної безпеки і свідчитимуть про те, що подальше зниження рівня та якості життя згубне для суспільства. Знаючи гранично допустимі нижні і можливі для досягнення раціональні норми, законодавчі і розпорядчі органи, інші суб’єкти впливу на соціальну сферу в рамках соціального партнерства зможуть визначати практичні заходи щодо вирішення назрілих суперечностей і проблем.
Конструювання представленої нами концепції соціальної сфери суспільства можливе, якщо стратегія соціального розвитку суспільства спиратиметься на три ідеї. Це — необхідність забезпечення колективної соціальної безпеки, визнання відповідальності суспільства за добробут своїх членів, прийняття положення про можливість свідомого регулювання соціальними процесами [27, с. 20—21].
Крім того, треба виходити з таких фундаментальних принципів демократичного суспільства: надання державою кожному членові суспільства певних соціальних гарантій існування; контроль над майновою і стратовою диференціацією населення; перерозподіл у розумних межах прибутків населення.